Ілля Політковський, син відомої російської журналістки Анни Політковської, вбитої два роки тому, приїхав до Києва, аби разом з режисером Еріком Бергкраутом презентувати стрічку «Лист до Анни». Цей фільм відкривав на цьогорічній «Молодості» спеціальну програму «Кіно проти тоталітаризму». На жаль, зацікавлених у залі кінотеатру «Київ» зібралось не надто багато. Деякі юні особи залишали перегляд, аби випити кави чи потрапити до сусідньої зали на більш оптимістичну картину. А між тим, як зазначив, представляючи фільм, художній керівник «Молодості» Андрій Халпахчі , сьогодні загроза для України з боку Росії не така вже й примарна. Режисер «Листа до Анни» сказав, що з задоволенням приїхав в Україну, тому що вважає її сьогодні чи не найцікавішою з усіх країн. А потім зронив урочисто: «Леді та джентельмени! Карл Маркс був правий. Чи може фільм змінити світ навколо? – Я задавав багато разів собі це питання. Я вірю, що ця стрічка, можливо, зможе змінити хоча б щось – її може подивитись будь-хто на сайті "Нової газети"», – сказав пан Бергкраут.

Ілля Політковський на презентації згадав про коріння своєї мами: вона українка, її батьки були родом з Чернігівської області та з Керчі і тому, власне, для Іллі важливо, що фільм приїхав в Україну. Стрічка виявилась більшою мірою людяною, ніж політичною.

Ілле, Вам самому сподобалася стрічка?

Це найкраща картина про маму. Вона в ньому не представлена як солдат, який воює проти системи. Тут вона багато посміхається.

А Вам не здається, що в Росії тільки після смерті до героїв особливе ставлення, яке межує з фальшивістю?

Скажу, що в Європі фальші щодо мами як не було, так і немає. Там вона дуже популярна, її розривали буквально для участі в різних заходах, де вона брала участь. Вона давала майстер-класи в європейських університетах, у неї були постійні колонки в ЗМІ. У Росії, звичайно ж, російська опозиція намагається використовувати її, факт її вбивства. Це видно, і я про це багато разів казав. Розумієте, політики використовуватимуть це так чи інакше.

Тому я жодного разу не був на жодному з мітингів. Я отримую інформацію, що там відбувається… Знаєте, це жах. Усі ці гасла: «кривава гебня», «путінський режим» і так далі. Ось «Новая газета» вже два роки поспіль за власної ініціативи проводить мітінги і я сподіваюсь, вони це робитимуть й надалі. Там заборонені політичні гасла, прапори, а маму згадують як жінку, як журналіста, а не як політичного діяча.

Ви завжди розуміли, для чого вона займається такою небезпечною й невдячною роботою - каже правду про те, про ще не хочуть чути?

Мама починала свою серйозну професійну діяльність, коли я вже був у свідомому віці, тому я одразу ж все це зрозумів. Спочатку вона писала загальні матеріали, не обов`язково про Чечню та больові точки, тому я розумів, у принципі, про що мама говорить.

Вона вміла поєднувати родину і свою професію. Але, як вона сказала у фільмі Еріка: «Суспільство не готове чути цю інформацію». Перший канал в Росії – що це? Зализані новини, вони не цікаві, це телебачення в теплих ошийниках, які не хочуть знімати, їм це не потрібно. Але я впевнений, якщо політична воля зміниться і там почнуть показувати якісь серйозні речі, то люди також прокинуться і почнуть цікавитись. Джерело цієї політичної волі, безумовно, нагорі.

Чому нагорі? Ви не вірите в громадянське суспільство?

Я вірю в громадянське суспільство. Я бачу, що воно у вас якоюсь мірою присутнє і мені дуже у вас цікаво. Знову ж таки, здалеку завжди видніше: я тут неодноразово чув думку, що російський шлях розвитку підходить для України, а я думаю, що навпаки. У вас, як мінімум, три полюси прийняття рішень і це вже демократія, тому що немає вертикалі влади, коли одна людина вирішує все. Повертаючись до російських телеканалів… Без політичної волі там картинка не зміниться, будуть продовжуватись заасфальтовані, лаковані повідомлення на наших телеканалах. У нас вже просто той самий Лукашенко. Я взагалі не дивлюсь новини російських телеканалів. Але це багаті канали і я дивлюсь, коли вони показують гарні фільми, адже у них є бюджет, який дозволяє купувати трансляцію, у тому числі, спортивних програм.

