Василь Вовкун: «Культура стає ідеологічною зброєю»
Уряд, в якому з 18 грудня 2007 року почав працювати відомий режисер державних свят, вітчизняних i міжнародних фестивалів, днів української культури i мистецтва в Словаччині, Польщі, Франції, Німеччині, молодіжних масових заходів, альтернативних концертів, оригінальних видовищ та постмодерних дійств, у липні у першій спробі уже встиг постояти на межі відставки.
Тривожна політична осінь знову вносить свої корективи у державні плани культурного чільника – треба встигнути запустити культурний процес у державі! А далі, як у режисурі, – спостерігати за результатом. Філософія Василя Вовкуна на посаді міністра залишається волелюбною, як і філософія Вовкуна-режисера
- Пане міністре, до того, як ви отримали урядовий портфель, вас знали як засновника і керівника «Арт Велесу» – творчої інституції, подібної, за вашим визначенням, до Курбасівської майстерні – братства, заснованого на довірі. Український уряд, чиїм би він не був, може існувати як братство, чи поміж членами уряду не може бути довіри?
- У період найбільших політичних загострень мій месидж звучав так: ми повинні зберегти ту атмосферу і ті інтелігентні взаємостосунки, які сьогодні є в уряді, незважаючи на тріщини в коаліції. Сьогодні, справді, це найздоровіший з існуючих політичних органів держави. І це справді, український уряд!
- Ви людина команди чи людина над командою?
- Залежить від ситуації. (Сміється). Однак я ніколи не був членом жодної партії. Коаліція висунула мене на посаду міністра, щоб вирішувати питання галузі, а не лобіювати чиїсь інтереси.
- Чи не виникає у вас на посаді міністра внутрішнього конфлікту з вашою волелюбністю, яка притаманна справжнім режисерам?
- Свобода з’являється тоді, коли немає чого втрачати. Моя волелюбність зі мною.
- Ви наполегливо дотримуєтеся власної точки зору. Чи дозволяє така принциповість у політиці, при владі вирішувати проблеми?
- Принциповість змушує почути тебе і зважати на твою думку. Чиновникам це не притаманно.
- За десятиліття правління Кучми вітчизняну культуру визначали терміном «шароварщина»...
- ...А ви знаєте автора цього терміна? На початку 1990-х публічно він був вжитий мною. Ще у 20-х роках минулого століття це слово часто вживав Микола Хвильовий у дискурсах із просвітянством.
З періодом української державності нового часу почався процес дуже швидкої переорієнтації культури із «совка» на українську «шароварщину» – і вийшла така собі культурна біжутерія, що є неприйнятною для мене як творчої особистості і як державника.
- Пане міністре, а на українську культуру і далі продовжують жебрати, чи культура поволі позбувається статусу злидаря?
- На жаль, мало хто займається українською культурою поза державним сектором. Я ніколи не чекав на умови, я їх творив сам. Ми звикли до банального: «Дай!». А, можливо, потрібно вирішувати питання разом. Нещодавно до мене звернулись із пропозицією відкрити новий театр. У центрі Києва близько десяти вільних сцен. Чому б їх не використовувати? На Заході, мабуть, так би й зробили. А мене просять: «дай театр під ключ». Очевидно, ми не вміємо використовувати той потенціал, який у нас є.
А крім того, ми виховані, на жаль, так, що свого досі соромимося і не часто заглиблюємося у нього. А воно незбагненне.
- Звідки цей сором за своє національне?
- Цей сором не з’явився сьогодні. Знищувати видимо і невидимо все українське – це була ідеологія насамперед російського самодержавця, а вже потім – радянської держави. І в наших генах – страх, страх перед власним обличчям.
Коли Президент України підняв тему Голодомору, люди, які пережили цей жах, ще сьогодні бояться про нього говорити. І коли про Голодомор почали частіше розповідати в ЗМІ, народ став сміливіше про це свідчити. Ось чому ми часто звертаємось до історії, через неї ми відроджуємось, осмислюючи час і самих себе.
Моя бабуся, коли у районі відкривали пам’ятник воїнам УПА, не поїхала на його відкриття, – ридала, не пускала туди своїх дітей. Казала: «Що ви робите?! Нас знову вивезуть до Сибіру!».
Тому культура на сьогодні стає ідеологічною зброєю. Варто поспостерігати за нашим російським сусідом, щоб зрозуміти, як можна використовувати культуру у справі політичного захисту своїх інтересів чи під гаслом захисту своїх співгромадян.
- Чи треба розуміти вашу останню тезу так, що в Україні бракує, ба навіть немає, грамотних фахівців-ідеологів?
- У нас, справді, замало інституцій. По-друге, не захищений інформаційно-духовний простір.
- Якою має бути нинішня українська ідеологія?
- Пізнати самих себе, щоб завтра стати вільними. Нація має бути самодостатньою. Щоденне самобичування не йде нам на користь. Ми хочемо не будувати Україну, а одразу ж мати від неї блага. Чому? За що?..
А що кожен з нас особисто зробив для країни? Думаю, не всі ще усвідомили до кінця того, що насправді ми будуємо країну для своїх дітей, онуків, правнуків. І в цьому випадку, якщо не поєднається культурна еліта з політичною та фінансовою – не складуться умови для розвитку національної культури. А якщо не буде умов для розвитку культури – не відбудеться нації.
Національна культура – це і є національна ідея, тому що без неї, на моє глибоке переконання, неможливо створити державу. Чим сильніша культура, тим сильніша національна ідея.
- Кого ви вважаєте елітою?
- Українська сучасна еліта, на жаль, не сформована – у тому й вся біда, від того й ті реалії, які нині маємо.
- Якщо не спрацьовує буква закону, то застосовується сила. Як у цій ситуації бути з культурою, якщо на її полі не діє закон?
- Насамперед, потрібно налагодити процес. Михайло Щепкін якось сказав: «Можна грати добре чи погано, головне – вірно». Переважно усіх нас цікавить одразу результат, але ми не дбаємо за процес. А як результат може народитися без процесу?
Ми, очевидно, маємо думати за державотворчий процес, аби не залишитися відкинутими далеко назад. Чому нас часто дражнять за те, що ми кохаємось у фольклорі і любимо автентичне? Мабуть, це природно, адже нам цього раніше не давали. А світ паралельно нам нав’язує інші сучасні форми, бо він глобалізується.
Але навіть у зрілих суспільствах поняття «національне» є дуже тонким, і його не можна жодним чином не усвідомлювати.
- З ваших слів випливає, що на Європейський Союз може чекати доля Радянського, якщо відбуватиметься уніфікація тамтешнього простору, і не лише економічного та політичного?
- Там, де діє ідеологія знищення ідентичності – будь-який союз є невиправданим.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Ольга Годованець, журнал «Главред»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
