За підсумками моніторингів щодо висвітлення в засобах масової інформації останньої виборчої кампанії та й висвітлення політичних подій загалом контент українських каналів і газет далекий від адекватного – засилля політичної (і не тільки) «джинси», смакування політичних скандалів замість аналітики, в окремих випадках - елементарна незбалансованість матеріалів. Для провінційних медіа характерною є ситуація, коли журналісти просто заробляють на виборах і контент власних матеріалів їх у цей період не дуже хвилює. Проте загальновідомо, що у багатьох засобах масової інформації всеукраїнського масштабу «джинсу» розміщують з відома і потурання, а то й за ініціативою менеджменту каналів та газет. Цю проблему варто розглянути детальніше.

Наразі в Україні немає суспільного мовлення, яке могло б слугувати певним «еталоном» для телеканалів, хоча Закон «Про систему суспільного телерадіомовлення» прийнято ще десять років тому. Дуже мало справді якісних аналітичних друкованих видань на громадсько-політичну тематику. Але рівень журналістики (про жовту пресу судити не буду) поступово піднімається, суспільне мовлення в решті решт буде створене. Що, однак, не означає автоматичної появи того самого «еталонного» каналу на кшталт ВВС. Але, якби люди не бралися за проекти без гарантованого позитивного результату на виході, то, мабуть, і досі жили б у печерах.

З другого боку, багато власників ЗМІ розглядають їх як свого роду ресурс у передвиборчій боротьбі, який можна використати в інтересах своєї політсили. Якщо особливих інструкцій від власника з цього приводу не надходить, то деякі менеджери починають здавати свій канал чи газету «в оренду» гуртом або в роздріб охочим попіаритися політикам.

Журналісти переважно мовчки спостерігають за «напиханням джинси» в ефір або на шпальти власного засобу масової інформації. Це не означає, що їм така ситуація подобається, іноді спалахують скандали, але це швидше виняток, аніж загальне правило. Є частина журналістів, які погоджуються робити «джинсові» матеріали, отримуючи за це гроші. Питання в тому, що стримує інших журналістів, які не вважають такий стан нормальним.

Протягом останніх років спостерігається тенденція до закріплення на законодавчому рівні незалежності журналістів від власника засобу масово інформації. Як приклад можна навести появу в останній редакції Закону України «Про телебачення і радіомовлення» норм про редакційні статути і редакційні ради, які мають обмежити втручання власника в процес поширення інформації через ЗМІ. Також іде підготовка до роздержавлення держаних і комунальних друкованих видань, що має зробити їх принаймні формально незалежними від місцевих чиновників.

Питання в тому, наскільки реально застосувати відповідні норми на практиці. Незгода журналістів із втручанням власника - це майже завжди конфлікт, відкритий або прихований. Але конфлікт між роботодавцем і найманим працівником, це конфлікт між більш впливовою стороною (роботодавець) і залежною стороною (найманий працівник). Такі конфлікти для працівника почасти закінчуються звільненням (законним або незаконним), хоча ц процедуру не завжди легко провести, а сама вона може бути оскаржена в суді або в правоохоронних органах. В роботодавця залишається інший спосіб натиснути на працівника – платити йому тільки «білу» заробітну плату. І очевидно проблема тут в тому, що велика частина зарплат виплачується нелегально.

Законодавство України, а саме Закон України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 26 червня 1997 р. в статті 4 визначає ставку оподаткування зарплати, яка варіюється залежно від платника, проте для переважної більшості роботодавців приблизно дорівнює третині фактичних витрат на оплату праці працівників. Таку ставку оподаткування аж ніяк не можна назвати помірною, тому прагнення роботодавців зменшити свої податкові зобов’язання є логічним наслідком податкового навантаження. Податкова система значною мірою сама штовхає платника-роботодавця а правопорушення. Це глобальна проблема української економіки, але у сфері ЗМІ вона спричиняє виникнення додаткових, доволі несподіваних наслідків у вигляді спотвореного інформаційного середовища.

Звичайно, що необхідно продовжувати прийняття законодавчих норм, спрямованих на забезпечення незалежності журналістів від роботодавця в їх творчій діяльності. Дані норми вкрай необхідні принаймні на перехідному етапі від ЗМІ, як інструмента радянської пропаганди, до «сторожового пса демократії» в умовах громадянського суспільства. Але зменшення податкового навантаження, пов’язаного з оплатою праці, є необхідною умовою того, щоби законодавчі гарантії незалежності журналіста від власника ЗМІ були ефективними. Втім, залежні журналісти – це лише один з побічних наслідків надмірного податкового навантаження, існує безліч варіантів в інших сферах діяльності, коли роботодавець може змусити працівника виконувати свої незаконні вимоги під загрозою залишити останнього жити на одну «білу» зарплату. Тому без податкової реформи в Україні не обійтися.

Роман Головенко, Інститут масової інформації