Сам пан Фірташ був присутній у студії й вельми активно брав участь у розбірках (назвати те, що відбувалося, цивілізованою дискусією язик не повертається). Про що сперечалися? Ну, звісно ж, про газ, про те, хто винен у його відсутності. Забігаючи наперед, скажу, що «Інтер» і вся його журналістсько-редакторська «рать» доклали титанічних зусиль, аби «пригвоздити» до ганебного стовпа Україну.

 

Як відбувалося дійство? Першим для початку випустили на арену спікера парламенту. Володимир Литвин виступив у властивому йому стилі: інакомовність, туманні натяки разом з конкретними погрозами на адресу неназваних осіб, заклики до влади щось зробити, інакше буде кепсько й т.д.

 

Якось глухо спікер дав зрозуміти, що не треба було підтримувати Грузію в серпні 2008 року, сиділи б, мовляв, зараз із газом. Ще більш неартикульовано Литвин натякнув, що треба було б змінити зовнішню політику України. Усі ці риторичні мережива колишнього історика КПРС малювали досить своєрідну картину, що набувала пікантного відтінку, якщо врахувати, що газова війна проти України почалася (звісно, зовсім випадково!) через два дні після повернення спікера з Москви...

 

Дивно, що професіонал-економіст і знавець європейських мов (на відміну від нинішнього спікера) Арсеній Яценюк раптом узяв і підтримав лобійовану Литвином у Москві мертвонароджену ще за часів Кучми ідею газотранспортного консорціуму з участю Росії, що насправді є ні чим іншим як не дуже хитромудрою формою вилучення в України її газотранспортної системи. Не приховую, що після такої заяви Яценюка я почав дивитися на нього трохи інакше.

 

А Литвин накинувся на телеканал УТ-1, звинувачуючи його в антиросійській позиції в газовому конфлікті, й вів до того, що, мовляв, патріотизм, відстоювання українських інтересів погублять Україну («будемо згадувати про неї в минулому часі...»). Деякі фрази спікера дивують, якщо висловлюватися дуже м’яко. Наприклад, декілька місяців тому, після чергових і звичних буйств відомих сил у Криму, Литвин раптом розповів світові, що «Україна втратила Крим». Тепер чуємо від нього ж: «Україна програла інформаційну війну». Погано, коли в політиці країни присутні такі капітулянти й «пораженці», котрі прагнуть здатися противнику ще до першого пострілу. Що це? Патологічне побутове боягузтво? Відсутність будь-яких гідних захисту переконань?

 

Спостерігаючи телерепортажі про візити В. Литвина до Москви, я ледь стримував емоції, бачачи цю послужливу усмішечку бідного родича, явну відсутність гідності. Якби Литвин представляв у Москві особисто себе, то це було б справою приватною. Але ж ідеться про одного з найвищих посадовців країни! На «Інтергазпромівській» «Свободі слова» також не обійшлося без непристойного хохляцько-малоросійського самобичування за принципом «якщо тобі плюнули в пику, подякуй і вибачся». Литвин присоромлював Україну за її, як він висловився, зухвалу позицію щодо Росії. Щоправда, спікер забув уточнити, що нею здебільшого є саме існування нашої країни. Чого хоче спікер? Поставити Україну на коліна перед Кремлем?

 

Потім на «подіум» «Свободи слова» бадьоренько вийшла єдина у своєму роді пані Богословська. Звично назвавши владу держави Україна «бандитською», Інна Германівна поклала відповідальність за газовий конфлікт, звісно, на Україну. З її надемоційного виступу можна було зрозуміти, що безгрішна, справді «янгольська» Росія стала жертвою підступності й агресивності «сатанинської» України. Мені здається, що майже всі ці люди, що втоптують у бруд країну, яку могли б вважати своєю, грають у російській, а не в українській команді. Вони захищають інтереси Росії в Україні за рахунок України й на шкоду Україні. І це головна біда нашої держави.

 

Це її трагедія. Зокрема й тих виборців, які голосують за подібних політиків, а потім зі своєї кишені щедро оплачують це підлабузництво (адже в кінцевому результаті страждає національна українська економіка, яка дуже повільно модернізується й інтегрується в світову, перебуваючи в тіні російської труби...).

