До того ж, незалежно мисляча, об'єктивна і справедлива, що в журналістському середовищі пострадянського простору зустрічається не так уже й часто. За правильної побудови інтерв'ю, українці могли б дізнатися дуже багато цікавого. Але Сергій Дуйко, який розпитував Євгена Кисельова, явно не відповідав своєму візаві за «ваговою категорією», нагадуючи перший радянський Запорожець, що наїжджає на Мерседес останньої моделі.

Запитань у пана Дуйка було багато, але всі якісь дрібні і які зовсім не свідчать про кваліфікацію. Судячи з усього, підготовкою до ефіру ведучий себе не затрудняв, якщо не рахувати «сплесків» найбанальнішої ерудиції. Журналісту «Ери» чомусь не сподобалися вельми різкі оцінки, що Євген Кисельов давав актуальній російській дійсності, і Сергій Дуйко «зрізав» московського гостя запитанням, над яким, напевно, довго думав: «А чому росіяни пишаються Путіним, а українці соромляться Ющенка й Тимошенко?» Кисельов, дещо спантеличений таким логічним і інформаційним дослідженням, взявся терпляче пояснювати Дуйку, що реально відбувається в громадській свідомості Росії.

Там усі провідні телеканали, перебуваючи під жорстким контролем, із ранку до вечора оспівують «батька і вчителя», що далеко не всі росіяни пишаються, і немало таких, які соромляться, наприклад, публічних блатних висловів Путіна. Розповідати Дуйку про українську інформаційну ситуацію Кисельов не став, сподіваючись, напевно, що місцевий журналіст і сам із нею знайомий. На жаль, пан Дуйко інтерв'ю безнадійно зіпсував, «запоров». Адже як можна було розговорити таку змістовну людину як Євген Кисельов!

Гадаю, що Дмитро Гордон виглядав би на місці Сергія Дуйка набагато цікавіше. На жаль, неволодіння темою, погана орієнтація в проблематиці, а часто навіть вульгарна малограмотність - це справжній бич української журналістики. Кілька місяців тому купив я один із київських таблоїдів із матеріалами про сомалійських піратів і український екіпаж судна «Фаїна». Редакція дала і карту східної Африки, де на території Сомалі великими буквами було накреслено: «СУДАН». Справді, залишається лише згадувати російського класика німецького походження Фонвізіна з його нев'янучим у нашій журналістиці Митрофанушкою, який принципово не бажав учити географію розраховуючи на географічні пізнання візника.

Давно стежу за творчими досягненнями Сергія Дуйка, але можу пригадати лише одне дійсно блискуче інтерв'ю в його виконанні. З Леонідом Черновецьким. Можливо, через спільність менталітету і спорідненість душ? Помітно наслідуючи західних репортерів, пан Дуйко демонструє крутість, хватку і надтемпераментність. До цього б ще й змістовне що-небудь...

Наступним гостем ТРК «Ера» був лідер партії «Велика Україна» Ігор Беркут. Цей діяч, який старанно зображає українського суперпатріота, чомусь наполегливо не бажав розмовляти державною мовою. Вочевидь, від великого патріотизму... Щоправда, ідеї пан Беркут викладав досить-таки для України страшненькі. Зокрема, він рекомендував усім українцям негайно бігти до банків і забирати свої внески. Патріотично - страх як. Лише хоч трохи вдалося стабілізувати фінансово-банківську систему України, як пан «патріот» закликав її зруйнувати, що неминуче спричинить за собою і крах держави.

Звідки «ноги ростуть» у цих «патріотів», розповідають реклами в київському метрополітені, що пропонують придбати книжку Ігоря Беркута «Брат». На її обкладинці зображений власною персоною беркутівський «братик», прем'єр-міністр Російської Федерації В. Путін... Між іншим - останній демократ на планеті, бо як недавно публічно скаржився Володимир Володимирович, після смерті Махатми Ганді демократів у світі більше не залишилося і російському лідеру абсолютно ні з ким поспілкуватися на теми демократії. В.В. перебуває в повній демократичній самотності...

