Матвій Ганапольський народився у Львові, навчався тут до сьомого класу. Сьогодні він - відомий російський журналіст (працює на радіо «Ехо Москви») і письменник. Львів для Матвія Юрійовича Ганапольського є особливим містом, про що він розповів у  інтерв'ю Zaxid.net.

 

Для мене особисто знайомство з Матвієм Ганапольським розпочалося з його книги «Кисло-солодка журналістика». Книга написана легко та з гумором, у ній приділено увагу багатьом щоденним журналістським професійним моментам. Є окремий розділ і про те, як правильно брати інтерв'ю. Сподіваюся, що у продовження «Кисло-солодкої журналістики» не ввійде ця розмова: як приклад того, як не варто брати інтерв'ю =)

 

 

- Я вчився у Львові в шостій школі на вул. Зеленій. Можна сказати, що все, що є у Львові, сформувало мене статично, тому що саме дитинство, те оточення, в якому ти живеш, формує людину, і це залишається на все життя. Тому цей дивний будинок колишньої гімназії, оця школа № 6, оця вулиця Зелена, вулиця Кутузова, де я жив, - не знаю, як вона зараз називається, там був такий двір невеличкий, гірка, на якій ми бігали, оці львівські клени - ніколи забути неможливо. Потім, коли перейшов до сьомого класу, я з батьками поїхав зі Львова до Києва, хоч приїздив до Львова. А потім так склалося життя, що не був у Львові майже 30 років, і коли приїхав, то зрозумів: справедливо сказала одна мудра людина - «У місця, де ти народився, треба приїздити або часто, або не приїздити ніколи». Я зустрів деяких своїх приятелів зі школи, вони посивіли, а я їх пам'ятав такими, як ми розлучилися, хтось вже пішов із життя, що дуже сумно... Але треба було приїхати, і я приїхав.

 

Коли запитують, яке для мене найкраще місто, я кажу, звичайно, що Львів. Я розумію, що кажу не стільки про реальне місто, а про цю пам'ять, яка живе в мені, цей якийсь поетичний образ, який складається з Личаківського цвинтаря, з цієї, як її називали, «стометрівки» в центрі. Я пам'ятаю, як ходив до музичної школи і там був круглий ліфт. Я ніколи в житті не бачив круглого ліфта. А там він був. Я навіть один раз на ньому прокатався. Мама попросила, щоб мене на ньому покатали. І я на ньому піднявся на четвертий поверх. Для дитини - це все важливо. Я багато чого наводжу для прикладу, коли говорю про Львів. З вікна моєї квартири було видно польський напівстертий напис на сусідньому будинку. І я питав в мами: «А чому це стерто?» Мама відповідала: «Колись, у 1939 році, сюди прийшли погані люди, і вони тут все зламали». Мені так казала мама, я не дуже розумів, що тоді відбувалося. Але для дитини важливо: хто це зробив - поганий чи хороший.

 

Я жив на вул. Кутузова, 37. У мене є фото, де я стою на порозі цього дому, там  колись були двері із дзеркальним склом. Так от - все скло було розбите. Я питав маму: «Чому раніше скло було красиве, а тепер звичайне?» Вона мені казала: «Це погані люди зробили так». Ну що вона мені могла казати?..

 

І от тільки у Львові можна гуляти на цвинтарі. Всі львів'яни знають це. Я ходив на Личаківський цвинтар, я бачив, наприклад, підсвічники, красиві фотографії, і на порцеляні, але пізніше все було викрадено і розбито. І я питав маму: «Мамо, а хто це розбив?» Вона мені казала: «Погані люди». З дитинства я розумію, що таке радянська влада, - це стертий напис, розбите дзеркальне скло, непрацюючий круглий ліфт, який колись працював, і видерті фотографії померлих людей - таке нещадне знищення всього. Дім без господаря, як назва одного геніального роману.

 

Я хочу з'їздити до Львова, але, відверто кажучи, боюсь, тому що я не знаю, що я там побачу. Краще, мабуть, триматиму цю пам'ять, де моє рідне місто в такому вигляді, яким я його хочу бачити.

 

 

- Коли я жив у Львові, то місто ні з чим не асоціювався. Це було маленьке провінційне місто, де жили люди, де вони працювали, де випускали львівські автобуси. Таке просте містечко. І був Високий замок, розбитий та розтрощений. Іноді я міг слухати на радіоприймачі Польщу, якусь хорошу музику. А з динаміка «радіоточки» (колись це так називалося), мабуть, її вже нема (вона висіла в кухні), я слухав пісні про колгосп, про зерно, про те, що треба працювати. Оце був Львів. Який П'ємонт? Звичайне занедбане містечко. Це вже потім, коли з'явилися гроші, коли почалася «перестройка», почали вкладати в це місто.

