Я погодилася писати джинсу. Одразу мушу зізнатися, що не шукала саме таку роботу. Просто потребувала додаткового заробітку. У мене є стабільна робота та зарплата, та не на зарплату саму ж, подумала я якось, та розпочала пошуки.

 

Перш за все, новина жартівливого змісту типу: «Шукаю додаткову роботу, вмію... Не пропонувати пришивання ґудзиків та іншого інтиму» «прооооокала» в аськах більшості моїх друзів та знайомих. Найбільшу надію особисто я покладала на столичних. У Києві завжди було легше працевлаштуватися чи просто пофрілансувати. Ті ж друзі, які працюють головними редакторами чи заступниками головних редакторів, одразу запропонували дописувати до них. Вимоги до текстів і все інше обговорювалося приблизно так - зайди на сайт, подивись формат, пиши, кидай. В середньому 40-50 доларів за текст. В Неті багато писати не треба - стаття 5-7 тисяч знаків. Актуальність - ти ж сама розумуєш.

 

У час такої нестабільності, як у нас зараз, подумала я, і почала розпитувати, чи все ок з виплатою грошей у товаришки, яка працює в одному із найвідоміших ділових видань України (не буду «палити» контору) і змушена через невисоку зарплатню дописувати у ще декілька видань (хоча й посада в неї з доважком заступник...) Товаришка розповіла, що фрілансує й далі, бо ціна на київське метро і зима... Зрештою, хто не розуміє. Домовилися, що вона мені підшукає щось цікавеньке і певне. І вже вранці смайлик від неї віщував мені хорошу звістку.

 

Після смайлика товаришка скинула мені лінк на запис у ЖЖ. Там зазначалось: «Журналісти Львів, Тернопіль. Шановні, дуже-дуже потрібні координати пишучих на політичні теми журналістів із Львова та Тернополя». Це була однозначно знахідка. Так просто. День пошуків. І вже результат. Визначення «політичні теми» звісно ж викликали в мене застереження, однак спрацювала професійна цікавість. Відписала, що я знаю журналістів зі Львова, які потребують додаткову роботу. На моє запитання, а для чого конкретніше потрібні такі журналісти, отримала відповідь: «ггг. для співпраці )))». Згодом ми обмінялись електронними адресами. І вже за кілька хвилин спілкувалися за допомогою айсікью.

 

Моєю співрозмовницею виявилась знову ж таки киянка (знову не буду «палити» контору), яка одразу ж засипала мене запитаннями. Чи я зі Львова, в чиїй прес-службі я працюю, - такими були запитання. Невдовзі ми перейшли на ти, з'ясували, що я зі Львова і не працюю в прес-службі, а емейл, в назві якого вказана прес-служба, потрібен мені час від часу, щоб розсилати з нього різні прес-релізи. Пишу про назву емейлу тому, що, власне, це, наскільки я зрозуміла, викликало у моєї співрозмовниці довіру. Перепитавши, чи я ставлю наголос на слові різні, вона розповіла, що фрілансує. Відтак, моя співрозмовниця написала, що «час від часу виникає потреба поширити на регіональному рівні ту чи іншу інформацію, а деколи буває потрібно підняти якусь тему». Ставлю запитання в лоб. Цікавлюсь, чи проект довгостроковий чи просто під вибори (які, до речі, ще не стартували). «Ну зогляду на те шо в нас вибори це постійний процес... то мабуть тривалий», - отримала відповідь.

 

Далі мене почали розпитувати: про кого категорично я не можу писати та поширювати інформацію (йшлося про новини та аналітику, якщо її так можна назвати в цьому випадку). Я відписала, що мені байдуже про кого писати, залежить, що саме писати. «Просто різні люди є. одні кажуть що їв взагалі по барабану, аби гроші вчасно перевели. інші тікі за Юлю, або тіки за НУ.  іншим аби не регіонали, комуністи т.п.», - пояснили мені свою прискіпливість. Ситуацію було проскановано. Далі ми вже переписувались по-дорослому, тобто йшлося про формат роботи. Мені пояснили: «Якшо новини нам і з києва не питанн написати, то аналітику якісну про Львівській політиці лише львівяни можуть написати». Треба писати або який політик «красівий», або навпаки, яке ж воно падло, і т.п. Моя співрозмовниця назвала це форматом розслідувань, який «когось показує в нужнам ракурсє.  хорошем/поганом то вже від ситуації конкретної».

