6 листопада до Центру Довженка на вул. Васильківській, 1 прийшли радник міністра Сергій Круценко та заступник голови Державної служби кінематографії Іван Зосімов і повідомили працівникам про проект наказу, в якому йдеться про реорганізацію підприємства і створення за рахунок їхніх основних засобів та коштів нового державного підприємства «Кінотелесервіс», який мали перенести у напівзруйнований будинок на кіностудії Довженка.

 

Люди, які на своєму віку бачили карколомні за сюжетом і грабіжницькі за суттю кадри приватизації найпотужніших державних структур, запідозрили оборудку в приватних інтересах. Інакше навіщо ліквідовувати Центр, щоб натомість створити те ж підприємство, тільки з іншою назвою, навіщо переносити обладнання в інше приміщення (у проекті наказу йшлося про перенесення новоспеченого «Кінотелесервісу» на студію Довженка на проспекті Перемоги), і чи не хоче пан Круценко на їхній базі створити свій бізнес–проект.

 

У радника міністра дуже хороша репутація в музичний колах — він чудовий аранжувальник і саунд–продюсер, має свою студію, але він не має стосунку до кіно. Чому ж тоді береться втручатися в невідому галузь?

 

 

«Ми робили копії фільмів для всього Радянського Союзу, всього соцтабору, Африки та Азії. У Києві тоді була найбільша кінокопіювальна фабрика Радянського Союзу, в якій оброблявся широкий формат плівки. У 1994 році на базі фабрики створено Держфільмофонд України, а у 2000 році фабрику і кіноархів об’єднали в одне державне підприємство «Національний центр Олександра Довженка», — каже заступник головного інженера центру Сергій Бей–Безпалько. — За 20 років технологічне обладнання застаріло.

 

Майже все тиражування фільмокопій для українського прокату перенесено в Росію та Європу. Щоб створити сучасну кінолабораторію, продали чотири старі будівлі. Цього року за виручені кошти замовили у французької компанії «СТМ Дебрі» нове обладнання на суму 3 600 000 євро. 1 440 000 вже сплатили. З ним ми працюватимемо швидше та якісніше. У грудні–січні його мають привезти, але через втручання в умови контракту Міністерства культури і туризму компанія не знає, як діяти і що відбувається в Україні».

 

За словами інженера, міністр культури Василь Вовкун і його позаштатний радник Сергій Круценко почали відсторонювати фахівців центру від переговорів і вимагати від компанії «СТМ Дебрі» припинити розробку технічного дизайну лабораторії, мотивуючи це тим, що ніякого обладнання центр не отримає. «Все підлаштовується під Круценка. За проектом наказу, він буде головним на новому підприємстві, до якого перейде і стара апаратура, і нова, яку тільки привезуть із Франції.

 

Нас звільнять. Приміщення з часом продадуть. Генеральний директор Володимир Мандрика каже, що міністр у приватних розмовах обіцяв Центр Довженка до нового року закрити. Ми — державна власність. Він може перервати всі контракти з замовниками, і ми автоматично збанкрутуємо. Хоча до цього часу були самоокупним підприємством», — заявляє голова профспілки Центру Довженка, начальник виробничого цеху Єлизавета Сафонова.

 

Володимир Мандрика, на відміну від своєї підопічної, від прямої відповіді ухиляється. «Мені міністр нічого подібного не казав. Він, навпаки, радий нам допомогти. До цього часу ми за власний рахунок утримували Держфільмофонд. Це значні витрати, які центр не потягне після купівлі нового обладнання. Для покращення умов кіноархіву міністр обіцяв виділити десять млн. гривень. Я не був на тому зібранні, після якого мої працівники написали звернення у газету.

 

Це їхня ініціатива, яку можна розцінити як дію проти міністра. Я такої дії не вчиняю. Нас, як і решту підприємств, зачепила економічна криза. Ось це ми й обговорюємо з міністром», — обережно каже пан Мандрика.

 

Сергій Круценко по телефону «УМ» коментувати свій візит у центр Довженка відмовився. «Я там був без жодного наказу. Працівники Центру не відповідають за невігластво керівництва. Про жодну ліквідацію не йшлося. Через будівництво станції метро «Голосіївська» у будівлі йде тріщина. Говорили про припинення руйнації», — відрубав Круценко і попросив більше не дзвонити.

 

Ми вирушили на пошуки триклятої тріщини, яка загрожує руйнуванню цілого Центру Довженка. Колись кінокопіювальна фабрика мала шість будівель, після продажу чотирьох залишилося дві: одну здають в оренду, в другій — павільйоні №6 — цехи і кіноархів. «Для нас така велика кількість приміщень була надлишковою. Раніше ми для всього Радянського Союзу робили копії, а тепер в основному з українськими фільмами працюємо, рекламні ролики тиражуємо. З комерційних фільмів мали «Красунчика», «Крихітку на мільйон доларів», «Інді». Зараз робимо копії рекламного ролика для прем’єри «Населений острів» за Стругацькими», — каже керівник цеху Єлизавета Сафонова.

