Цинічний фарс на крові і сенсаціях

28 Травня 2002
544
28 Травня 2002
09:35

Цинічний фарс на крові і сенсаціях

544
У вбивстві 3 липня 2001 року журналіста з невеликого шахтарського містечка Слов’янська Ігоря Александрова, як це не жахливо визнавати сьогодні, тільки його факт був не сенсацією А на колоколенке сукин кот занервничал,
Цинічний фарс на крові і сенсаціях
Стал меня выцеливать, чтоб наверняка.

Да, видать, сориночка, малая пылиночка

В глаз попала лютому — дрогнула рука…

(Леонід Сергеєв, російський бард)

У вбивстві 3 липня 2001 року журналіста з невеликого шахтарського містечка Слов’янська Ігоря Александрова, як це не жахливо визнавати сьогодні, тільки його факт був не сенсацією. На превеликий загальний жаль, мали рацію ті похмурі скептики-пророки, які ще минулого літа стверджували, що подібне вбивство було зумовлене всім ходом подій в Україні, що стосуються такої тонкої матерії, як становлення свободи слова в країні. А якщо ще конкретніше, але грубіше, то — складних взаємовідносин між журналістами та представниками влади.

Парадокс, але згубність загальної ситуації в країні для окремих журналістів полягала в тому, що після зникнення, а потім і жахливо-дивного вбивства київського журналіста Георгія Гонгадзе і наступних бурхливих політичних подій “касетного скандалу-1”, що розхитали основи державності, ЗМІ отримали ковток свободи. Влада та її “стовпи” були так приголомшені обвинуваченнями їх в причетності до вбивства та й ще і мотивуванням цього їхніми же словами, записаними в святая святих — у президентському робочому кабінеті, що вони якось попустили “віжки” на шиї і ослабили “кляп” на ротах ЗМІ та окремих журналістів. Та воно й зрозуміло: не до того було, коли обвинувачення сипалися з усіх боків, а вулицями дефілювали тисячі маніфестантів, протестуючих проти системи. Ось журналісти і “розійшлися” — почали писати те, за що раніше було “ноги в тазик, залити цементом — і в Гудзон” (У нас: під Таращу без голови. — В.С.).

Причому, свобода раптово прийшла не лише у Києві, а й — і це для влади, особливо місцевої, було найстрашнішим — і в регіонах. “Революції” ще не сталося в столиці, а вона вже перекинулася на провінцію, ризикуючи “неправильно” запалити і вічну українську “Вандею”. І коли екстаз “революціонерів” видихався у Києві, то владі, насамперед, на місцях, треба було терміново показувати “хто є ху” і приборкувати занадто сміливих. Потрібна була термінова зразково-показова “каральна акція”. У Києві після Гонгадзе робити це було поки ще небезпечно (і в цьому сенсі ми, столичні “віртуально-паперові писаки” та “мікрофонно-ефірні свистоплети”, повинні бути Гії, що загинув за нас, зобов'язані в буквальному сенсі до самої могили), і тому почали там, де місцева влада найбільш сильна, самостійна та самодостатня — у Донецькій області…

В усьому іншому вбивство Александрова — це суцільний набір сенсацій. Від знаряддя вбивства — бейсбольної бити, яких у Слов’янську і серед дня із свічкою не найдеш, до виконавця — немічного алкаша-туберкульозника Юрія Вередюка, який навіть зростом був убитому журналісту, що називається, по виточки. Та й фізичною силою поступався за всіма параметрами…

Ще більшою сенсацією стало те, що правоохоронці порівняно швидко знайшли Вередюка і оголосили, що шукають і обов'язково знайдуть замовників, які проплатили “замовлення”. І вже зовсім несподіваною була і причина вбивства — вбивця за великі за місцевими мірками гроші, з його слів, переплутав жертви і “завалив” не того.

Сенсації, що межують із запаленим маренням страждаючих на спопеляюче похмілля міліціонерів, продовжилися, коли “вбивцю” почали готувати до суду. Спочатку приголомшили служителі Феміди — у них не було грошей на… проведення судового засідання, і вони перенесли “гарячу справу” на потім, на час після парламентських виборів. Потім гроші знайшли, і вже приголомшував всіх “вбивця”, з яким почали проводити всілякі слідчі експерименти. Стверджуючи, що вбив він, Вередюк не зміг чітко пізнати, упізнати, вказати, визначити все (!!! — В.С.): від особи жертви до місця та конкретних обставин вбивства. Але в одному він був непохитно солідарний зі слідчими: я вбив, а міліція успішно це розкрила.

