- Ви довго приймали рішення бути ведучим цього ток-шоу?

- Ні, тому що я хотів цього. І, в принципі, рішення прийняв швидко, але воно не лише від мене залежало. Вирішальним було те, чи сподобаюсь я на каналі та як поставиться до цього моя дружина.

- І що відповіла ваша дружина, коли ви сказали: «Буду ведучим»?

- Ну, це було не зовсім так. Я запитав у дружини: «Як ти ставишся до цього?». І вона сказала, що вірить, що це моя справа.

- І вона вас самого відпустила до України, залишаючись жити й працювати у Лондоні?

- Що означає «мене відпустила самого»? Я і так був сам в Україні майже два роки.

- Після першого ефіру не шкодуєте про прийняте рішення? Страх зник?

- Острах був, так. Він зник насправді до ефіру, але наслідки давалися взнаки.

- Тож як вам публічний «tet-a-tet» із українським політикумом?

- Нормально. Нічого несподіваного для себе я не знайшов. Але сподіваюся, що, зрештою, я наштовхнуся на несподіванки.

- Андрію, вам не страшно ув’язуватися в гру, назва якої – «політика»? Вона в Україні, незважаючи на свої плюси та мінуси, таки, здається, добряче набридла громадянам...

- Я це розглядаю як роботу, яку треба виконати якісно. Але мені страшно за те, що може бути потім – що мені це набридне і я почну ставитися до всього по-іншому. А щодо того, що політика набридла, – серйозне запитання. У мене теж апріорі є це відчуття. Але тоді чому ж дивляться?

- Бо немає іншого. Крім політичних, жодних інтелектуальних, розважальних програм на українському телебаченні фактично не існує.

- Як це не існує? А Ольга Герасим’юк зі своїм «Табу».

- Далі?..

- Так і політичних теж не так багато насправді... Мене поставили не у глухий кут, але у досить складне становище. Можливо, дійсно немає.

- Ваші дві доньки не вибрали журналістику як професію? Чим вони займаються?

- Старша, Ніна, перекладач, зараз виховує двох синів. Молодша, Яна, починає навчатися фільмовиробництва в Британії.

- А чому ви не стали дипломатом?

- Тому що після закінчення факультету міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету виявилося, що для більшості з нас роботи за освітою та за спеціальністю немає, бо тоді Україна мала чисто номінальне Міністерство закордонних справ, де працювало разом із технічним персоналом близько ста людей та ще кілька десятків працювали в Нью-Йорку і, здається, в Женеві.

- Болісно було у 20 років усвідомити те, що ваша кар’єра дипломата не відбудеться?

- Ні. Навчатися було страшно цікаво. І я не погоджувався на ту одну або дві посади, які мені згодом пропонували, – молодшого діловода у Міністерстві освіти. Натомість розвантажував вагони на Петрівці, щоб мати якусь копійку, і давав приватні уроки географії та англійської мови.

- Ви розвантажували вагони на Петрівці?!

- А багато студентів у ті роки таке робили. Це було так цікаво. Найкращим вважалося розвантажувати вагони з горілкою, тому що був гарантований відсоток «на бій».

Це коли ти розвантажуєш ящики з горілкою, раптом якийсь розіб’ється, і от так п’ять відсотків можеш списати. Насправді, нічого не розбивалось, а акуратненько кудись відносилося. Тому горілка, помідори, цибуля, огірки – все це були хороші вагони. Із цеглою також був непоганий вагон, тому що цеглу було легко розвантажувати, ніхто не дивився, чи акуратно ти це робиш. Найгірше було розвантажувати гарячий бітум, тому що він злипається. Там треба було використовувати лом. Оце була біда. Якщо, скажімо, водночас були вагони з горілкою, овочами, цеглою та бітумом, тоді найкращі вагони діставалися місцевим вантажникам, на другому місці були інтелігенти, які підробляли (вчителі, інженери теж це робили). А студенти були вже на третьому місці. Але іноді й нам хороші вагони перепадали, якщо їх, скажімо, разом багато прийде. Ось так.

- Ви один із небагатьох справжніх корінних киян, у четвертому поколінні, чи не так?

- По маминій лінії, можливо, й у п’ятому. По батьковій – ні.

- Чи існує образа «київських» на приїжджих?

- Це один із елементів, який нам потрібен для гри. Коли мені кажуть, що от, мовляв, у Києві колись узагалі не можна було почути української мови, то це неправда. У Києві українська мова завжди жила. Так, її функціонування було обмежене. Але, насправді, таке відбувається де завгодно у світі. Просто у багатьох країнах мова одна.

Нещодавно я їхав у метро. На одну із найнапруженіших станцій прийшов потяг, із якого почав виходити народ. Я готуюся зайти, а повз мене – дві жінки. Я відступив, пропускаючи їх, і тут третя торкається до мене і каже: «Мужчина, вы заходите?». Відповідаю: «Та ні, я вас до ваших подруг пропускаю». Вона зайшла, я за нею. Потяг рушає, і я чую, як вона каже своїм подругам: «Ах, эти западные украинцы, они такие вежливые». І оце одна із рис наших уявлень одне про одного. Людина в Києві, яка говорить українською, чомусь обов’язково із Заходу України. Але так само і людина на Поділлі, яка говорить російською, зовсім не обов’язково з Донбасу.

- Як ви вважаєте, можна вчитися на чужих помилках?