 

У 1990-х я приїхав у це місто. Мене запросили мої друзі-колеги з радіо «Люкс» - є така чудова радіостанція у Львові. Вони мене дуже добре прийняли. Так я побачив, що Львів потрохи вибирається. Я пішов у невеличке кафе і дуже добре поїв. Це було приватне кафе. За часів радянської влади цього зовсім не могло бути. Що зараз Львів? Я не знаю. Там живуть два чи три мої шкільні приятелі. Коли я в них запитую, що ви можете сказати про Львів, вони кажуть те саме, що й приятелі з Києва: країна у скрутному становищі, що треба з цього становища вибиратися. Кажуть, що, мабуть, це буде довгий шлях. Тому я не знаю, чи можна Львів назвати П'ємонтом чи Парижем. Є така фраза, що одне діло бути туристом у місті: ти пробіг по ньому, подивився на те, що там діється, і пішов, кажучи, яке чудове місто. А люди, які там живуть, що вони переживають? Які емоції, які почуття? Це дуже складне питання.

 

Зараз я живу в Римі. І одна справа, коли мільйони туристів бігають і дивляться на Колізей та на інші місця, інша - як живуть прості люди. А це дуже важко - жити в Римі, тому що тут зона євро, все дуже дорого, люди не витримують та їдуть до Сполучених Штатів Америки, від цієї краси. Життя так влаштоване, що краса міста - це одне, а люди, які в ньому живуть, - це зовсім інше. І як тільки влада знає, що вона робить, то краса міста єднається з потребами людей.

 

 

- Я відповім асиметрично. Не хочу нікому давати порад, але хочу сказати, що кожна нація має право за законом, Конституцією шанувати тих, кого вона шанує, кого вона вважає авторитетом. Але за цим постає чимало питань. По-перше, чи є громадська згода з приводу того, хто були ці персони? Я так розумію, що громадської згоди з цього приводу нема, то можна сказати, що ці меморіали ставлять люди, для яких ці прізвища є великими важливими авторитетами.

 

Я спокійно до цього ставлюся, хоча усі мої діди і бабусі загинули під час Другої світової війни: хто від голоду помер, кого розстріляли в Дніпропетровську, тому в мене з нацистами свій рахунок. І Шухевич, і Бандера - вони хоч і різні були, але це були щирі українці, я знаю їхні біографії, для них що німецька влада, фашистська, що радянська влада, яка знищила все, що можна було знищити, - це були однакові загарбники. Вони ж дбали про свою неньку-Україну. Я нічого не маю проти вшанування цих людей та хочу навести один приклад.

 

В Італії був такий дуче Муссоліні. Всі знають цю історичну постать, і знають, чим він закінчив: його спочатку вбили партизани, потім в одному невеликому містечку (про це не всі знають), де він демонстративно розстріляв партизан, там його повісили догори ногами. Він провисів декілька днів, потім його зняли і поховали на цвинтарі в сімейному гробівці. Зараз його дочка - член італійського парламенту, дуже приваблива та публічна пані, її виступи дуже цікаві.

 

Хочу вам сказати, що Муссоліні дуже багато зробив для Італії. Свого часу італійці дуже хворіли через болотисту місцевість, на якій вони жили. Муссоліні майже повністю осушив болота. Він збудував підземні автостради, зробив сучасний вигляд Риму. Він багато чого зробив, це як у Росії - Лужков. Він був будівником. Але є нюанс. Він - автор італійського фашизму, він заплямований кров'ю. Він - фашист. І десятки тисяч італійців загинули тому, що вони воювали поруч із Гітлером.

 

Так от, ви знаєте, що в Італії немає жодного пам'ятника Муссоліні. Нема. Жодного. Ніде. І ніхто не вимагає збудувати цей пам'ятник, тому що немає громадської згоди з приводу того, що він зробив для Італії. Вони домовилися, що не буде ні проспекту Муссоліні, ні вулиці, ані пам'ятника, а буде тільки його могила, бо його рідні мають на це право. Ті, хто любить Муссоліні, будуть святкувати його день народження, пити за нього, а ті, хто розуміють, що з його допомогою було знищено десятки тисяч італійців у шаленій фашистській компанії, у цій страшній війні вони (увага!) не будуть ображені його пам'ятником, його вулицею, сквером із його ім'ям. Я вам навів приклад громадської згоди не про постать Муссоліні, а про те, що треба поважати один одного. Просто поважати.

 

- Питання більше не до мене. І не до нас. А питання до Путіна. Бути острівцем свободи в Росії нам надав наш чудовий Володимир Володимирович. Ми просто працюємо. Когось закривають, а нас - не закривають, тому що ми потрібні. По-перше, ми потрібні як вітрина свободи слова. Коли приїздить Меркель якась, або товариш Саркозі, президент каже, що в нас є свобода слова - «Ехо Москви». По-друге, ми потрібні для того, щоб Кремль розумів, що таке насправді опозиція. Одне діло, коли опозиція сидить десь там у схованках і щось там планує, а потім вибігає на якісь демонстрації. А «Ехо Москви» - це чудовий спосіб для демонстрації емоцій опозицій. Опозиція приходить до нас і говорить, що вона планує, а Кремль слухає.

