Смеюсь навзрыд среди кривых зеркал,

Меня, должно быть, ловко разыграли:

Крючки носов и до ушей оскал -

Как на венецианском карнавале.

Володимир Висоцький

У п'ятницю зранку в пошуках потрібної книги у своїй бібліотеці раптом натрапив на «Королівство кривих дзеркал» Віталія Губарєва. Розкрив книжку: «Оля потрапила в одну казкову країну, де їй довелося пережити багато небезпечних пригод, подібних до тих, про які вона читала в старих казках. Може, ви теж читали ці казки, де королі, різні принци й придворні дами такі добрі, справедливі, прекрасні й взагалі так нудотно солодкі, начебто вимазані медом. І от одного разу радянська дівчинка Оля здійснила подорож у казкову країну й побачила там...». Перед очима постали кадри старого радянського фільму. Оля поводилася дуже погано: длубала пальцем у носі, поцупила в бабусі банку з варенням і розбила її. Але гірше за все було те, що вона дражнила папугу, показуючи йому язика. Та попри все Оля співала: «Я дівчинка щаслива, весела і мила». Та ось вона опинилася в Королівстві кривих дзеркал, де все було навпаки, навіть імена читалися справа наліво. Там дівчинка побачила своє відображення - Яло. Щось це мені нагадало, та відразу не второпав, що саме.

На вечерю моя кохана дружина Оля приготувала мені суші, та ще й подала запітнілий графинчик, щоб не куштувати вишуканої японської страви насухо. Увімкнули телеящик і стали дивитися спецвипуск «Свободи на "Інтері"» з президентом України Віктором Ющенком. Глава держави почав із привітання футболістів донецького «Шахтаря» з перемогою в Кубку УЕФА. При цьому він глибокодумно повідомив, що «Європа - центр європейського футболу». Хто б міг подумати?

У наступному пасажі Віктор Андрійович за звичкою вдарився в історію. «Ми не забули, що останні 100 років Україна була колонією 4 імперій?» - з пафосом запитав він. І пояснив: «За останні роки ми були колонією Польщі, румунського царату, Австро-Венгрії, Російської імперії». Отже, маємо чергове наукове відкриття: виявляється, Польща й Румунія у ХХ столітті були імперіями! Та цим наш шанований історик не обмежився. «Якщо ми говоримо за останні 70 років - я це хочу повторити, хоча, безумовно, про це вже всі знають - ми шість разів об'являли національну незалежність як держава. Шість разів», - викладав історію наш президент.

«Коли ж це було?» - мимоволі запитав я сам себе, фахового історика з науковим ступенем, і почав рахувати. З 1939 року, тобто за останні 70 років, відбулися такі події, котрі можна кваліфікувати як проголошення незалежності:

1. Проголошення 15 березня 1939 року повної державної самостійності Карпатської України;

2. Акт відновлення Української Держави, проголошений 30 червня 1941 року в будинку «Просвіти» у Львові;

3. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року;

4. Акт проголошення незалежності України, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року.

Що стосується подій 1939 року в Карпатській Україні, то їх навряд чи можна кваліфікувати як проголошення державної незалежності всієї України. З дуже великою натяжкою можна розглядати під цим кутом зору Декларацію 1990 року. А де ж ще принаймні два оголошення? Під час пошуків історичної істини я непомітно для себе задрімав.

- А сколько будет по-вашему, церемониймейстер?

- Три, ваше величество.

- Почему три?

- Ваше величество, простите меня. Когда я был маленьким, меня уронила няня, я ударился головой о паркет...

- Но ведь голова цела? - спросил король.

- Кажется, цела, ваше величество. Но с тех пор я могу считать только до трех.

- Гм... Это забавно. Сколько будет два и два?

- Три, ваше величество.

- А от пяти отнять один?

- Три, ваше величество.

- Гм... Вы, кажется, самый большой дурак во всем королевстве.

- Совершенно правильно, ваше величество!

(Виталий Губарев. «Королевство кривых зеркал»)

«...Я б сказав би, знаєте, тема незалежності будь-якої держави - це не та категорія, на якій можна заснути», - розбудив мене, сплячого на категорії, оратор. Далі він зупинився на мовних проблемах. «Я глибоко переконаний, що тема і проблема становлення і розвитку української мови у нас ще далеко не вирішена. Так підходимо до нашої історії. Чому кожна сторінка так важко продвигається в Україні?» - запитав носій рідної мови, якої його навчила мати. Слушне запитання! Адже у нас історичні сторінки «продвигаються» значно важче, ніж, скажімо, у «Венгрії».

