Гарні латиноамериканські жінки вилетіли під завісу фестивалю на сцену, задихаючись від щастя, виголошували промови, співали... Режисер і акторка фільму «Молоко смутку», ніби скупавшись у молочній річці щастя, по черзі обіймали «Золотого ведмедя» перед фотокамерами. Присвячували свою перемогу рідній Перу. І відчували небувалу підтримку професійної публіки, думка якої нарешті переважно збіглася з вибором журі.

Нещасний випадок, але все ж закономірний для фестивалів останніх років, на яких вибирають або найкращого з гірших, або найбільш несхожого із загальної маси знайомого західно орієнтованому глядачу сінема. Три роки тому це були монголи з «Весіллям Туї», на Берлінале-08 — жорсткий бразильський фільм «Елітний загін», і ось знову латиноамериканський слід. Цього разу дуже поетичний, скорботний і до болю схожий на дебютну роботу лауреатки Клаудії Льоса.

 

«Молоко смутку», зняте 32-річною племінницею найвідомішого перуанського письменника Варгаса Льоси, прямо успадковує традиції брендового латиноамериканського реалізму. Магічного, зрозуміло. Того, в якому реальність переплітається з внутрішньою імперією героя, історичний факт переплавляється в традицію, культ, міф, а соціум намагається впіймати й конвертувати душу. Все це Клаудіа Льоса відзняла у своєму першому фільмі «Майденуза», який міцно закарбувався в пам’яті шанувальників артхаузу. У фіналі картини дівчина на ім’я Майденуза у виконанні Магалі Сольєр, спаливши всі мости між собою та рідним селом, їхала в манливе столичне життя з незворушним загадковим виглядом.

 

Не змінивши виразу обличчя, та ж сама акторка з’являється в «Молоці смутку», щоб з іншою героїнею розповісти не менш страшну історію, сповнену загадок, недомовок і зіткнень цивілізованої свідомості з давніми культами. І тут уже не має значення, якими політичними меседжами прикривається режисер, що присвятила фільм жертвам згвалтувань перуанськими терористами (дітей, зачатих у насильстві, вигодовують саме «молоком смутку»).

 

Образний і символічний світ Клаудії Льоси ідеально конвертується, підкріплений сюжетною лінією, між головною героїнею та її господинею-піаністкою, яка купила за жменю перлів пісні пораненого серця, що вихлюпнулися з героїні у зв’язку з втратою матері. Після звичних «картинок зі смислом» від Голлівуду, слабкого кіноекспериментаторства і прямих соціальних декларацій Європи такі фільми справді як ковток повітря. Як можливість пережити священний страх буття і смерті, на думку про які в західної людини бракує часу та відваги... Такий загалом переможець Берлінале-2009. Гарний, артистичний і цілком щирий жест із боку журі під началом Тільди Свінтон. Без горизонтів розвитку кіно, але з новими іменами на олімпі.

 

Одностайна думка завсідників Берлінале давно вже покоїться на двох ідейних стовпах — фільмах, присвячених проблемам і культурі країн третього світу, які викликають у цивілізованого західника природне відчуття власної захищеності та панської емпатії. Інша тема берлінських симпатій випиває до дна чашу статевих взаємин (гомо- чи гетеросексуальних — не суть важливо). Останнє цього року як ніхто проповідував американський кінематограф, давши змогу журі навперебій оцінювати дуже непогані акторські роботи Кейт Уїнслет («Читець»), Мішель Пфайфер («Cheri»), Рене Зельвегер («Я і тільки») або Робін Райт-Пенн («Приватні життя Піппи Лі»). Чотири мелодрами різних інтонаційних частот боролися за жіноче щастя й реалізованість.

 

Звідси і яскраві жіночі образи домогосподарок, учорашніх хіпі, куртизанок та нацистських злочинниць, які пройшли зоряною вервечкою екраном, а потім — червоною доріжкою. Усі дами Голлівуду продемонстрували рідкісні успіхи у підвищенні акторської кваліфікації. Втім, пальма першості, безперечно, за Кейт Уїнслет, уже номінованою на «Оскар» за роль колишньої робітниці концтабору, яка закрутила після війни роман із 15-річним школярем. Гадаю, «Оскар» вона все-таки отримає, але берлінське журі оминуло увагою американську традицію: ні фільми, ні актори призів не взяли.

 

І тут очевидна проблема «коня і трепетної лані», яких у Берліні намагаються впрягти в один віз: поєднати в конкурсі непогані американські картини (за наявності зірок це дуже важливо), але призів їм не давати, як тому нахабному талантові, який сам проб’ється до масового глядача, — і решту кінематографа (хай проблемного й експериментального), готового отримувати призи, але приреченого на забуття відразу після фотосесії з «ведмедями». Не думаю, що катарсичні сюжети «Річки Лондон» (приз за найкращу чоловічу роль), в якій англійка й африканець шукають загиблих в одному автобусі дітей, та аргентино-голландського «Гіганта» (три «ведмеді» — Гран-прі за найращий дебют і приз ім.Альфреда Бауера), освистаного журналістами, масовий глядач колись гідно оцінить. Ці фільми не дійдуть до публіки ні в прямому, ні в переносному сенсі. Їхня доля — бути ув’язненими у клітці професійних почестей.

 

І боюся, що така сама доля судилася найцікавішій картині фестивалю, яка не дійшла до конкурсу, але залишена для показів «Панорами», — російському фільму Павла Бардіна «Росія 88». Без надмірного пафосу — це був один із найяскравіших і найжорсткіших фільмів Берлінале-09, який б’є навідліг одночасно естетикою і темою. Картина, що чимось скидається на трюк із «Відьмою з Блер», видається абсолютно документальним зрізом життя-діяльності угруповання російських фашистів. Хоча насправді фільм художній, із чіткою драматургією, мелодраматичним фіналом та абсолютно феєричною роботою головного актора (за сумісництвом — продюсера фільму) Петра Федорова, у якому аж ніяк не впізнати Гая Гала із «Залюдненого острова».

 

Дуже живий і гостро соціальний фільм, безкомпромісний, як будь-який російський характер, на жаль, має мало шансів бути побаченим мільйонами. Занадто вільний Бардін у своєму художньому і громадянському висловлюванні. Після таких фільмів трохи ніяково стає за вітчизняний пафос, із яким українські режисери чи промоутери приїжджають на фестивалі.

 

Залишивши осторонь ринкові справи і локальні піар-оглядини останніх українських завершених і незавершених шедеврів (серед них, до речі, останній фільм Кіри Муратової, про який хочеться повідати окремо й іншим разом) для критиків та дистриб’юторов, скажу лише, що короткометражка Мирослава Слабошпицького «Діагноз» — повний провал... Провал, що, не знаю навіть, через який недогляд берлінальців, потрапив у престижний конкурс короткого метра. Можливо, це теж якась сумнівна піар-акція?

Можливо, це сталося через переклад, і закордонна публіка не відчула всієї акторської фальші, а агітпроп про СНІД і наркоманію просто затьмив очі відбірникам, не знайомим із діагнозом — «випускник театрального інституту ім.Карпенка-Карого»?

 

Втім, у рамках Берлінале можна говорити і про загальні симптоми хвороби під назвою «Золотий ведмідь» — екзотика, приправлена соціальщиною з великим планом скорботного людського обличчя. Напевно, для того, щоб навчитися знімати кіно й перемагати, треба поїхати в Перу, а щоб поповнити скарбничку людських цінностей — кудись далі.