Стал меня выцеливать, чтоб наверняка.

Да, видать, сориночка, малая пылиночка

В глаз попала лютому — дрогнула рука…

(Леонід Сергеєв, російський бард)

У вбивстві 3 липня 2001 року журналіста з невеликого шахтарського містечка Слов’янська Ігоря Александрова, як це не жахливо визнавати сьогодні, тільки його факт був не сенсацією. На превеликий загальний жаль, мали рацію ті похмурі скептики-пророки, які ще минулого літа стверджували, що подібне вбивство було зумовлене всім ходом подій в Україні, що стосуються такої тонкої матерії, як становлення свободи слова в країні. А якщо ще конкретніше, але грубіше, то — складних взаємовідносин між журналістами та представниками влади.

Парадокс, але згубність загальної ситуації в країні для окремих журналістів полягала в тому, що після зникнення, а потім і жахливо-дивного вбивства київського журналіста Георгія Гонгадзе і наступних бурхливих політичних подій “касетного скандалу-1”, що розхитали основи державності, ЗМІ отримали ковток свободи. Влада та її “стовпи” були так приголомшені обвинуваченнями їх в причетності до вбивства та й ще і мотивуванням цього їхніми же словами, записаними в святая святих — у президентському робочому кабінеті, що вони якось попустили “віжки” на шиї і ослабили “кляп” на ротах ЗМІ та окремих журналістів. Та воно й зрозуміло: не до того було, коли обвинувачення сипалися з усіх боків, а вулицями дефілювали тисячі маніфестантів, протестуючих проти системи. Ось журналісти і “розійшлися” — почали писати те, за що раніше було “ноги в тазик, залити цементом — і в Гудзон” (У нас: під Таращу без голови. — В.С.).

Причому, свобода раптово прийшла не лише у Києві, а й — і це для влади, особливо місцевої, було найстрашнішим — і в регіонах. “Революції” ще не сталося в столиці, а вона вже перекинулася на провінцію, ризикуючи “неправильно” запалити і вічну українську “Вандею”. І коли екстаз “революціонерів” видихався у Києві, то владі, насамперед, на місцях, треба було терміново показувати “хто є ху” і приборкувати занадто сміливих. Потрібна була термінова зразково-показова “каральна акція”. У Києві після Гонгадзе робити це було поки ще небезпечно (і в цьому сенсі ми, столичні “віртуально-паперові писаки” та “мікрофонно-ефірні свистоплети”, повинні бути Гії, що загинув за нас, зобов'язані в буквальному сенсі до самої могили), і тому почали там, де місцева влада найбільш сильна, самостійна та самодостатня — у Донецькій області…

В усьому іншому вбивство Александрова — це суцільний набір сенсацій. Від знаряддя вбивства — бейсбольної бити, яких у Слов’янську і серед дня із свічкою не найдеш, до виконавця — немічного алкаша-туберкульозника Юрія Вередюка, який навіть зростом був убитому журналісту, що називається, по виточки. Та й фізичною силою поступався за всіма параметрами…

Ще більшою сенсацією стало те, що правоохоронці порівняно швидко знайшли Вередюка і оголосили, що шукають і обов'язково знайдуть замовників, які проплатили “замовлення”. І вже зовсім несподіваною була і причина вбивства — вбивця за великі за місцевими мірками гроші, з його слів, переплутав жертви і “завалив” не того.

Сенсації, що межують із запаленим маренням страждаючих на спопеляюче похмілля міліціонерів, продовжилися, коли “вбивцю” почали готувати до суду. Спочатку приголомшили служителі Феміди — у них не було грошей на… проведення судового засідання, і вони перенесли “гарячу справу” на потім, на час після парламентських виборів. Потім гроші знайшли, і вже приголомшував всіх “вбивця”, з яким почали проводити всілякі слідчі експерименти. Стверджуючи, що вбив він, Вередюк не зміг чітко пізнати, упізнати, вказати, визначити все (!!! — В.С.): від особи жертви до місця та конкретних обставин вбивства. Але в одному він був непохитно солідарний зі слідчими: я вбив, а міліція успішно це розкрила.

