Взагалі не розумію, до чого тут «Бітлз». Кажуть, вони там у себе в Ліверпулі колись «Лет іт бі» написали, що нібито переконливо підтвердив Пол Маккартні на концерті в Києві – він серед іншого заспівав нам і цей класичний твір. Даруйте, забув вставити слово «сер». Наші телеведучі напередодні приїзду Маккартні і під час перебування британського гостя весь час повторювали, як папуги – «сер» та «сер». Ніби йшлося не про музиканта, що є символом свободи, а про якого-небудь вихідця з монархічної сім’ї, якому нічим похвалитися, в якого за спиною нічого не немає, окрім його монаршого родоводу.

Так от про «Лет іт бі». Насправді текст пісні задовго до появи «Бітлз» на світ божий написав український поет Павло Тичина. Називався він не «Лет іт бі», а «Партія веде». Не вірите? А ви спробуйте заспівайте на бітлівськую музику «Всіх панів до `дної ямі, буржуїв за буржуями будем бить, будем бить, будем, будем бить» – ну і так далі. Або: «Збільшовіченої ери піонери, піонери. А в повітрі – флот. Він і б`є, і сіє, й носить, він Республіку підносить до нових висот». Справжній рок-вірш! Хоча такого поняття, як «рок», в ті часи ще не існувало. Старше покоління українців текст цього вірша зі школи пам’ятати повинно, вони його напам’ять вивчали особливо ретельно. Ну а потім у Європі почався «рух квітів», виринули патлаті гіпі, легалізовувалося вільне кохання, з’явилася «ліверпульська четвірка» – і вона (не пам’ятаю, хто конкретно з неї) написала музику під вірш «Партія веде». Правда, пізніше абсолютно інші вірші придумали, але це справи не змінює.

Не лякайтеся. Жартую я. Винайшов таку метафору, щоб нагадати собі і вам, що у нас інше життя було. І Павло Тичина був одним із його офіційних символів. Лише зрозумійте правильно: я не про «залізну завісу», не про багатомільйонні репресії, не про голодомори, не про порожні магазинні полиці, не про одвічний дефіцит. Все це було, звичайно. Це було і страшно, і бридко. Але життя така хитра річ, що візьмеш його в руки, а воно між пальців просочиться; окреслиш його якимись рамками, а воно або вгору підніметься, або крізь землю вниз провалиться. Ніяк воно не укладається повністю в логічне описання. І за колючим дротом, і в респектабельних квартирах у нього існує якийсь свій внутрішній зміст, який далеко не завжди визначається формою.

Наша колишня країна першою запустила космонавта за межі Землі, проте нам наше життя на Землі і в своїй країні не подобалася і ми платили скажені гроші за привезені з-за кордону джинси, відпускали довге волосся (правда, я особисто не відпускав), ходили з бобінними магнітофонами і слухали «Бітлз», «Роллінг стоунз», «Пінк флойд». Тодішня пропаганда критикувала це і називала атрибутами солодкого життя. Ми з пропаганди сміялися. У нас з’являлася ілюзія, що наше життя змінюється. Але це була лише ілюзія. Це все одно, що відрізати хобот у слона і пришити його вовкові. Від цього вовк не стане слоном – його внутрішній зміст не зміниться. Все одно це інша тварина, як і наше життя все одно залишалося відмінним від їхнього, хоча ми й прагнули чогось іншого.

Цікаво, що їм їхнє життя теж не подобалося. Хоча там начебто був достаток, була свобода, існували гарантовані конституціями тих країн права, але по суті якомусь новому поколінню їхнє життя здалося фальшивим і лицемірним. Саме тому і виник на Заході «рух квітів». Вони теж хотіли чогось іншого. Досягли чи ні – не знаю. Мені здається, що одним із матеріальних втілень мрії про інше життя став житловий квартал у голландському місті Роттердамі, який спроектував колишній гіпі архітектор Пієт Блом – почав його будувати 1977 року, а закінчив 1982-го (якраз у ці роки я вчився в університеті). Очевидно, гіпі-архітектор мріяв про щось інше. Він поставив свої будинки не на площину, а на кут. Тобто уявіть собі квадратне житло, яке упирається в землю кутом. Ось так розташовані квартири Пієта Блома. Якщо пощастить бути в Роттердаме, то неодмінно сходіть подивитися – там одну квартиру спеціально для екскурсій виділили. А в інших квартирах люди живуть. Не знаю, чи стало у них життя іншим за змістом. Напевно, щоб це зрозуміти, потрібно самому там оселитися. В усякому разі, вислів «поставити в кут дитину» для них не підходить – кути там інші, ніж у звичайних квартирах.

Наше життя за формою теж змінилося. Ось Пол Маккартні приїжджав – років двадцять тому мріяти про це було все одно, що мріяти про політ на Марс. Правда, він тепер на гіпі не схожий. Він сер, має мільярдні статки і розкішні палаци, котрі колись належали найвищій аристократії. А ще в наших школах не вивчають вірш «Партія веде», але вивчають «Панно Інно, панно Інно» того ж Тичини. Не рок-вірш, звичайно, але за змістом своїм просто чудова лірика, і жодна партійна лірика з нею не зрівняється. Життя наше змінилося. А нам все одно – ще чогось іншого хочеться. Напевно, можна прислів’я перефразувати: «В якому житті краще? В тому, де нас немає!».