 

Вона проводить мене по поверхах центру Довженка. На шостому вряд стоять великі чеські машини. З 14 реставраційних і машин для проявки запущено в дію лише шість. Пані Єлизавета каже, що цех раніше працював у три зміни, випускав 12 мільйонів фільмокопій. Тепер такого об’єму немає, тому машини нема чого запускати. На сьомому поверсі готується розчин для проявки. Через перекатні баки він потрапляє на шостий. Поверхом нижче розміщені стічні баки.

 

Найбільш пильна робота на четвертому поверсі. Тут в окремих кабінетах і звукозапис, і корекція кольору, і монтаж, і друк позитиву в темній кімнаті, де люди без світла працюють по вісім годин, і маленький кінотеатр із двома екранами, де видивляються промахи в роботі над копіями, і зали, де жінки в білих халатах руками намотують плівку на металеві кільця, які потім розвозять по кінотеатрах.

 

Працівники Центру Довженка вже не мріють відновити потужності, які були на колишній кінокопіювальній фабриці. Кажуть, що Росія на цьому ринку лідирує. «Більшість дистриб’юторів мають корені в Росії. Що їм зробити замість 100 копій ще 20 для України з одного й того ж вихідного матеріалу? Інколи роблять показ у Росії, а потім ті ж копії передають в Україну», — зітхає Бей–Безпалько.

 

Кіноархів поки що перебивається у вже проданому п­риміщенні. Його працівники флегматично розповідають, що генеральний директор нібито готує для них приміщення в головному корпусі центру, але конкретно ще нічого не призначено для зберігання плівки. Для цього кімнату треба оббити спеціальним металом, забезпечити холодильними установками, щоб була стабільна температура +14 С. «Держфільмофонд — не сарай, де штабелями стоять коробки.

 

У нас 39 166 одиниць збереження. З архіву матеріал не дається. Для цього робиться копія, реставрується оригінал. Тому дуже зручно, щоб кіноархів мав технологічну базу», — ділиться інженер Сергій Бей–Безпалько.

 

Єлизавета Сафонова перезнайомила мене за день мало не з усіма працівниками. На прощання вона якось сумно подивилася у глиб коридору і зізналася, що треба молодих підтягувати, а в Україні жоден виш не готує таких спеціалістів. Весь колектив Центру — це випускники колишнього Ленінградського університету. «Маємо задум створити курси при Центрі. Щоб була нам заміна через пару років», — каже пані Сафонова.

Між поверхами ми надибуємо глибоку тріщину в стіні. Вона заліплена стрічками, які фіксують, чи будинок осідає.

 

Заступник головного інженера показує свідчення експертної ради, що тріщина «припинилася» і загрози стану будинку немає. У Центрі були працівники метрополітену. Вони визнають свою провину і готові за власний рахунок ліквідувати наслідки, і робітників пообіцяли підкинути.

 

«Пошкодження виникли під час будівництва станції ще в травні. Чотири місяці тому осідання будинку припинилося. Якби б цей проект наказу стосувався тріщини, то в ньому йшлося б про перенесення всього Національного центру на інше місце, а не його ліквідацію. У тому наказі кінокопіювальну фабрику переносили, а кіноархів залишали на місці. Як тільки почалися проблеми з осіданням будинку, ми відразу звернулися з листами в Міністерство і метрополітен. А тепер, коли все закінчилися, вони говорять, що через руйнацію нас треба реорганізувати», — каже Бей–Безпалько.

 

«Кінокопіювальну фабрику перевезти не вдасться нікому. Вона буде або на Васильківській, 1, або її не буде ніде. Для обробки плівки потрібна вода без хімії і хлорки. Під нами є спеціальні свердловини. Міська вода за технологією не годиться», — додає Сафонова.

 

Кінознавець Сергій Трим­бач, заступник генерального директора Національного центру Довженка з 1998 по 2004 роки, вважає, що тріщина тут ні до чого: «У наказі йшлося, щоб Центр перенесли на студію Довженка. Колектив чинив спротив, тому наказ залишився не підписаним, і тепер хлопці пішли в обхід. Поміняли тактику, але чи змінилася стратегія? Архів без технологічного комплексу перетвориться на звичайнісінький склад.

 

Ми працюємо за взірцем одного з найбільших кіноархівів світу «Белые Столбы» в Підмосков’ї. Там не тільки склади. Є реставраційні, копіювальні машини. У нас менше зберігається плівки, та є допоміжне обладнання, як і в Росії. Тепер центр хочуть реорганізувати, і кинули в цю історію Круценка, який нічого спільного з кіно не має. Виникає багато підозр, що робиться комерція під гарними гаслами. Тим більше Національний центр не має статусу «Національний». У 2000 році, коли ми об’єднували фабрику й архів, його не внесли до списку національних закладів України. А чому? Це ж не складна процедура, всього лиш вписати у список».

