Вони вважали за краще вчинити навпаки... У п’ятницю декому довелося навіть розриватися на дві частини між «Свободою слова» на «Інтері» та «Свободою слова» Шустера, щоб скрізь устигнути кинути свої п’ять копійок та ощасливити глядачів «змістовним» виступом. Знову наша верхівка публічно з’ясовувала, хто з них брудніший, безсовісніший і підліший. Ними оволодів біс взаємного викривальництва і, між іншим, що вони поки ще погано розуміють, — політичного та етичного взаємознищення. Я далекий від того, щоб звинувачувати тих, хто вигадав «Свободи слова», що саме такий результат в Україні їм був потрібен, але він у наявності.

 

У Шустера Ганна Герман хоч і була менш уїдливою, ніж звичайно (вочевидь, дами, які відчувають, що вони виглядають добре, стають поблажливішими до навколишніх), але не відмовилася від погроз на адресу політичних опонентів. Зокрема, комуністам та націоналістам було обіцяно: якщо вони не захищатимуть народ настільки самовіддано, як Партія регіонів, то їх чекає масовий народний бунт із можливим насильством. Цей мудрий народ, на думку пані Герман, розбереться з усіма фігурантами політичної сцени України, крім, зрозуміло, Партії регіонів, яка такий бунт очолить.

 

А хто б сумнівався? Під час свого гнівного спічу Ганна Миколаївна спрямувала громи й блискавки спеціально і конкретно на Давида Жванію, який, слухаючи її, нечемно посміювався, замість того, щоб рвати на собі волосся і ридати, оплакуючи передбачену пані Герман гірку долю.

 

Але, звичайно ж, поза конкуренцією щодо сценічної майстерності був мер Києва пан Черновецький, який благополучно поділив себе між двома телеканалами, де на кожному він промовляв одне й те саме. Виявляється, газу й тепла немає в Києві тому, що, як відкрив очі киянам Леонід Михайлович, Тимошенко разом із Лазаренком його, тобто газ, украли. Щоправда, увімкнена Шустером Юлія Тимошенко в боргу не залишилася, і суворо дивлячись з телемонітора, назвала київського мера особливо цинічним і зухвалим злочинцем.

 

Звинувачення Леоніда Михайловича розвеселило, і він оповів публіці, що прем’єрка живе на розкішній заміській дачі, пробурила там артезіанську свердловину глибиною 20 кілометрів і п’є кристально чисту водичку, про яку кияни не можуть і мріяти. Пригадавши свої шкільні пізнання з курсу фізичної географії (а Черновецький звинуватив Тимошенко ще і в тому, що вона своєю свердловиною пробила земну кору), я щиро злякався за Юлію Володимирівну, адже це вона не інакше як магму вогнедишну вимушена пити.

 

Черновецький прямо цитував текст представників «органів» із фільму Тенгіза Абуладзе «Покаяння», які звинуватили нещасного громадянина в намірі пробити підземний хід із Бомбея (нині Мумбаї) до Лондона. Один із глядачів, які перебували в студії, намагався з місця осадити градоначальника. Відповідь Леоніда Михайловича була простою і величавою одночасно: «Замовкни старий. Не кричи. Послухай, коли мер говорить, бо я — найкращий».

 

Без коментарів. Потім мер видав енергійний спіч, що за силою експресії наближався до найкращих зразків ораторського мистецтва Сандея Аделаджі, пастора однієї із нетрадиційних для України церков, із тією лише різницею, що пастор, на відміну від мера, не вживає таких виразів як — «ні хрєна» і «йо-майо». Коли на сцені Леонід Михайлович — усілякі Жванецькі, Задорнови та всі решта можуть відпочивати. Ось чи тільки стане від цього киянам затишніше й тепліше в рідному місті?

 

Проте всі ці «Свободи слова» вже давно потрібно б перейменувати в щось на зразок «Вісник комунальної кухні» або «Щоденник політичних розбирань». Головний пафос цих програм — зовсім не конструктив, не відповідь на запитання: «Що робити?», а примітивне зведення рахунків. Будь-яку проблему розглядають виключно в контексті віроломних підступів конкурентів. Якщо в країні сталося нещастя, то воно явно організоване політичними противниками, щоб напакостити нам. Нікому з учасників цього шоу не спадає на думку, що країна та її громадяни можуть мати об’єктивні проблеми, що не залежать від політичних склок.

 

Шустер показав робітників Львівського автозаводу, які втрачають роботу, сім’ї яких викидають з гуртожитку на вулицю, а міністр ЖКГ Олексій Кучеренко сприйняв те, що відбувається, як явну провокацію політичних опонентів. Ось так і виходить, що біди людей у нашому суспільстві перетворюються на «сировину» для все тих самих політичних розбірок. Природно, про нещасних львів’ян негайно забули, бо Олексію Кучеренку потрібно було терміново викрити хитру комбінацію Вадима Карасьова, який намагався закликати надати конкретну допомогу львівським робітникам. Депутат Соболєв (від БЮТ) відразу ж скористався ситуацією, щоб «наїхати» на пані Семенюк (яка, на його думку, не пізніше вівторка 16 грудня повинна «злетіти» з посади) і пролобіювати на голову Фонду державного майна бютівця Портнова.