До речі, із закликами до руйнування української фінансової системи пан Беркут кочує з каналу на канал. Проте й канали досить специфічні: «КРТ», «Ера»...

Шкода лише, що пікантні обставини, пов'язані з книжкою Ігоря Беркута «Брат», не викликали жодного професійного інтересу Сергія Дуйка. Права, ох, права була Лариса Івшина, коли сказала: «У Росії немає свободи слова, але там є журналістика. У нас є свобода слова, але немає журналістики». Але для чого свобода слова, коли сказати нічого? Коли замість власних виношених і вистражданих думок - карт-бланш для «пророків-провокаторів», яких на наших екранах в епоху кризи стає все більше.

Абсолютно рутинно пройшла чергова «Свобода слова» на «Інтері» 13 березня. Можливо, це було пов'язане з відсутністю в студії перших осіб держави. За всіх «відбував» спікер В. Литвин. Як завжди, він віщав абсолютно правильні, безперечні істини, на зразок того, що «краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим», «мир - краще, ніж війна», або, на манер російського президента Медведєва, «свобода краще, ніж несвобода».

І спробуй запереч... Дуже агітував Литвин за парламентську республіку, Європу в цьому контексті згадував. Ну, на те він і спікер парламенту, навіщо йому президентська республіка? За Литвином, український народ по-справжньому лише в парламентській державі й заживе. Живі перекази, а віри їм не ймеш. Починаючи з 2004 року ми всю цю чарівність на своїй шкурі відчуваємо. Бардак, хаос, склоки політиків, колективна безвідповідальність, те, що в Московській державі називалося «семибоярщина». Це коли відповідальні всі взагалі, але ніхто окремо. А всіх не притягнеш.

Активно промиваючи мізки публіці, що зібралася в студії, Литвин не пояснив, що парламентську республіку можуть собі дозволити лише дуже благополучні нації з вигідним геополітичним положенням, з традиційною демократією, що устоялася. А Україна не лише «не-Росія», але ще й більшою мірою «не-Німеччина», «не-Італія», «не-Австрія». Не потрібно лякати українців диктатурою, якої на власній національній основі вони не знали впродовж усієї своєї історії.

Якщо для Росії, для росіян, враховуючи специфіку їхнього менталітету та історичного розвитку, головною небезпекою є диктатура, деспотизм, то для українців головна небезпека - анархія, безвладдя, хаос. Сильна влада може виконувати в Україні лише одну функцію - корисну. Вона потрібна, щоб тримати хоч в якомусь порядку десятки мільйонів українських стихійних демократів із гетьманськими схильностями, щоб рятували українців від самих себе, від згубного прагнення до самогубної «свободи без берегів».

Саме така влада хоч якось нівелює відсутність внутрішньої дисципліни, мінімальних здібностей до самоорганізації та самообмеження, невміння та небажання підпорядковувати свої амбіції вищій національній меті. Довгий час своєї бездержавної історії українці були змістом без форми, сильна державна влада повинна стати національною формою для українців. А це вимагає президентської республіки. Парламентське ж правління паразитуватиме на гірших рисах української натури, на тих рисах, які так часто заводили наш народ в ярмо. Якщо народ сам не вміє організуватися, то це з ним зроблять інші народи. Але буде дуже боляче й гірко.

Тим, хто жадає парламентської республіки, я кажу: подивіться на це зібрання 450 осіб, ви хочете довірити їм країну? Я - ні. І чим більше на них дивлюся, тим менше хочеться віддавати їм Україну. Верховна Рада з усіх гілок влади має найнижчий рейтинг довіри українців. І ви нав'язуєте нам неподільне правління добродіїв депутатів?! Ще не наїлися їхньої доброчесності, їхнього «альтруїзму», «патріотизму», «синівської відданості матері-Україні»?

У наших умовах ці 450 угроблять країну і винних не знайдеш. Про яку реальну відповідальність цього зборища може йтися? Покажіть мені документ, де була б прописана відповідальність депутата за його діяльність у парламенті!