З цього приводу “кричали женщины “ура!” и в воздух чепчики бросали” на всіх рівнях владної та правоохоронної ієрархії, бо всім було вигідно повірити тодішньому генпрокурору України Михайлу Потебеньку, який вже у серпні минулого року привселюдно заявив, що його підопічні злочин “розкрили категорично”. Ще б пак: у всіх і на всіх рівнях з'явилася можливість відзвітувати: перед своїм начальством, перед виборцями, перед світовою спільнотою і Радою Європи…

І поки правоохоронці, за їхніми словами, шукали таємничого “Михалича”, який замовив Вередюку адвоката, з яким “переплутали” Александрова, суд встановлював істину. І закінчився знову ж таки, грубо кажучи, сенсаційною сенсацією, розплутувати наслідки якої довго доведеться всім: міліції, органам прокуратури знизу доверху, керівництву країни, всій країні, суспільству, кожному з нас. Україні перед всім світом, що пильно стежить за цією справою, дали такий жахливо зразковий урок злочинного окозамилювання, відвертої брехні і всепоглинаючого вбивчого цинізму, що у українців відчуття життя у власній країні, як на випаленій землі, на якій немає і не може бути правди, віри у справедливість, надії на захист, навряд чи викоренять довгі роки. В Україні знову всі брехали всім і всіх же намагалися примусити у цю брехню повірити, отримуючи при цьому звання, начальницькі подяки, премії…

Вирок апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2002 року звучить дослівно так: “Вередюка Юрія Григорійовича за пред'явленим йому обвинуваченням в злочині, що передбачено ст. 93 п. “а” УК України в редакції Закону 1960 року — виправдати за недоведеністю його участі в скоєнні злочину. Запобіжний захід щодо Вередюка Ю.Г. — утримання під вартою — відмінити. Вередюка Ю.Г. звільнити в залі судового засідання”.

А перед цим суд своє рішення мотивував тим, що, цитую:

а) органи досудового слідства, в порушення вимог ст. 62 Конституції України, обгрунтували обвинувачення Вередюка на припущеннях, не обгрунтувавши його провину іншими доказами.

б) докази провини Вередюка в скоєнні вбивства Александрова у матеріалах справи відсутні, а наведені органами досудового слідства докази не можуть бути покладені в основу його обвинувачення за ст. 93 п. “а” УК України в редакції Закону 1960 року.

в) мотив скоєного вбивства Александрова, в порушення вимог ст. 64 УПК України, не доведено.

г) органи досудового слідства протягом 5 з половиною місяців розслідування не змогли зібрати інших доказів, суд вважає, що можливості для збору інших доказів вичерпані.

Отже, черговий великий фарс під назвою “правосуддя по-українськи” закінчився. І, як завжди, за державний рахунок, бо суд відніс на рахунок держави всі судові витрати за цією справою. Однак, схоже, це закінчено лише перший варіант фарсу. Суд абсолютно справедливо і обгрунтовано постановив: “По набутті вироку чинності кримінальну справу направити Генеральному прокурору України для вжиття заходів щодо встановлення осіб, що здійснили умисне вбивство Александрова І.А. 3 липня 2001 року”.

Це судове рішення фактично позбавляє Генпрокуратуру країни можливості відмовитися від цієї справи, якщо вона наплює на честь мундира і відмовиться протягом місяця оскаржити вирок у Судовій палаті з кримінальних справ Верховного суду України, що теж передбачено цим судовим вердиктом.

Важливо це хоча б (і насамперед ) тому, що по-звірячому вбито людину, а вбивці її досхочу нареготалися, спостерігаючи по телевізору, як роздувають щоки від власного підробленого тріумфу прокурорські чини. Але не менш важливими для життя суспільства та країни представляються й інші питання, що смердючими брилами встали на шляху до істини і нормального розвитку цієї самої країни.

По-перше, як жити країні і людям в ній з такою роботою правоохоронних органів з розкриття злочинів? І хто правоохоронцям після цього повірить? Адже вони, нагадаємо, перед всім світом не просто помилялися в дрібницях при розкритті резонансної справи про вбивство, а свідомо і цілеспрямовано не тільки створювали брехливу картину подій, а й звинувачували в скоєнні страшного злочину невинну людину, підводячи її під статтю і ламаючи їй і без того безрадісне життя бомжа і безпритульного блукача. Чи не тому так кинувся до Верховної Ради за депутатським мандатом та депутатським імунітетом генпрокурор Потебенько, розуміючи, що за подібне “категоричне розкриття” вбивства можна й самому загриміти на лаву підсудних? Схоже, коли запекло ззаду, то для отримання захисту і Ленін укупі з Симоненком і партсписком КПУ стали у нагоді. А вдова убитого Людмила Александрова тільки сумно поцікавилася: чи повернуть державі ті премії та нагороди, які отримали заступник генпрокурора Сергій Вінокуров та його “нишпорки”, що так здивували країну “оперативністю” в розкритті вбивства? Але це, як мовиться, сумна лірика...