 

Здається, інтелект наших «вершків суспільства» явно поступається інтелекту лісової живності, як то: вовків, ведмедів, змій, які під час лісової пожежі припиняють їсти та кусати один одного заради пріоритетнішого завдання: врятуватися від вогню, що загрожує всім. Проте наших «мажорів» утішив журналіст Віталій Портников, пообіцявши, що всі вони, швидше за все, політично не переживуть кризу, замість них прийдуть до влади люди іншого типу, а ера телевізійних політиків закінчиться.

 

Для нинішніх акторів політичного театру — головне полягає не в тому, щоб вирішити суспільно важливі питання, а в тому, щоб будь-якою ціною домогтися егоїстичних переваг, так би мовити, вправно врізати під столом переговорів гострим носком штиблета по коліну представника конкуруючої партії і вмить відсмикувати свою ногу, зобразивши смиренний вираз обличчя. Дивлячись на доглянуті фізіономії депутатів усіх фракцій, що виблискують від вдоволення собою, автор цих рядків відчайдушно старався подавити в собі рефлекси людини, бабуся якої народилася поблизу Гуляйполя і багато розповідала про Нестора Івановича Махна, його тачанки та спрощену систему судочинства, що власноручно батьком здійснювалася...

 

На «Інтері» депутат Каськів філософськи міркував про те, що хоч які б коаліції формувалися в парламенті, толку від цих політиків уже все одно не буде, з чим важко не погодитися. Правий Владислав, коли каже, що ці депутати вже побували в багатьох коаліціях усе з тим самим успіхом... Та й сенсу в цих коаліціях — нуль, оскільки всі сили йдуть на боротьбу за голоси виборців, на нестримний популізм, а за реформи, які так потребує Україна, ніхто не береться і братися не хоче.

 

Ведучий на «Інтері» депутат Єфремов, колишній голова адміністрації Луганської області та член Партії регіонів, політик жорсткий, але не «безголовий», як деякі його попередники в ролі ведучого, спокійно й докладно обгрунтовував федералізм і децентралізацію. Дуже вимагав розширення прав для місцевої влади, щоправда, розширення відповідальності не просив. Дуже мало фінансів на місцях, скаржився пан Єфремов.

 

При цьому якось непоміченою залишилася проблема використання їх місцевою владою. «Сага про самоврядування» у виконанні впливового діяча ПР чомусь не сприймалася. Що це за «самоврядування», вони нам уже показували в 2004—2005 роках, коли ці сили самі заробили собі цілком певну репутацію, в контексті якої всі їхні пропозиції і сприйматимуться. Для чого широкі повноваження на місці? Для того, щоб відповідально вирішувати місцеві питання або рвати Україну на клапті?

 

Щоб підмінювати собою центральну державну владу, оголошувати цілі регіони «зоною без НАТО» і забороняти де-факто українську мову? Так вони це й зараз з успіхом роблять без будь-якого розширення повноважень. Для чого ж «розширюватися»? Щоб піти ще далі?

 

Особливо розчулили скарги деяких мерів на корупцію в центрі. Це так, це звичайно. Чи то справа місцева влада — свята, непідкупна й безгрішна, де корупцією навіть і не пахне. Ось лише незрозуміло, хто це там на місцях здійснює навіжений дерибан землі та державного майна? А щодо перерозподілу бюджетних коштів, то навіть якщо місцевим начальникам віддати весь бюджет країни, в них завжди у всьому все одно буде винен Київ. Хто ж із них визнає власну провину в безладді на ввіреній території? Принаймні нині, у період кризи, коли уряд повинен оперативно маневрувати фінансовими ресурсами країни, влаштовувати «чорний переділ» бюджету між центром та регіонами — витівка явно невчасна. Переживемо кризу, а там повернемося до цього питання, але ділити потрібно буде не лише бюджет, але й відповідальність (а ось останнього на місцях дуже не люблять, оскільки вельми зручно кивати на Київ).

 

Дуже розумну ідею подав депутат Адам Мартинюк, який справедливо зазначив, що порядок у країні відновиться лише тоді, коли еліта чітко визначиться, яка республіка повинна бути в Україні: президентська або парламентська. Але найкраще, на думку депутата, запитати про це на референдумі народ. Якщо народ висловиться за президентську республіку, тоді всенародно обраний глава держави повинен очолювати й уряд.

 

Якщо на референдумі переможе парламентська республіка, то посада президента або взагалі скасовується, або його обирають у парламенті й він стає церемоніальною фігурою.

Принаймні міжусобна боротьба за повноваження між Президентом та прем’єром, що лихоманить усю країну, припиниться на інституційному рівні.

 

А загалом телевізійні «імпрези» наших політиків, як завжди, залишають дуже важке враження. Треба погодитися з експертом «Дня» Костянтином Матвієнком, який казав, що народ повинен сам про себе піклуватися, оскільки ці політики про нього не потурбуються. Так воно і є.

 

Фото: «День»