З цього приводу “кричали женщины “ура!” и в воздух чепчики бросали” на всіх рівнях владної та правоохоронної ієрархії, бо всім було вигідно повірити тодішньому генпрокурору України Михайлу Потебеньку, який вже у серпні минулого року привселюдно заявив, що його підопічні злочин “розкрили категорично”. Ще б пак: у всіх і на всіх рівнях з'явилася можливість відзвітувати: перед своїм начальством, перед виборцями, перед світовою спільнотою і Радою Європи…

І поки правоохоронці, за їхніми словами, шукали таємничого “Михалича”, який замовив Вередюку адвоката, з яким “переплутали” Александрова, суд встановлював істину. І закінчився знову ж таки, грубо кажучи, сенсаційною сенсацією, розплутувати наслідки якої довго доведеться всім: міліції, органам прокуратури знизу доверху, керівництву країни, всій країні, суспільству, кожному з нас. Україні перед всім світом, що пильно стежить за цією справою, дали такий жахливо зразковий урок злочинного окозамилювання, відвертої брехні і всепоглинаючого вбивчого цинізму, що у українців відчуття життя у власній країні, як на випаленій землі, на якій немає і не може бути правди, віри у справедливість, надії на захист, навряд чи викоренять довгі роки. В Україні знову всі брехали всім і всіх же намагалися примусити у цю брехню повірити, отримуючи при цьому звання, начальницькі подяки, премії…

Вирок апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2002 року звучить дослівно так: “Вередюка Юрія Григорійовича за пред'явленим йому обвинуваченням в злочині, що передбачено ст. 93 п. “а” УК України в редакції Закону 1960 року — виправдати за недоведеністю його участі в скоєнні злочину. Запобіжний захід щодо Вередюка Ю.Г. — утримання під вартою — відмінити. Вередюка Ю.Г. звільнити в залі судового засідання”.

А перед цим суд своє рішення мотивував тим, що, цитую:

а) органи досудового слідства, в порушення вимог ст. 62 Конституції України, обгрунтували обвинувачення Вередюка на припущеннях, не обгрунтувавши його провину іншими доказами.

б) докази провини Вередюка в скоєнні вбивства Александрова у матеріалах справи відсутні, а наведені органами досудового слідства докази не можуть бути покладені в основу його обвинувачення за ст. 93 п. “а” УК України в редакції Закону 1960 року.

в) мотив скоєного вбивства Александрова, в порушення вимог ст. 64 УПК України, не доведено.

г) органи досудового слідства протягом 5 з половиною місяців розслідування не змогли зібрати інших доказів, суд вважає, що можливості для збору інших доказів вичерпані.

Отже, черговий великий фарс під назвою “правосуддя по-українськи” закінчився. І, як завжди, за державний рахунок, бо суд відніс на рахунок держави всі судові витрати за цією справою. Однак, схоже, це закінчено лише перший варіант фарсу. Суд абсолютно справедливо і обгрунтовано постановив: “По набутті вироку чинності кримінальну справу направити Генеральному прокурору України для вжиття заходів щодо встановлення осіб, що здійснили умисне вбивство Александрова І.А. 3 липня 2001 року”.

Це судове рішення фактично позбавляє Генпрокуратуру країни можливості відмовитися від цієї справи, якщо вона наплює на честь мундира і відмовиться протягом місяця оскаржити вирок у Судовій палаті з кримінальних справ Верховного суду України, що теж передбачено цим судовим вердиктом.

Важливо це хоча б (і насамперед ) тому, що по-звірячому вбито людину, а вбивці її досхочу нареготалися, спостерігаючи по телевізору, як роздувають щоки від власного підробленого тріумфу прокурорські чини. Але не менш важливими для життя суспільства та країни представляються й інші питання, що смердючими брилами встали на шляху до істини і нормального розвитку цієї самої країни.

По-перше, як жити країні і людям в ній з такою роботою правоохоронних органів з розкриття злочинів? І хто правоохоронцям після цього повірить? Адже вони, нагадаємо, перед всім світом не просто помилялися в дрібницях при розкритті резонансної справи про вбивство, а свідомо і цілеспрямовано не тільки створювали брехливу картину подій, а й звинувачували в скоєнні страшного злочину невинну людину, підводячи її під статтю і ламаючи їй і без того безрадісне життя бомжа і безпритульного блукача. Чи не тому так кинувся до Верховної Ради за депутатським мандатом та депутатським імунітетом генпрокурор Потебенько, розуміючи, що за подібне “категоричне розкриття” вбивства можна й самому загриміти на лаву підсудних? Схоже, коли запекло ззаду, то для отримання захисту і Ленін укупі з Симоненком і партсписком КПУ стали у нагоді. А вдова убитого Людмила Александрова тільки сумно поцікавилася: чи повернуть державі ті премії та нагороди, які отримали заступник генпрокурора Сергій Вінокуров та його “нишпорки”, що так здивували країну “оперативністю” в розкритті вбивства? Але це, як мовиться, сумна лірика...