По-друге, як кожному з громадян України почуватися впевнено в дотриманні своїх прав на безпечне життя та на захист від злочинності та беззаконня, якщо саме ті, хто має це забезпечувати, брешуть, обмовляють, підставляють під кримінальне переслідування невинних людей і можуть будь-кого зробити злочинцем? Як захистити себе від “захисників”? Що чекає на кожного з українців в правоохоронних катівнях, якщо цей українець не подобається міліцейсько-прокурорському начальству або підходить йому для термінового і прибуткового “розкриття” злочинів? Хіба дії Генпрокуратури не є спробою реанімації постулату “зізнання — цариця доказів”, яким, як сокирою, так успішно розмахував головний юридичний помічник Сталіна і Берії — “червоний прокурор” і “караючий меч революції” Андрій Вишинський? Адже можна тільки уявити собі, як “обробляли” нещасного Вередюка, що він з тупою наполегливістю приреченого перед телекамерами і свідками готовий був зізнатися в скоєнні жахливого злочину. Чи не задля більшої поступливості і розпускалися чутки про те, що у головного підозрюваного “загострився туберкульоз, і він може не дожити до суду”?..

По-третє, що чекає на суддю Івана Корчистого, який виніс цей вердикт, і як йому жити далі, якщо навіть адвокат сім'ї Александрових Богдан Ференц признався, що він, раніше заявляючи клопотання про направлення справи на дослідування, думав не лише про встановлення істини, а й про безпеку судді? Ференц сказав, що він “у такий спосіб намагався захистити суддю при прийнятті рішення у справі, оскільки можна припустити, враховуючи специфіку регіону, який тиск міг бути вчинений на Корчистого для того, щоб Вередюку було винесено обвинувальний вирок”. Хто захистить тепер суддю — представника незалежної гілки влади? Суддівський імунітет — це ж не бронежилет...

По-четверте, в яких одиницях треба вимірювати шкоду, завдану державі таким завершенням “справи Александрова”? Як після цього владі України переконувати власний народ і світову спільноту в тому, що в країні — все гаразд з демократією і законністю, дотриманням прав людини і боротьбою із злочинністю? Або в тому, що власті та правоохоронні органи зацікавлені у якнайшвидшому розкритті “справи Гонгадзе” і докладають усіх зусиль задля того, аби істина перемогла? Дуже цікаво дізнатися зміст і форму діалогу на цю тему між президентом, якого, виходить, круто підставили, і правоохоронними “босами”.

Хоча, звісно, набагато цікавіше побачити наслідки цієї розмови. Адже безмежний цинізм влади та правоохоронців при розслідуванні справи і відчайдушна сміливість судді при її завершенні, на жаль, наштовхують на ще одне припущення, не менш цинічне, ніж вся ця ситуація. Посудіть самі: спочатку форсоване розслідування вбивства Александрова, безапеляційна напористість у звинуваченнях у вбивстві Вередюка і беззастережне заперечення причетності до злочину донецької влади і правоохоронців, а відтак — “витверезливий душ” судового вироку, який все змив і перекреслив. Коли таке було в Україні, коли йшлося про відновлення справедливості щодо не олігарха, що “за все башляє”, чи високопосадовця, що може все, а простого журналіста? Правильно, ніколи, і ось це й видається дивним.

Звісно, хочеться щиро вірити, що суддя Корчистий не просто високопрофесійний юрист, а й кристально чесна людина, яка залишає своїм співгромадянам слабку надію на те, що не все і не всі продаються і не всіх можна залякати. Але навіть у цьому випадку хто може гарантувати, що шляхетний вчинок людини в мантії не буде використано у внутрішньополітичній боротьбі українських кланів та політико-промислових угрупувань за владу? Наприклад, як сигнал для наступу на правоохоронні органи Донбасу — надійну опору та захист інтересів так званого донецького клану, головного в цьому регіоні і активно “наступаючого” на столицю? Або як ширма для розборок на владній верхівці у Києві?

Оскільки жодних таких гарантій немає, то й хотілося б отримати відповіді на всі ці далеко не зайві і зовсім не риторичні питання. Причому не хотілося б, щоб відповіді ці нагадували відповідь виправданого Вередюка, якого спитали: “Так ви вбивали чи ні?” “А яка вам різниця?”, — відповів він …

www.grani.kiev.ua