 

Тут з'ясувалися такі смішні деталі: нам сказали, що Мєдвєдєв, коли зранку плаває у басейні, бо він як президент Росії має дбати про своє здоров'я, то він паралельно слухає «Ехо Москви». І, наприклад, Володимир Володимирович Путін, якщо просто спитати його, що таке «Ехо Москви», скаже, що взагалі не знає, що це таке, а потім раптом з'ясується, що його водій (то він так каже кокетливо) раптом слухає «Ехо Москви», коли їздить на роботу. Але я собі уявляю, скільки б хвилин чи секунд прожив водій, якби він сам налаштовував радіостанції, тим паче, «Ехо Москви».

 

Ми працювали при всіх президентах. І будемо далі працювати. Ми розуміємо, що вони нас можуть закрити в одну секунду, але вони вважають, що наша робота їм корисна. Ну й нехай вони так і вважають, кожен уявляє своє прожиття, а істину знає тільки Бог.

 

 

- Це запитання до головного редактора. Я тільки знаю, що були якісь переговори. Але якщо нічого зараз не працює, то це означає, що переговорів не було, або нічого не вдалося. У мене про це немає інформації.

 

- В Італії журналісти - це люди, яких дуже поважають. За 40 років в Італії змінився 41 уряд, і коли влада часто змінюються, а журналісти завдяки своїм профспілкам залишаються на своїх місцях, це викликає довіру. Журналісти в Італії як судді, вони працюють все життя. Щоб якийсь журналіст пішов із газети чи з журналу, такого майже не буває, тому що він працює, а є профспілки, які його захищають. От те, що журналісти не мають захисту, те, що немає профспілок, які захищають журналістів, призводить до того, що людина, яка незахищена, почуває себе «врємєнщіком»: вона працює, але не знає, скільки працюватиме, і хто її зможе захистити.

 

В Італії ЗМІ приватні, але спробуй когось звільнити - відразу профспілки виходять на демонстрації, і ти нікого звільнити не можеш. Цього немає в Росії. А журналіст, в якого є сім'я, діти, не може піддаватися ризику звільнення. Від цього дуже прикрі випадки бувають, коли з'являються продажні журналісти, які пишуть за гроші замовні матеріали. Це все відомо. Але людина йде у журналістику, щоб поліпшити світ, і тоді, як гепард (найшвидша істота у світі), біжить тому, що не може не бігти. Так і журналіст пише, тому що не може не писати.

 

Він бачить якісь недоліки світу і хоче про це розповісти, він хоче щось зробити, в міру можливостей, щоб світ став кращим. Як і в кожній професії, так і в журналістиці, бувають люди більш високоморальні та менш високоморальні. Як сказав один російський поет, «каждый выбирает по себе: женщину, религию, дорогу». Так і журналіст вибирає, де він працює, вибирає собі Бога, на якого молиться, відтак, вибирає свою долю. Мені здається, що треба пройти великий шлях, щоби журналістика була дуже поважною, щоб журналістів більше поважали, щоб до них була більша довіра. Влада завжди хоче заборонити журналістам писати різно, але якось усі живуть і пишуть.

 

Журналіст починається не із зовнішньої свободи (зараз є інтернет, можна писати там. Часто блоги деяких людей читає більше відвідувачів, ніж якесь видання), тому реалізувати свої журналістські нахили завжди можна. Мені здається, що все залежить від своїх до себе вимог.

 

 

- В плані економіки дуже мало. Росія з великою пересторогою ставиться до України, тому що Україна хоче йти у НАТО. Ще кілька років тому Росія заявила, що вона не може спільно робити зброю чи літаки і т.д, тому що у зв'язку з НАТО Росія цього не може. Мені здається, що з пересторогою ставиться, але з любов'ю. Реальні взаємини між Україною і Росією ми побачимо, коли теперішні президенти і прем'єр-міністри Росії й України покинуть свої посади. От коли вони зійдуть повністю з політичної арени, ми побачимо реальні взаємини між Україною та Росією. Мають прийти інші люди.

 

Матвій Ганапольський народився 14 грудня 1953 року у Львові.

У 1973 році закінчив училище естрадно-циркового мистецтва в Києві, у 1981-му - режисерський факультет Державного інституту театрального мистецтва.

 

З 1981-го до 1986-го - режисер-постановник Київського театру естради.

У 1986 році переїхав до Москви. Працював у дитячій редакції Держтелерадіо.

З 1991-го й досі - працює на радіостанції «Ехо Москви».

 

Співпрацював із телекомпаніями України: автор і ведучий ток-шоу «Давайте обговоримо» на телеканалі «Інтер».

 

Лауреат премії Міжнародної конфедерації журналістських союзів (за цикл передвиборних програм «Вибери мене»), лауреат премії «Золотий Овен» (за цикл програм про людей кіно, підготовлених для радіо і телебачення). Фіналіст «ТЭФИ» 2000-го і 2001 років.