Його останній документальний фільм «Пейзаж після мору» презентували під час кінофестивалю «Молодість» у позаконкурсній програмі «Кінодокументи про Голодомор». Ідея зняти історію на основі фрагментів зі статей Джеймса «Ваші мертві обрали мене...», «Земля на крові» та інших виникла у журналістки Ольги Унгурян. Разом із чоловіком Тарасом Унгуряном і за допомогою кінематографічного досвіду Юрія Терещенка був написаний сценарій. «Я завжди кажу своїм студентам, що документальне кіно народжується тричі — коли ти пишеш сценарій, коли їдеш на місце знайомитися з ситуацією, тоді знаходиш нових героїв, які ламають придуману схему, і — на монтажному столі.

 

У Державній службі кінематографії нам сказали, що ще одного фільму про дослідника Голодомору не треба. Вже є «Свічка Джеймса Мейса». Запропонували підійти до теми з іншого боку. Тоді я випадково натрапив на газетну статтю «Українці вимирають». Там ішлося про село Велика Фосня на Житомирщині. Тож вирішили піти іншим шляхом. Розказати не про те, яким був Мейс, як у «Свічці...», а про що він писав. Це спроба дослідити феномен постгеноцидного суспільства на прикладі життя одного українського села», — розказує на прес–конференції після прем’єри Юрій Терещенко.

 

Фільм починається Великоднем і закінчується молитвою за жертвами Голодомору у Софійському соборі й на Михайлівській площі. Найяскравіші фрагменти щоденника читає народний артист України Богдан Ступка. Знімали у «Пейзажі після мору» звичайних людей, які несуть у собі страх і відповідальність перед знищеними геноцидом предками. Автори не розповідають про Голодомор. Вони показують жахливе відлуння цієї проклятої трагедії, наслідки: старенькі люди досі бояться говорити, що з ними відбувалося у 30–ті роки, молодь спивається по генделиках, розважається під примітивну музику, працювати не хоче.

 

«Ми б хотіли показати фільм у тому селі, але немає де. Клубу немає. Екрана немає. Є тільки генделик, церква і 120 хат, де женуть самогон на продаж», — зітхає Терещенко.

Занурившись у сільське життя з його вічними проблемами, режисер не втрачає оптимізму. Він знаходить у селі ентузіастів, які власними зусиллями і коштом роблять неймовірні речі. Яків Грищук уже багато років по архівах розшукує імена загиблих під час Голодомору, відкриває пам’ятники з їхніми іменами, розпитує про місця, де розстрілювали так званих куркулів. З ним режисера познайомив молодий Олексій Кравчук, який веде історію села. «Колись люди гинули від Голодомору, так зараз від «горілкомору». У 1933 році 64 із 86 хат були намертво спустошені Великим голодом, а в минулому, 2007, році на 92 померлих припадало лише 25 новонароджених», — каже Олексій Кравчук.

 

«Пейзаж після мору» після перегляду викликав бурхливе обговорення у фойє кінотеатру. Для когось це не фільм про Голодомор: мовляв, постгеноцидність українського суспільства значно глибша, а не тільки в кадрах про алкоголіків і молодь, яка не хоче розвиватися. Така ситуація зустрічається в селах по всій Україні, те саме твориться і в Росії, і в Білорусі.

 

Наталя Дзюбенко–Мейс, дружина Джеймса, письменниця, каже, що поговорити про геноцид декількома фразами недостатньо. «Постгеноцидність паралізує наше життя. Тому маємо таку політику, економіку, морально–етичні проблеми молоді, яка забуває про своїх старих батьків», — підкреслює пані Наталя.

 

«Живучи у цій країні, ми не до кінця розуміємо, що колись перенесли дуже страшну хворобу. Я вважаю, що в цьому фільмі кожен може для себе знайти багато відповідей», — підсумовує Терещенко. Фільм «Пейзаж після мору» планується показати по телебаченню, а також провести презентації стрічки у великих містах України.