- Можна, але для цього треба знати людину, на чиїх помилках ти навчаєшся. Тому що ми настільки різні, що все ж таки власні рідніші.

- Здається, лондонське керівництво не схвалило вашого рішення пристати на пропозицію телеканалу?

- Я людина неконфліктна і вважаю, що розійшовся з ними мирно. Я написав заяву. На сайті української служби ВВС з 1 серпня висить замітка, яка називається «Ток-шоу «Свобода слова» на ICTV матиме обличчя від ВВС». До речі, мені після першого ефіру закидали, що у мене радійний голос, і я надто по-радійному із ним працюю.

- А що каже на це ваш учитель із дикції?

- У цілому зауваження були достатньо серйозні та корисні. Я, звичайно, у повсякденному житті не артикулюю, а потрібно, як виявилося.

- За допомогою горіхів і камінців? Скільки годин на день займаєтеся?

Більше години ніколи, чесно. І без камінців. Я ж не хочу бути оратором. Я ним уже був наприкінці вісімдесятих.

- Це коли могла розпочатися ваша політична кар’єра?

- Ні, я вважаю, що вона-таки почалася і успішно закінчилася. Я вчасно зупинився.

- Коли не пішли стежкою депутата СРСР?

Насправді, могло пощастити за тих умов. Але саме коли я став кандидатом у депутати СРСР, поруч зі мною були дуже сильні конкуренти: Микола Амосов, Іван Драч, – що тут скажеш? Тому можна було сподіватися лише на елемент випадковості. Потім один раз був кандидатом у народні депутати України. Але там уже й пощастити не могло.

- А можна бути чесним у політиці, коли в ній стільки брехні? Як не зламатися?

- Працювати, знати, що є певна робота, яку окрім тебе ніхто не виконає. Знати, що від тебе залежить бодай одна людина, перед якою ти зобов’язаний. І знати, що компроміс насправді дуже часто потрібний, але він має зупинятися на певній межі.

- Компроміс має зупинятися на принципах, чи їх теж можна порушувати?

- Ні. Принципи не можна порушувати. Я думаю, що іноді необхідно діяти за правилом дзюдо – піддатися, аби перемогти.

- Здається, політики тепер зможуть багато чого навчитися у «Свободі слова» з Куликовим...

- Вони ж можуть і навчити. А навчитися – як за короткий період часу сказати щось важливе, значуще. І в цьому сенсі вони могли б подивитися на роботу найкращих журналістів, які часто у малому матеріалі повинні сказати багато. А що для цього потрібно? Просто найголовніше ставити першим.

- І вийде текст із суцільних матюків, бо у спілкуванні політиків часто це – найголовніше...

- Та ні, матюк же не є головним.

- Так, але він зрозумілий для більшості населення.

- О! І саме тому, що це знають усі або майже всі, це не є ані цікавим, ані головним. Це все одно, що сказати: «Сонце встає на Сході».

- Працюючи у Великобританії, спілкуючись із тамтешніми політиками особисто, бачили відмінності між українськими представниками цієї професії порівняно із британськими? Як виглядають наші?

- Та дуже пристойно, насправді. Є у нас, на мою думку, яскраві особистості, є люди, які вміють поводитися на публіці, працювати з опонентами. Скажімо, депутатів Верховної Ради, по-моєму, більше, ніж депутатів британського парламенту. Принаймні зала британського парламенту набагато менша, ніж зала Верховної Ради. І дебати там, особливо з важливих питань, – це дуже добре відрежисируване дійство.

- Хто режисер?

- Провідники партій. І якщо порівняти студію «Свободи слова» та структуру зали британського парламенту, вони дуже схожі. Посередині сидить спікер, по два боки від нього – опозиція та уряд. Є так звані передні лавочники – це міністри або члени тіньового кабінету. І задні лавочники – просто депутати. І от коли промовляє прем’єр-міністр, опозиція на нього: «У-у-у!» А коли їхній лідер – «А-а-а!» І навпаки. І «га-га-га», і «о-го-го», дуже цікаво насправді. Але ж засідання ці не транслюються у прямому ефірі.

- Напевно, це українське ноу-хау – транслювати сесії ВР наживо...

- Можливо, й ні, не знаю. Але світ же такий різноманітний. Я впевнений, що насправді все у світі вигадали українці.

- Невже?

- Так. І Трою заснували, і першими зерно посіяли, і коня осідлали. Тоді, напевно, і трансляцію з парламенту у прямому ефірі теж вигадали українці. Але ні, я ж пригадую з’їзд народних депутатів СРСР... Можливо, там за пультом сидів українець і режисирував?

- Легко використовувати гумор у прямому ефірі?

- Ні. Все це дуже добре я знаю теоретично. Але важко вдало жартувати. Просто потрібно наважитися більше ризикувати.

- І ви не запасаєтесь черговими анекдотами, щоб перебити задовгу промову мовника?

- Та ні. Анекдотів я і так багато знаю. А ось улюблений. На пароплаві, який іде до Одеси, зустрічаються два комівояжери, один запитує: «Скажіть, ви їдете до Одеси?», а той йому: «Так, я їду до Одеси». «Ну, і ну! – каже перший. – Ви кажете, що їдете до Одеси, аби я подумав, що ви не їдете до Одеси. Але ж ви їдете до Одеси, навіщо ви брешете?». Це, насправді, дуже український анекдот, і схоже дуже часто відбувається у нашому житті.

«Главред»