 

Пані Богословська, як завжди, не давала слова сказати своїм опонентам, щохвилини перебиваючи їх. Варто сказати, що риторичний талант пані Богословської — це явно не для людей зі слабкими нервами. З нею зможуть на рівних дискутувати тільки російські оратори класу В. Жириновського. До речі, дуже цікаве було б видовище. Хоча... Про що їм сперечатися? Адже позиції збігаються...

 

Ведучі «Інтергазпрому» відкрито підгравали (для телеканалу це типово) симпатичній їм стороні й не церемонилися з «хлопчиками для биття», ставлячи запитання, але не даючи на них відповідати. І Олександру Турчинову, й Ігорю Діденку з «Нафтогазу» доводилося по 10—15 разів просити, щоб їх не переривали, не затикали їм роти й дозволили нарешті відповісти. Зате пану Фірташу телеведучі надали режим «найбільшого сприяння», відчайдушно намагаючись догодити добродійникові.

 

А Україна була винна. Винна в усьому. Зокрема, й у тому, що «Газпром» закрутив вентиль, і в тому, що він виставляє карально-поліцейські ціни, й у тому, що Україна не капітулювала перед сусідами, й у тому, що намагається відстоювати свої права. У якій іще державі можна побачити й почути подібне? Де ще можливе таке національно-нігілістське й політично-безвідповідальне зборище? Уявляю ситуацію (дай Боже, щоб вона була абсолютно гіпотетичною): наша країна стала жертвою іноземної агресії.

 

Армія й флот героїчно стримують противника, солдати й офіцери гинуть за Україну. А канал «Інтер» збирає компанію, яка з телеекрана запитує: чому ви стріляєте в армію іншої держави, хто дав вам право збивати літаки, які мирно бомблять українські міста, як ви довели сусідів до нападу на нас? Чому Україна досі не капітулювала? Чому населення з квітами не зустрічає «визволителів»? Абсурд? Авжеж. Але подібний абсурд ми спостерігаємо в нашій країні вже багато років.

 

Приємно здивував Євген Червоненко. Він визначив (на мій погляд, глибоко й по суті) усе, що відбувається нині, однією фразою: «Йде війна за незалежність України». Це було головне. Й одразу стало зрозуміло, на чиєму боці воює багато хто з присутніх у студії. Що ж до іншого виступ екс-міністра був звичайним для цієї аудиторії з’ясуванням, як висловився сам пан Євген, «хто кому Рабинович».

 

Упорядники дійства на «Інтері» зібрали в студії директорів підприємств, які прагнули негайно отримати газ, і нацькували їх на О. Турчинова, І. Діденка й інших, хто представляв у широкому значенні слова владу. Знову було чути заклики в газових переговорах з Росією погоджуватися на все, аби лише дали жаданий енергоносій.

Хотів би я бачити й чути, як завиють ці директори, якщо все-таки отримають російський газ по $450 за 1000 м3... Цікаво, скільки заводів тоді взагалі вціліє? То чи варто осатаніло викривати непоступливість українського уряду?

 

Коли обстановка на «Інтері» зовсім розпалилася, перемкнувся на «Свободу» Шустера на каналі «Україна». Спочатку не зрозумів, куди потрапив. Здалося, що на конкурс майстрів художнього слова. Виступала Ганна Герман. Пригадався російський класик: «Слово скажет — рублем одарит». Але, на жаль, тема була все та ж сама — непробачні гріхи України перед партнерами. Голову моєї Батьківщини знову рясно посипали траурним попелом і представляли Україну такою хронічною безсоромницею, що засмучує благородних сусідів своєю «девіантною» поведінкою.

 

Загалом виникало враження ретельно відрежисованої й скоординованої інформаційної атаки на Україну зсередини України. І подумалося тоді, що держави можуть жити без газу й нафти власного видобутку, без золотих родовищ, без виходу до океану, без чорнозему, без рідкоземельних елементів, без лісів, без гір і багато без чого ще. Але є один ресурс, без якого існування держави неможливе. Це патріотизм та сама любов до Вітчизни, яка не дозволяє з насолодою обливати її брудом... Може, це коли-небудь зрозуміють навіть у Партії регіонів і блоці Литвина?