 

Я собі теж подумала, що, звісно, все залежить з якого боку глянути: за 10 баксів - один ракурс, за 20 - вже інший, а за 30 - ще й відфотошопити в тексті можна, чи то пак так відвордити, що огогогого. «Заказуха!», - відписую я. Заказуха, а не розслідування. «Джинса, проплата, суті то не змінює...», - поділилася зі мною професійними термінами співрозмовниця. Далі ми перейшли до питання найважливішого та найпікантнішого. «В нас у києві беруть 10 у.є за тисячу знаків написаного тексту», - рапортувала джинсистка. Поторгуватись для галичан - свята справа, подумала я, і відписала, що негусто. Професійність моєї співрозмовниці випирала й далі. Вона одразу ж почала переконувати мене, що це лише за текст, за розміщення ж окремо платитимуть, тобто 10 у.є. - лише райтерська робота. Писати треба буде часто, так що заробіток непоганий. До завдання я мала приступити вже через 15 хвилин, бо у Львові є ще одна контора, яка погодилася писати, але наразі відповіді не дала, а термін здачі матеріалу «горить». Так мені на скриньку прийшов лист-замовлення з таким змістом:

 

«Зміст питання: Необхідно підготувати до друку авторську статью певної тематики. Після узгодження - розмістити її у видання без грифу «на правах реклами».

 

Щодо тематики: Головною постаттю матеріалу має бути Я.Кендзьор. Можливе написання матеріалу по старим заміткам про судовий конфлікт Кендзьора та Бута (свідчення адвоката Бута). Можна підняти питання Депутатської діяльності, її ефективності тощо. Можливо є зв'язки із парт керівництвом місцевого НУНСУ та ЄЦу, тощо. Деталізацію краще обговорити з людиною котра безпосередньо готуватиме матеріал.

 

Питання що потребують відповіді від Вас:

    * Ціна питання? (і написання та розміщення);

    * Можливі строки виконання замовлення;

    * Умови оплати;

Питання що потребують відповіді від НАС:

.....Можливо є/будуть, радо відповім...».

 

На цьому наше переписування припинилось. Я не стала з'ясовувати, чи має герой Кендзьор у цій статті виглядати «красівим» чи не дуже. Мене, звісно ж, не дивує й те, що хтось комусь когось замовляє. І навіть якщо це наші демократи, нашими ж руками обрані. Мене дивує інше, наскільки людство прогресувало. Раніше з «темниками» зустрічалися в темних окулярах, темних плащах і в темних коридорах (тут я, звичайно, перегинаю палку), але ж це робили свої, і зверталися вони теж до своїх. Хтось когось боявся чи соромився. Чи я помиляюсь? Зараз достатньо зайти в ЖЖ на сторінку невідомої людини, щоб отримати замовлення...

 

Так само в мене виникає ще одне нагле питання. Минулого тижня «Детектор медіа» написала про те, що видавництво «Прес-центр» вирішило скоротити по декілька штатних одиниць в усіх виданнях мережі «Газета по-...» («Газета по-киевски», «Газета по-днепровски», «Газета по-харьковски», «Газета по-одесски», «Газета по-львівськи», «Газета по-донецки»). Ще раніше, за повідомленням тієї ж «Детектор медіа», проблеми з виплатою зарплати виникли в редакції «Оглядача». Журналісти, звісно ж, не пропадуть, тільки не хочеться, щоб від безвиході їм доводилося писати джинсу, замовлення на яку, складається таке враження, скоро (читай - перед виборами) розсилатимуть спамом.

 

Розвивається цифрова журналістика - прогресує джинса!