Тут мене знову зморило. У підсвідомості стали з'являтися якісь примари. Та сама студія, але замість поважних гостей у ній постали персонажі «Королівства кривих дзеркал», спотворені та викривлені, ще й українською мовою: замість Йагупопа 77-го - король Агупап 33-й, найголовніший міністр Абаж перетворився на найголовнішого вченого, головніший міністр Нушрок, який планував масове виробництво зброї, став зватися, чомусь, не Акілуш, а Курк, тітоньок Кюцап було відразу декілька, тільки Анидаг чомусь була відсутня. Так, замінити в цій ролі Лідію Вертинську зі старого фільму були явно неспроможні всі присутні в залі й вимазані медом прекрасні дами. В силу зовнішніх даних. Доброзичлива тітонька Аксал перетворилася на ще більш доброзичливу добродійку Яцап. Інші позитивні персонажі, друзі Олі та Яло - Гурд і Бар були відсутні. Перший із них, мабуть, відпочивав у барі, а другий подівся невідомо де.

«Я готовий піти на будь-які дострокові домовленості і кроки ради одного - щоб слідуючу владу ми вибирали відкритими списками, чесно і демократично», - проривалися крізь дрімоту подальші полум'яні слова президента.

- Да какой же это обман, деточка?! Это всего-навсего маленькая хитрость. И потом, кто в нашем королевстве не врет? Может быть, ты думаешь, что не врет король или его министры? Да они самые большие вруны!

Оля передернула плечами.

- Но я не король и не министр, тетушка Аксал. Я пионерка!

(«Королевство кривых зеркал»)

Агупап завів розмову про нагальні державні проблеми. Він про щось розмірковував, але раптом зірвався на крик: «Оля дура, дурра, дурра!». «Яло дурка, дурепа!» - з ентузіазмом підхопили інші. Найголоснішим був Курк.

Потім ішлося про необхідність збільшення кривих дзеркал у королівстві. Кожне з них розглядалося як витвір мистецтва.

«В самом деле, как можно перестать делать зеркала? - продолжал король, взмахивая ручкой. - Я скорее велю прекратить делать одежду или еще что-нибудь».

(«Королевство кривых зеркал»)

- Лягай вже спати, старий, так суші об'ївся, що проспав майже всю передачу.

- Добре, Яло...

- Яка я тобі Яло?

- Вибач, люба, щось наснилося. Щось цікаве було?

- Та ні, суцільна балаканина, як завжди на «Інтері» Юльку лаяли. Та я все записала, завтра подивишся.

Подивився. Оцінка дружини була цілком точно.

А в понеділок увечері я отримав стенограму програми (зізнаюся, що розшифровувати цю маячню у мене забракло бажання) й зміг зробити деякий аналіз.

Насамперед, впало в очі те, що при обговоренні питання №1 порядку денного «Загрози національній безпеці через політичну кризу та кадрову політику Кабміну» не було жодного члену уряду, дії якого було піддано нищівній критиці. Не було в студії жодного представника БЮТ, котрий міг би дати пояснення діям свого лідера. Гра йшла «в одні ворота», позаяк Європа є центром європейського футболу, а Україна стала лідером не стільки спортивного, як політичного словесного футболу.

Президент Ющенко не вперше на цій програмі. Здається, втретє. З постійних учасників «Свободи на "Інтері"» бачимо також Яценюка, Семенюк, Ставнійчук та інших. Майже жодної програми не пропустив Микола Янович Вор... аза, тьху, клята мара кривих телеекранів!

Таким робом, тут і сплячий побачить чітку політичну вісь, що утворилася на «Інтері»: Ющенко - Яценюк - Азаров за участю соціалістів і комуністів.

3 квітня, коли в програмі взяв участь Віктор Янукович, ведучий, підбиваючи підсумки, заявив: «На цьому "свобода" закінчується». Мабуть, він мав рацію. Зауважмо, що й на тій програмі були відсутні представники БЮТ. А йшлося, між іншим, про «загальнонаціональну ідею, яка може об'єднати весь український народ».

Завершу тим, що протягом програми 22 травня Віктор Ющенко 21 (!) раз вибачився перед публікою, в тому числі й за те, що має 5 дітей. Що тут почалося! Вибачатися почали всі: Валентин Наливайченко, Юрій Єхануров, Марина Ставнійчук. Більше за інших вибачався Богдан Соколовський - 4 рази. Як же далеко йому до головного вибачальника!

Замість епілогу

- Пошли вон! Пошли вон! - закричала она, швыряя в темноту камни. Шакалы разбежались. Оле даже показалось, что они поджали хвосты. Она снова пошла вперед, тихонько напевая пионерскую песенку своего отряда:

Ничто не остановит нас,

Когда нам цель ясна!

«Вперед, вперед!» - дала наказ

Любимая страна.

(«Королевство кривых зеркал»)