 

Оглянувши приміщення Центру, які вже багато років тримаються на косметичному ремонті, і хоч подекуди «макіяж» геть осипався, зваживши на фразу Круценка про «невігластво керівництва» і на те, що генеральний директор Володимир Мандрика відхрещується перед пресою від збунтованого колективу і весь час повторює про толерантність, я поцікавилася, наскільки прибутковим є Центр Довженка і чи може він себе назвати конкурентоспроможним. «Ми не дуже з прибутком.

 

Все, що заробляємо, відраховується на зарплати, на утримання. Замовлень маємо мало, — жаліється Мандрика. — Але з новим обладнанням справи підуть краще. Щоб зробити кінокопії, підприємці вивозять за кордон 280 млн. доларів. Завдяки новому обладнанню ми будемо з ними співпрацювати, і копії фільмів, які йтимуть в Україні, замовлятимуться в нас. У мене тиждень тому була розмова з Богданом Батрухом, генеральним директором компанії B&H Film Distribution. Він казав, що більшість своїх фільмів оброблятиме в нас. Батрух закупив обладнання, робитиме у нас звук, дубляж, титри, а ми друкуватимемо його фільми. І не треба буде їхати в Лондон чи Рим».

 

На жаль, Богдан Батрух, компанія якого покриває понад 40% прокатного ринку України, не підтвердив слів Володимира Мандрики: «Ми не маємо жодного відношення до Центру Довженка. Він продав будівлю якійсь там третій компанії, в якої ми купили приміщення для нашої студії. Замовляти будемо рекламні ролики, коли привезуть нове обладнання. Компанії, з якими працюємо, мають підписані довгострокові контракти з Італією та Англією. Там вони роблять копії набагато дешевше та якісніше, ніж в Україні. Щоб перейти друкувати в нас, в Центрі Довженка мають бути ціни нижчі, ніж в Італії, і професійність вищою.

 

Наші партнери були в Центрі, дивилися на обладнання. Воно застаріле, не дає гарантії проти піратства. Ми будемо замовляти ролики, лише коли привезуть нові машини. Якби обладнання привезли 10 років тому, з цього міг би бути великий бізнес. Тепер кінотеатри переходять на Digitаl систему, котра не потребує 35 мм плівки. Копія цифри нічого спільного з плівкою не має, і це не коштує жодних грошей».

 

З тим, що Володимир Мандрика через свою толерантність і вміння зі всіма домовлятися може призвести Центр до занепаду, Сергій Тримбач погоджується. «До архіву йому байдуже. Мовляв, а чим у вас там займаються, барахло це все. У Центрі Довженка в бухгалтерії нові вікна, а в цеху, де йде виробництво, все сиплеться. Директор на це уваги не звертає. Що керівника треба іншого, жодного сумніву не має. Я не зводжу з ним рахунки. Те, що він тримається крісла, залежить від міністерства. У 2004 році з Центру пішов головний інженер, заступниця директора з виробництва, а потім я, людина, яка очолювала архів. На чотирьох сторінках я написав пояснення в міністерство. Богуцький тоді подивився на це крізь пальці», — каже Тримбач.

 

Володимир Мандрика своїм керівництвом вельми задоволений, а про «невігластво» каже, що Круценко нехай на себе подивиться: яка в нього освіта, скільки стажу роботи на державній службі і які досягнення. «До мене Центр заробляв 81 тисячу гривень, зараз — три мільйони. Якщо хлопці (Круценко і Зосімов) хочуть бути директорами Центру, то прийшли б і сказали. Трьом останнім міністрам пропонували по 100 тисяч доларів, щоб мене зняли. Вони не погодилися. Якби ці гроші вони дали на нове обладнання, я б сам написав заяву і пішов би».

 

 

У приватному спілкуванні з колективом Центру Довженка мені не раз пропонували запитати, а що з цього приводу думає Ганна Чміль, голова Державної служби кінематографії, найвищої кіноінстанції. Тиждень «Україні молодій» коректно давали зрозуміти, що Ганна Павлівна уникає спілкування з пресою.

 

То вона весь день бігає з одного зібрання на інше, а до ночі сидить на колегії, то по телефону сумно звучить: «пі–пі–пі». На одній із прес–конференцій я все–таки «впіймала» Ганну Павлівну в коридорі. «Не пишіть мене, будь ласка. Прошу вас по–людськи. Мене виженуть з роботи. Я двічі зустрічалася з колективом і чесно їм казала: «Це бізнес!», — нервуючи каже Ганна Чміль із повними болю очима...