«Благими намірами…»

На головній сторінці «ІМІ» вже довший час (фактично від Різдва) ми бачимо текст Лідії Присяжної «Роздержавлення державних друкованих ЗМІ: події, факти, коментарі». Логічно припустити, що це своєрідний програмний документ для Інститут Масової Інформації. А днями на сайті «Детектор медіа» подали звіт про міжнародний семінар, який проходив у Києві із залученням іноземних експертів і мав назву «Розвиток медіа в Європі та Україні: орієнтири для порядку денного». Текст достатньо цікавий, і всім, хто не бачив, варто переглянути. В останній частині цього тексту ви знайдете, власне, самі орієнтири. Їх багато – різних за напрямками, але назвемо лише два із тих, що їх учасники семінару визначили головними в законодавчому полі: створення суспільного мовлення та роздержавлення друкованих ЗМІ.

Про суспільне мовлення говорити сьогодні не будемо. Поговоримо про роздержавлення, бо вже давно треба розібратися що ж тут до чого. Почати пропоную зі Швеції. Тож запрошую вас перенестися до Ґетеборгу, на кілька років тому – у типову університетську аудиторію, де журналістам з усіх куточків СНД професор факультету журналістики читає лекцію, а радше викладає своє власне бачення проблем ЗМІ та публічного (громадського) інтересу у цій сфері.

«Весь цей джаз»

Не скажу, що почули б ви там аж надто багато нового, але мене особисто вразила таблиця, яку професор показав на одному з перших слайдів того вечора. Це був рейтинг країн Європи за кількістю газет (чи газетних аркушів – не пригадаю, здається йшлося про “printed matter”) на душу населення. Шкодую, що не записав точних чисел, але добре пам’ятаю загальну картину. Вона змусила мене збліднути, почервоніти і знову збліднути. Серед всіх країн Європи, включаючи і країни СНД – представлені на тому семінарі – Україна була на останньому місці. При чому розрив між нами і навіть другою десяткою був просто дикий. Шокуючий.

Пізніше у тому ж таки Ґетеборзі я сидів і пив пиво у колишній школі, яку муніципалітет одного з кварталів міста перетворив на центр дозвілля. Суперова ідея, до речі. Вони роблять перегородки в класах, так що виходить кілька десятків, а то й більше кімнат. Ці кімнати за символічну плату здаються мешканцям кварталу для того, щоб вони там могли… проводити репетиції. Переважно своїх аматорських колективів – типу рок-груп, чи джаз-бендів, чи ще чого.

Мене особисто відправили на репетицію рок-групи. Усі – чоловіки за сорок. Грають щось у стилі джаз-рок. Кімната метрів 20 квадратних завалена апаратурою. Переважно – апаратурою інших груп, які проводять свої репетиції тут же, але в інші дні, чи в інші години. Двоє із членів групи, яку я слухав, виявилися журналістами. Але не простими. Про це я, власне, і взнав від них за пивом, у пабі (чи то кафе) облаштованому у колишньому підвалі тієї ж таки школи. Вже після репетиції.

Виявляється, ці два чоловіка видають свій журнал. Місячний. Тонкий такий, дешевий з вигляду, без реклами. Він практично не продається, переважно розсилається організаціям різним та знайомим журналістам. За які ж гроші він існує? Виявляється, – за гроші того ж таки муніципалітету, що утримує і сам Центр Дозвілля, в якому ми ото пили пиво. Зазначу, що пиво те було без націнки, бо вартість оренди для пабу муніципалітет встановив майже нульову. Усе для людей.

Запитується – навіщо це муніципалітету? Чому він витрачає свої гроші, гроші, які надходять з податків громади на утримання нікому, фактично, непотрібних журналів? Здається кількох десятків ось таких самих видань, як і те, що я тримав у руках. Зазначу, що журналісти-музиканти не виглядали людьми забезпеченими. Швидше навпаки. Муніципалітет оплачував їм лише повністю усі видатки на видрук, їхню маленьку «редакцію» та розповсюдження, плюс щомісячне утримання для кожного. Не дуже велике. Але, все таки, навіщо це муніципалітету одного з кварталів не надто вже й великого міста. Здається у Гетерборзі тоді мешкало десь з 500 тисяч населення. Це як наш Львів. А втому кварталі – тисяч з 50.

«Зрозумій, - пояснювали мені шведські колеги, - Якщо б нам не видавали ці ґранти, ми б просто були безробітними. А так ми – журналісти. Хоча б якийсь соціальний статус!». «У Гетерборзі сьогодні хіба лише дві старі газети залишилося, які є прибутковими. – Пояснював мені інший, - При чому, друга заледве зводить кінці з кінцями. Іде тотальна монополізація ринку. Робочих місць для журналістів стає дедалі менше. Сама журналістика – стає газетам непотрібною. Все зводиться до максимального короткого переказу події. От «Метро» з’явилося кілька років назад. Зараз воно найуспішніше з точки зору комерції – роздається безкоштовно. Так там взагалі немає статей. Одна реклама, програма ТБ і коротесенькі матеріали з великими заголовками. Тому у нас і підтримуються по всій країні ось такі проекти, як наш. Вони хоч не дають журналістиці зникнути як професії».

Ми багато ще говорили з тими чоловіками. Допізна. Але я про себе вирішив, що вони самі не до кінця розуміють – чому ж все таки їм (та їм подібним) у Швеції так щедро роздають гроші. Очевидно, що для збереження журналістики як професії, для того, щоб не плодити безробітних і не платити їм по іншій статті, але є ще один – найважливіший, як на мене аспект, що його добре усвідомлюють Шведські політики. І це навіть не «свобода слова», хоча про неї теж говорять. Справа у іншому.

Справа у тому, що шведський політикум чітко розуміє – повноцінній нації конче необхідний – ґумус. Інтелектуальний та соціальний ґумус. І журналісти – у масі своїй – є невід’ємною частиною такого ґумусу. Це наче як обов’язковий атрибут розвинутої, повноцінної держави. І кожної її громади. Так, вони свідомо ідуть на видатки, для того, щоб утримувати таких людей. Просто для того, щоб вони були. Щоб не спивались, не деґрадували, а навпаки – напружували свій інтелект, віддаючи його в хоча б у тій, чи іншій формі – людям довкола. Хай навіть через гітарний джаз-рок.

«Read my lips»

Повернемося у наші рідні пенати. Я запрошую вас у Рокитне. Для прикладу. Це поліське містечко на самій півночі Рівненщини та України. Але перед тим почитаємо уривок з Лідії Присяжної: «За даними Держкомітету з питань радіо і телебачення нині в Україні є 734 комунальних ЗМІ, які можуть бути роздержавлені. Кількість, як бачимо, чималенька, а якщо взяти до уваги, що на одну газету в середньому держава виділяє дотації від 5 до 60000 гривень на рік, то легко можна порахувати, в яку копійку обходяться державні ЗМІ платникам податків. Тому вихід один – слід розпочати процедуру роздержавлення.»

Так значить, пані Лідіє, Вас непокоять бюджетні кошти. А головно – кошти платників податків. Ви пропонуєте їх зекономити. Щоб їх потратили на щось важливіше, ніж якісь там журналісти та незрозумілі комунальні ЗМІ. Це дуже цікава ідея. Вона вся аж просякнута духом корпоративної етики та журналістської солідарності. А головне вона чітко стоїть на сторожі – громадського та публічного інтересу.

Я не знаю, пані Лідіє, чи були Ви коли у Рокитному, або в якому іншому районному центрі у сільській місцевості. Мушу Вас повідомити, - якщо в Рокитному Вас послухають, і газету районної ради «роздержавлять», то цієї газети там більше не буде. Взагалі. Ні, ну, якийсь час – рік чи два – вона ще помучається у вільно-ринкових конвульсіях, але потім майно її продадуть, а саму її закриють. На продажу будівлі щось собі зароблять, переважна більшість журналістів зіп’ється, опуститься, або займеться крадіжкою лісу, браконьєрством чи вирощуванням картоплі.

Але газети, як соціального фактору, там більше – НЕ БУДЕ. Крапка.

Безперечно, райони бувають різні. Десь щось може і виживе. Але, якщо Інститут Масової Інформації опікується інтересами та правами журналістів і всім комплексом супутніх питань, то я мушу повідомити – неможливо уявити собі більш руйнівного удару по журналістиці в Україні, ніж «роздержавлення друкованих ЗМІ».

Мало того, що під загрозою виживання опиняться тисячі журналістів та – що головне – їхніх дітей і родин, так іще ж БЕЗ ГАЗЕТ – залишаться сотні тисяч, якщо не мільйони людей, що живуть по селам і в глибинці.

Але найголовніше те, що ніяке «роздержавлення» цих районок стосуватися не може а принципі. Бо ДЕРЖАВА до таких видань НЕ МАЄ – ЖОДНОГО – ВІДНОШЕННЯ. Там взагалі нема що «роздержавлювати» – вони і так НЕ державні. Це комунальні ЗМІ. Тобто є власністю не Держави, а комун, або по-нашому ГРОМАД. Місцевих громад, які мають свої місцеві ради, які самі уповноважені вирішувати – куди і на що їм витрачати свої гроші. В принципі. Власне це і є те, що називають – місцевим самоврядуванням.

З якого дива Ви (і не тільки Ви) пропонуєте на законодавчому рівні ОБМЕЖИТИ місцеве самоврядування і ЗМУСИТИ місцеві громади ПРИВАТИЗУВАТИ свої видання? Прирікши їх на животіння та скорий кінець? Чому ви (всі) вирішили, що з Києва видніше – що потрібне – Рокитному, та людям, які живуть по лісам і болотам довкола нього?

