Після Помаранчевої революції нам здавалося, що українські журналісти назавжди забудуть, що таке цензура. Але потім з’ясувалося, що життя не буває тільки чорним або тільки білим, а воно має різні відтінки. І хоч відомі темники сзникли, проте залишилися інші проблеми, які також часто не менше, ніж темники, впливають на редакційну політику ЗМІ: це і економічна цензура, і залежність бізнесу багатьох медіа власників, на жаль, від української політики.

Нещодавно в коментарі «ПіК України» Михайлина Скорик, голова Київської незалежної медіа профспілки, звернула увагу на дуже неприємну тенденцію: у багатьох редакціях вже зараз є теми-табу, є прізвища-табу. Про це журналісти поки що говорять тільки між собою, ніхто не наважується озвучити цю проблему вголос. А що буде далі. Коли політичні пристрасті сягнуть найвищої точки кипіння? Усі ми розуміємо, що буде. І в мене є сумніви, що цього разу будуть масові протести. Їх не буде через дуже просту причину: основні цінності зруйновані, усім хочеться жити сьогодні і бажано добре, у всіх є сім’ї, які потрібно годувати і т.д. І від усього цього накочується хвиля безвиході. Усе частіше від своїх колег, які пропрацювали в журналістиці вже років п’ятнадцять-двадцять, я чую слова розчарування в професії. Звичайно, молодь дещо по-іншому дивиться на всі події, вона ще не втомилася мріяти про зірковість (а якраз це культивують українські телеканали) і заради цієї зірковості готова на все.

Новий телесезон розпочався із закриття багатьох політичних програм (хіба телеканал «Україна» з Шустером вирізнилися). Це теж показник. Думається, таким чином власники хочут убезпечити себе від можливих конфліктів із владою. Нема програми – нема проблеми. Ніхто не зможе надавити та сказати, якого політика запросити і які питання ставити, які висновки робити чи не робити. Краще запустити чергову порцію «Танців» - з зірками чи без, це вже не має значення, головне подалі від політики і побільше гламуру. І так можна пересидіти, перетерпіти, а там, дивись, - щось і зміниться.

Друкованим ЗМІ буде важче, особливо загальнополітичним. Але не думаю, що хтось ризикне відкрито, як The New York Post, заявити про свою позицію. Як завжди, усі будуть розповідати, які вони незалежні, і у той же час друкувати джинсу, причому на гроші різних політичних сил. І з цим дуже важко боротися в тотально корумпованій країні. Адже потрібно водністю міняти правила гри на медіа ринку. І справа не тільки в етичних кодексах – їх у нас прописано чимало, тільки питання виконання стоїть. Справа у прозорому ринку розповсюдження друкованих ЗМІ, в прозорому ринку реклами (чого тільки вартує проблема відкатів), у реформі журналістської освіти і т.д. І ще один дуже важливий момент – це зберегти журналістську професію як таку, її престиж, її основні принципи як-то чесніть, об’єктивність, відповідальність за кожне слово… Адже тих. Хто може бути прикладом для молодих журналістів, практично нема.

А можливо, усе буде не так вже й погано? Хотілося б вірити…