У цьому вони на рівні всіх європейських каналів. Але новини я не можу дивитись взагалі – я щиро засинаю. Я не опозиціонер, не Касьянов, не Каспаров, я з прапорами не ходжу, не кричу про путінський режим, я кажу про свої особисті відчуття – мені не цікаво, я не дізнаюся нічого з цих новин.

От, наприклад, випуск, і перші десять хвилин розказують про Путіна і Медведєва, обов’язково (!), щоб там не відбулося. Складно сказати, коли це зміниться, але я думаю, що зміниться. І я думаю, що зміни ці мають розпочатися згори. Я зацитую слова моєї мами: «Суспільство гідне своїх лідерів». Вона гірко, але підтверджувала цю тезу. І я можу підтвердити: в Росії «Єдіная Росія» і Путін отримують найбільшу підтримку громадян і нікуди від цього не дінешся. Не можна казати, що всі ненавидять Путіна, що його не підтримують і нав’язують – це неправда.

Але це ефект, коли не залишається вибору, коли використовується весь адміністративний і медіаресурс для того, аби альтернативи не було. У фільмі Березовський говорить, що коли довго показувати невідому людину по телебаченню, вона може стати президентом. Я тут з ним згоден – це саме так! Нікуди від цього не дітись.

А його коментарі у фільмі, на Вашу думку, доречні, особливо ті, де він дає оцінку діяльності російських президентів?

Думаю, що Ерік його взяв просто як експерта. Чому б і ні? Він режисер, він має право. Але якщо взяти мою особисту думку, то я не хотів, аби у стрічці про мою маму був Березовський. Але я не режисер, це дуже важливо. Він говорив зі мною, радився, але хотів показати всі точки зору, він має на це право. Документальне кіно – це об’єктивність, а не емоції. Тут має бути все, все, все.

У нас найвідоміша книжка Політковської «Друга Чеченська», перекладена українською...

«Друга Чеченська» вже «поросла мохом». Через півроку після вбивства мами ми, родина, спільно з «Новою газетою» випустили книжку «За що?», її можна знайти в Інтернеті.

У фільмі, на мій погляд, ключовою фразою були слова колеги Анни Політковської: «Якби усі журналісти писали про те, що Анна, її б не вбили»... Але таких, як вона, - одиниці. Я навіть чула таку думку, що Анна Політковська була ідеалісткою настільки, що це не можна назвати нормальним.

Так вона була дійсно максималістка та ідеалістка, я з вами повністю згоден. Іноді вона навіть перегинала палицю в цьому «правдолюбстві понад усе». Я неодноразово з нею сперечався з деяких епізодів, які ми обговорювали. Вона мені казала: я писатиму, як є, а я її казав: ефективніше було б зробити так, а вона мені: я хочу не ефективніше, а так, як воно є. А я кажу: твої читачі не такі начитані, як ти, цю інформацію потрібно трохи пояснити, або інакше подати, з певним ґрунтовним серйозним аналізом, а вона казала: «Ні, я просто напишу, як є, і нехай думають».

Ось така в неї позиція була і я не вважаю, що це дуже добре, тому що читачі не можуть бути журналістами, їм потрібно подавати, не перекручувати, а саме подавати інформацію, аби це було доступним У кожного видання «своя» мова з читачем, це залежить від спрямованості й формату. Мама думала інакше, вона писала все прямо.

А... вона такою народилася, чи був якийсь вирішальний випадок, зустріч, після чого відбулися метаморфози?

Те, що відбувається в Україні в політичному контексті, на Ваш погляд, є обнадійливим?

Абсолютно! Це природній, необхідний процес. Ерік сказав, що він з країни зі старою, вкоріненою демократією, навіть місцями нудною. А тут демократія народжується і от те, як вона народжується, ці всі труднощі – без них неможливе це народження, без них неможливий рух.

Вважаю, що все, як воно йде, так і має йти, тому що, якщо раптом хтось з ваших політиків прийде до влади, поступ припиниться і ця особа одразу перетвориться на Лукашенка або Путіна. Незалежно від того, хто саме прийде. Поки є ця протидія, боротьба, є шанс найти стіну. Плюс емоції… Ви настільки емоційні!

Мій брат з України нещодавно мені сказав: найприродніше для українця, для киянина – намет на вулиці, вони не можуть без цього, це ж ціла вистава! Він каже: оце життя! Якщо щось не те, одразу на вулицю. Я сподіваюсь, що в Україні все буде добре, насправді.

Розмовляла Тетяна Селезньова, УНІАН