Розповіді Литвина про те, як розцвіте Україна, якщо всю владу віддати депутатам, нагадували тексти підручника «Наукового комунізму», що оповідають про те, як у «найсправедливішому суспільстві» «багатства поллються повним потоком»... За всіма цими променистими парламентськими казками намагалися сховати просту ідею. А саме: як максимально відсторонити «посполитих» від будь-якого реального впливу на владу, передавши її повністю і цілком клубу олігархів, нуворишів, номенклатурній бюрократії і їхній обслузі, який в нас називають Верховна Рада.

Володимир Литвин солодкомовно живописав, як він передасть всю владу народу в особі... органу, де він трудиться головуючим. Але всенародного референдуму щодо президентської або парламентської республіки, який запропонував один з учасників політичного шоу, смертельно злякався. А як приклад незбагненності цих питань для народу навів своїх старих батьків, які ніколи не зрозуміють, чим одна форма правління відрізняється від іншої. Литвин так любить народ, що просто не може дозволити об'єкту обожнювання самому вирішувати свою долю, повністю узурпуючи це право в інтересах «вузького кола обмежених людей».

А тим часом у народі зріє прагнення сильної руки та світлої голови, мрія про могутнього президента, який взяв би на себе всю повноту відповідальності. Ця мрія підігрівається нескінченним депутатським словоблуддям і політичною імпотенцією, що дає на виході або шкоду, або нуль.

Страшилки про те, що нібито сильна президентська влада тотожна жорстокій диктатурі, розрахована на людей, які не знають історії навіть на рівні академіка Литвина. Однією з найкривавіших диктатур була саме парламентська диктатура у Франції часів якобінців. Тоді парламент називався Національним конвентом. Цей орган відправляв тисячі людей під ніж «національної бритви» лікаря Гільйотена.

Це був найстрашніший різновид деспотизму, те, що древні греки називали охлократією, владою натовпу. Натовпу безвідповідального, дикого, жадібного, боязкого. Це була влада деперсоніфікована, анонімна, де кожний депутат завжди міг сховатися від особистої відповідальності за спини сотні інших. Цей колегіальний орган народних обранців залив Францію кров'ю. Та й Адольф Гітлер був не президентом, а головою уряду, канцлером, а Беніто Муссоліні, як і Салазар у Португалії, прем'єром.

А товариш Сталін - усього лише скромним секретарем ЦК ВКП(б)... І разом із тим влада президента Франкліна Делано Рузвельта, який подолав Велику депресію і привів США до перемоги в Другій світовій війні, не була диктаторською. Вона була жорсткою, сильною і ефективною, що і врятувало Америку. Наявність саме такої влади є зараз питанням життя і смерті для України. Я, до речі, знаю людину, яка могла б здійснювати подібну владу в нашій державі. Вона немолода, але Рузвельт узагалі був калікою, над яким знущався Гітлер, що, мовляв, американський президент не може навіть самостійно відвідувати туалет. Не називатиму прізвища нашого співвітчизника, щоб не перетворювати його в мішень для «шакалів» ЗМІ.

Народолюбні промови Литвина неабияк дратували (зокрема, його пропозицію Марині Ставнійчук «піти в народ», потрібно розуміти так, що сам Володимир Михайлович із народу «не вилазить»), при тому, що будь-які натяки на можливе винесення суперечливих питань на народний референдум, негайно викликали бурхливу негативну реакцію пана спікера. Ще більше злить, що Литвин настирливо нав'язує нам диктатуру 450 маленьких бонапартів, називаючи це парламентською республікою.

Спікер не проти залишити (для меблів) абсолютно безправного, маріонеткового президента. Чи не рано? Чи не фальстарт це Володимира Михайловича? Загальне враження від депутатських телепіклувань, як завжди, дуже важке: як глибоко, утробно ці люди не поважають нас, громадян України (хоч не втомлюються стверджувати прямо протилежне), якими безнадійними кретинами, яким можна вішати на вуха будь-які макаронні вироби, вони нас вважають.

Скрізь брехня, лукавство і незламне бажання обдурити ближнього...

Фото: «Інтер»

Ігор Лосєв, «День»