По-друге, як кожному з громадян України почуватися впевнено в дотриманні своїх прав на безпечне життя та на захист від злочинності та беззаконня, якщо саме ті, хто має це забезпечувати, брешуть, обмовляють, підставляють під кримінальне переслідування невинних людей і можуть будь-кого зробити злочинцем? Як захистити себе від “захисників”? Що чекає на кожного з українців в правоохоронних катівнях, якщо цей українець не подобається міліцейсько-прокурорському начальству або підходить йому для термінового і прибуткового “розкриття” злочинів? Хіба дії Генпрокуратури не є спробою реанімації постулату “зізнання — цариця доказів”, яким, як сокирою, так успішно розмахував головний юридичний помічник Сталіна і Берії — “червоний прокурор” і “караючий меч революції” Андрій Вишинський? Адже можна тільки уявити собі, як “обробляли” нещасного Вередюка, що він з тупою наполегливістю приреченого перед телекамерами і свідками готовий був зізнатися в скоєнні жахливого злочину. Чи не задля більшої поступливості і розпускалися чутки про те, що у головного підозрюваного “загострився туберкульоз, і він може не дожити до суду”?..

По-третє, що чекає на суддю Івана Корчистого, який виніс цей вердикт, і як йому жити далі, якщо навіть адвокат сім'ї Александрових Богдан Ференц признався, що він, раніше заявляючи клопотання про направлення справи на дослідування, думав не лише про встановлення істини, а й про безпеку судді? Ференц сказав, що він “у такий спосіб намагався захистити суддю при прийнятті рішення у справі, оскільки можна припустити, враховуючи специфіку регіону, який тиск міг бути вчинений на Корчистого для того, щоб Вередюку було винесено обвинувальний вирок”. Хто захистить тепер суддю — представника незалежної гілки влади? Суддівський імунітет — це ж не бронежилет...

По-четверте, в яких одиницях треба вимірювати шкоду, завдану державі таким завершенням “справи Александрова”? Як після цього владі України переконувати власний народ і світову спільноту в тому, що в країні — все гаразд з демократією і законністю, дотриманням прав людини і боротьбою із злочинністю? Або в тому, що власті та правоохоронні органи зацікавлені у якнайшвидшому розкритті “справи Гонгадзе” і докладають усіх зусиль задля того, аби істина перемогла? Дуже цікаво дізнатися зміст і форму діалогу на цю тему між президентом, якого, виходить, круто підставили, і правоохоронними “босами”.

Хоча, звісно, набагато цікавіше побачити наслідки цієї розмови. Адже безмежний цинізм влади та правоохоронців при розслідуванні справи і відчайдушна сміливість судді при її завершенні, на жаль, наштовхують на ще одне припущення, не менш цинічне, ніж вся ця ситуація. Посудіть самі: спочатку форсоване розслідування вбивства Александрова, безапеляційна напористість у звинуваченнях у вбивстві Вередюка і беззастережне заперечення причетності до злочину донецької влади і правоохоронців, а відтак — “витверезливий душ” судового вироку, який все змив і перекреслив. Коли таке було в Україні, коли йшлося про відновлення справедливості щодо не олігарха, що “за все башляє”, чи високопосадовця, що може все, а простого журналіста? Правильно, ніколи, і ось це й видається дивним.

Звісно, хочеться щиро вірити, що суддя Корчистий не просто високопрофесійний юрист, а й кристально чесна людина, яка залишає своїм співгромадянам слабку надію на те, що не все і не всі продаються і не всіх можна залякати. Але навіть у цьому випадку хто може гарантувати, що шляхетний вчинок людини в мантії не буде використано у внутрішньополітичній боротьбі українських кланів та політико-промислових угрупувань за владу? Наприклад, як сигнал для наступу на правоохоронні органи Донбасу — надійну опору та захист інтересів так званого донецького клану, головного в цьому регіоні і активно “наступаючого” на столицю? Або як ширма для розборок на владній верхівці у Києві?

Оскільки жодних таких гарантій немає, то й хотілося б отримати відповіді на всі ці далеко не зайві і зовсім не риторичні питання. Причому не хотілося б, щоб відповіді ці нагадували відповідь виправданого Вередюка, якого спитали: “Так ви вбивали чи ні?” “А яка вам різниця?”, — відповів він …

www.grani.kiev.ua
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
544
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду