Післяноворічний період вкотре підняв інтерес до теми: 16 січня виповниться 2 роки від історичної Постанови №20 Мінкультуризму, яка стала першою спробою реально змінити мовну ситуацію в кінопрокаті, а водночас – початком боротьби за вуха українського кіноглядача.

 

Початок цієї, насправді дуже довгої, історії – 1989 рік, коли Motion Picture Association of America, чий характерний логотип ми бачимо в титрах кожного голлівудського фільму, наклала ембарго на показ американських фільмів на всій території СРСР через цілковите ігнорування авторського права. Після 1991 року упокоїлась фінансована державою радянська кіноіндустрія, і таким чином кінотеатри не могли привабити масового глядача ані знайомими обличчями, ані голлівудським видовищем. Ембарго діяло до 1995 року, коли в Україні (і в Росії) з’явився закон про авторське право. Державний прокат щез, а мережі дистриб’юторських компаній і кінотеатрів почали відроджуватися вже як приватна власність.

 

Український ринок збуту кіно значною мірою одійшов до російських компаній. Для прокатників не тільки дублювання, а й купівля фільмів напряму у Голівуді була дорогим задоволенням. Тож склалося так, що переважна більшість українських кінодистриб’юторів є філіями російських компаній. Вони одержують за поміркованими цінами закручені до дірок фільмокопії, умовно кажучи, з Новосибірська, і одержують свій прибуток із мінімальними витратами.

 

“Дистриб’юторам треба ще чимось займатися, окрім поштових послуг, – вважає кінорежисер Олесь Санін. – Те, чим вони зараз займаються, це “барижничество”. Коли ти береш товар, перевозиш його в інше місце і продаєш його там. Звичайно, частина дистриб’юторів будуть боротися, бо вони є тільки філіями інших компаній і не вправі самі це робити. Я думаю, що тут саме позиція контролюючого органу буде вирішальною. Хочеш – не хочеш, якщо існує ринок українськомовної продукції, ти мусиш на ньому працювати. А зараз дистриб’ютори в Україні – це фактично транспортери.”

 

16 січня 2006 року тодішній уряд видав постанову, яка зобов’язувала гравців ринку поступово, впродовж 2 років, довести частку фільмів з українським дубляжем, перекладом чи субтитрами до 20%, 50%, а згодом і до 70%. Такий хід підтримали мейджори кіноринку – великі компанії, які працюють напряму з американськими виробниками (передусім B&H і меншою мірою Gemini). Інші компанії (“Central Partnership”, “Піраміда”, “West”, “Каскад” тощо) відмовилися виконувати постанову; почалася судова тяганина. В дещо скандальній ситуації влітку 2006 року вийшли перші фільми, дубльовані по-українському B&H – “Тачки” і “Пірати Карибського моря: Скриня мерця”. Вони прокаталися дуже успішно, зокрема, саме українськомовні “Пірати” зібрали рекордний на той час бокс-офіс.

 

Але восени суд на вимогу Дніпропетровського відділення Товариства сліпих (!) скасував Постанову №16 і питання повисло в повітрі. В січні 2007 Мінкультуризму підписало з дистриб’юторами компромісний “Меморандум про співпрацю”: вже ідеться лише про 50% фільмокопій українською. Зрештою, особливо ніхто не збирався виконувати й цю норму: половину фільмокопій стабільно дублювала лише B&H.

 

Окремим питанням стала позиція порівняно невеликої компанії “Артхаус-Трафік”. На думку Дениса Іванова, який її очолює, дистриб’ютори авторського кіно можуть дозволити собі субтитри на DVD-носіях – вони дешеві і можуть бути накладені на комп’ютері, але не дублювання на великому екрані. “Артхаусне кіно, яке йде малою кількістю копій, просто нерентабельно дублювати. Єдине рішення, яке б усіх задовольнило, це якби політики перестали грати мовними ознаками населення, – каже пані Іванов. – Нехай ці люди займаються енергетикою, економікою, політикою, але не лізуть в голову до глядача”.

 

І ось 24 грудня минулого року Конституційний Суд ухвалив рішення, яке й стало формальним приводом до заяви російського МЗС. Суд розтлумачив одну зі статей призабутого Закону “Про кінематографію” таким чином, що 100% кінопрокату повинні дублюватися, перекладатися (залишаючи оригінальну доріжку) чи бодай субтитруватися українською. Це залишає простір для маневру: якщо повноцінний дубляж однієї стрічки коштує близько $50 тис., то субтитри – лише кілька тисяч у.о.

 

Фільми без українського супроводу не одержать тепер державних прокатних посвідчень, а вже виданих вистачить максимум до літа. Фактично, два роки дистриб’ютори вели дуже непоступливу гру, намагаючись зберегти все, і програли. Або догралися.

 

Що може означати заява МЗС Росії в цій ситуації? Можливо, російські дистриб’ютори вирішили якось допомогти своїм українським партнерам, пролобіювавши відповідний крок. Можливо, Кремль вже віддавна стежив за розвитком ситуації і вирішив утрутитися у момент, який здався вирішальним. Адже це не тільки втрата ринку з потенційними 20 мільйонами глядачів, а й часткова втрата ідеологічного впливу, адже кіно, транслюючи системи цінностей, мовні та поведінкові стереотипи, досі залишається найважливішим із мистецтв.

 

Основа аргументації росіян – “Європейська хартія регіональних мов або мов меншин”. “Предпринимаемые действия в области кинематографии не соответствуют п.4 ст. 11 “Европейской хартии (…)”, предусматривающей поощрение властями распространения кинопродукции на языках меньшинств”, – вважає МЗС Росії, але насправді такого пункту… взагалі не існує, в чому кожен може пересвідчитися тут. Можливо, йдеться про підпункт d, в якому сторони зобов’язуються “заохочувати створення та розповсюдження аудіо- і аудіовізуальних творів регіональними мовами або мовами меншин і/або сприяти такому створенню та розповсюдженню”? Однак у статті йдеться про телебачення і радіо, і підпункт слід розуміти саме в цьому контексті.

 

Набула вже певного розголосу й колізія, пов’язана з не зовсім коректним перекладом Хартії українською мовою. Ключовий термін minority language, який означає “міноритарна мова”, в українському перекладі поданий як “мова меншин”, тоді як у п.11 Пояснювальної записки до Європейської хартії зазначено, що “метою Хартії є захист і підтримка регіональних або міноритарних мов, а не мовних меншин”. Регіональні ж або міноритарні мови означають мови, які використовуються у певному регіоні та є менш поширеними, ніж інші в межах цього регіону. Ясно, що російська мова, якою послуговуються більшість газет, якою створюється майже ввесь розважальний контент для ТБ і яка дотепер домінувала в кінопрокаті, не може претендувати на статус такої мови.

 

Зрештою, сьогодні, як і два роки тому, ми чуємо ті самі аргументи проти української мови в кіно. Мовляв, українізація прокату підріже під корінь кінематографічну індустрію в Україні, бо левову частку зборів дає Схід і Південь України, де українська мова неприйнятна (до речі, свідома брехня, адже Донецьк дає близько 2% зборів, лише на кілька відсотків більше – Дніпропетровськ, Запоріжжя і Одеса; левова ж частка – понад третина – зостається за Києвом); інший аргумент – в Україні немає технічної бази для дублювання фільмів.

З обома пунктами уже все ясно: і комерційно вигідним виявилося українськомовне кіно, і технічна база знайшлася (не без помочі, до речі, російських студій, як-от “Нева-фильм”). В Києві зараз будують кілька великих студій для озвучування фільмів, які дадуть роботу як українськомовним, так і російськомовним фахівцям.

 

Український переклад дає змогу розвиватися власне українському кіно, вважає один із лідерів громадської ініціативи “Кінопереклад” Павло Солодько. Її активісти ще рік тому зібрали майже 6 тисяч підписів людей, які відмовлялися ходити на російськомовні сеанси. “Наша головна мета – за допомогою економічного бойкоту досягти такої ситуації, щоб у будь-який момент можна було подивитися кіно українською, – каже Павло. – Це не стосується артхаусного кіно, а голлівудського, яке складає 90% на українському ринкові. Це важливо не тільки з погляду мовної справедливості, а й розвитку кіноіндустрії, адже коло 2 мільйонів доларів щороку йдуть до Росії на оплату дублювання, акторів, режисерів тощо. Крім того, ми розраховуємо, що дублювання фільмів українською посприяє появі нового українського кіно, адже українська мова більше не здаватиметься штучною.”

 

Однак ставити крапку в мовній війні ще зарано: ситуація змінюється щороку. Можна впевнено передбачити, що наступний поворот не змусить чекати на себе до наступного січня.