Шановні, друзі-колеги, можливо я говорю занадто різко, але ж ми всі з вами живемо тут. Ну, чого ми так легко хапаємося за якісь слова, які нам скаже невідомо хто, не намагаючись їх конкретно допасувати до наших реалій?

Чого ми хочемо добитися приватизацією комунальних ЗМІ? Тих самих районок? Хочемо, щоб журналісти звільнилися з під тиску голів рад, адміністрацій та депутатів?... І пропонуємо для цього – взагалі забрати у них роботу?... Щоб вони дивилися залитими від горя очима на своїх дітей і плакали? Від безсилля та сорому. За себе, за своє невдале життя. За все.

«Роздержавлення» від лукавого

Давайте скажемо чесно, «роздержавлення» це лише фігура мови. Насправді пропонується – приватизація. Я кілька разів мав публічні дискусії на місцевому рівні з ярими адептами такого «роздержавлення» - представниками комерційних видань. Жодного разу вони не змогли подолати мою аргументацію. Кожного разу аудиторія переходила на мій бік. І я поясню чому.

Справа в тому, що тиражі усіх наших газет переважно не зростають, а падають. Це відомо всім. Лідія Присяжна сама наводить похмурі статистичні дані у преамбулі до свого тексту. У цій ситуації представники комерційних видань сподіваються, що коли районки «накриються», то вони швидко займуть їхнє місце. При цьому вони дружно апелюють до «свободи слова» і звинувачують районки в «заангажованості». Але хіба ми з вами не знаємо якими незаангажованими є самі комерційні ЗМІ?

Хіба ми не бачимо цієї повсюдної примітивної «джинси» в них? Цієї постійної «заказухи» і грубо не «прихованої реклами»?... Чи їм говорити про «свободу слова», якщо системна маніпуляція стала для них правилом роботи?...

А з іншого боку. Вони або наївні, або просто хочуть, щоб комусь було іще гірше ніж їм. Бо я вам гарантую, - комерційні видання здебільшого ніколи не займуть місце районок. Це ж очевидно. Треба лише елементарно уявити собі типового читача районки по селам. Хто це?...

Це жінка, переважно – бабця. Вона звикла собі читати «Рокитнівську зірку», чи «Шлях перемоги». Не суть. Ця жінка ніколи не стане читати комерційне видання. Вона б уже його давно читала, якби хотіла. Але вона не читає. Бо це не її газета. З багатьох причин. Їй не потрібні ці заголяси, мобільні телефони, Енрікі Еглесіаси і дурні плітки, про людей, яких вона не знає.

А тим часом її «Рокитнівська зірка» це для неї не просто газета. Це те, до чого вона звикла за багато десятків років. Це її молодість. Це її відчуття стабільності певної, відчуття, що життя продовжується. Щотижня, коли вона отримує «свою» газету, комплекс цих відчуттів виринає у ній, навіть, якщо вона того не усвідомлює. Заберіть у неї «її» газету. І що ми отримаємо? Самотню жінку – в лісі, чи в забитому селі, з відчуттям повної і абсолютної відірваності. З відчуттям втрати контакту із зовнішнім світом та життям. Їй навіть елементарно не буде чим грубку розтопити зимою, не кажучи уже про все інше. Ми цього хочемо?

А з іншого боку. Ви подивіться – скільки вузів довкола. Сотні і тисячі. І майже всі вони штампують дипломованих журналістів. Де працюватимуть ці люди, якщо ми закриємо комунальні ЗМІ? У приватних? Ви вірите в це?... Давайте поглянемо на себе. Скільки із нас починало свій шлях у комунальних – міських, обласних та районних ЗМІ? Чи змогли б ми відбутися як журналісти, якби таких ЗМІ не було?...

Продовжувати можна безконечно. Але шановні, якщо ми хочемо позбавити комунальні ЗМІ тиску з боку керівництва відповідних рад та адміністрацій, то для цього геть не потрібно знищувати журналістику на місцях. Для цього потрібне лишень запровадження певних реґламентів, стандартів і процедур. Бо демократія, насправді, зводиться до чіткого дотримання процедур. Якщо ви хочете, я напишу окремо – якими могли б бути ці демократичні процедури для комунальних та громадських ЗМІ. Хтось може напише ще краще. Можливо все і так вже написано без нас. То давайте підтримаємо відповідний законопроект. Але давайте не будемо так легковажно ставитися до доль десятків тисяч українських журналістів, до самої нашої професії як такої, і до сотень тисяч простих українських громадян, чий інтерес ми й маємо захищати. У першу чергу.

Микола Кульчицький, для ІМІ