Для початку. Український досвід переконливо свідчить, що події, подібні до бандитського нападу «активістів» на Укрінформ 30 липня 2019 року, ніколи не бувають спричинені тим, що можна назвати народним протестом. Як правило, за цим стоїть конкретний інтерес того, хто замовляє і фінансує «музику».

І простежується це, зокрема, за діями правоохоронців, які б мали всіма засобами не допускати такого, а коли вже почалося - негайно припиняти. Маючи, до речі, всі для цього можливості. Що ж, у цьому сенсі, «поліція» так і залишилася «міліцією», і ось чому.

1. Поліція: інфантильність, перестраховка чи “зацікавленість” у збуренні ситуації?

…У народі про якісь занадто повільні процеси чи дії, зазвичай, кажуть: “як мокре горить”. В лексиконі співробітників Укрінформу відтепер, схоже, з’явиться іще один фразеологізм на цей випадок: “як працює поліція”... Отже, як наша поліція нас «берегла» і розслідувала очевидний кримінальний злочин.

ЇХАЛИ ДОВГО: Перше, що впадає в око при аналізі дій правоохоронців під час нападу на агенцію, - “часові” нестикування. За інформацією наших колег, викликати поліцію почали в 16.10, за 2 хвилини після того, як молодики увірвалися до пресцентру. Причому, додзвонитись до оператора вдалося лише хвилин за 5. Тобто, сигнал про правопорушення поліцейські отримали приблизно о 16.15. Натомість, згідно з інформацією відділу комунікації поліції Києва, оприлюдненою на сайті відомства, “повідомлення про бійку на вулиці Богдана Хмельницького” надійшло до чергової частини Шевченківського управління поліції “близько 16.30”. Для світової історії 15 хвилин - це справді “близько”. Але з огляду на мінливу оперативну обстановку, коли щомиті існує загроза життю та здоров’ю людей, це — ой як багато. Тим паче, що перші двоє поліцейських прибули за викликом не раніше, ніж о 16.35 — загалом за 27-28 хвилин після нападу.

ПОЧАЛИ З БЕЗДІЯЛЬНОСТІ І «КОНСПІРАЦІЇ»: Слідчо-оперативна група й наряд спецпризначенців із “КОРДа” приїхали ще пізніше. Але й після цього жодних активних дій щодо нападників, котрі все ще перебували у залі, не вживали, їх лише “вмовляли” заспокоїтись. “Старші” правоохоронці спілкувалися між собою і кудись телефонували — вочевидь, чекаючи “відмашки”: а раптом нападники виявляться “своїми” чи друзями “своїх”? Натомість заклики “до активності”, що лунали з боку керівників Укрінформу, поліцейські (у формі і без) просто ігнорували. Більше того, правоохоронці продовжували “грати в розвідників”, нехтуючи законодавчими вимогами щодо необхідності офіційно відрекомендуватися по прибутті за викликом. Нашим колегам вони повідомляли лише свої ім’я-по-батькові (у кращому випадку — прізвища), не згадуючи ні про звання, ні про посади та “сферу відповідальності”. За таких обставин із прибуттям все нових і нових груп охоронців правопорядку, ситуація на першому поверсі Укрінформу перетворилася на хаос: “змішались до купи меблі, люди”... Учасники прес-конференції, наші співробітники, колеги з інших ЗМІ, патрульні, слідчі, експерти, кордівці...

ЯК ІМІТУВАЛИ «СЛІДСТВО»: Як виявилося, з погляду правоохоронців, єдиним виходом із цієї ситуації, аби “легше дихалось”, було відпустити усіх, окрім двох молодиків, які найбільше “качали права”, спілкуючись із поліцією. Та й тих, як стало відомо, після допиту у відділку відпустили. Решта ж молодиків спокійно вийшли на вулицю — хтось, скидаючи “примітні” футболки, попрямував до метро, хтось — розсівся по двох припаркованих поблизу автівок. Одна з яких — “на литовських номерах”. При цьому правоохоронці, що стояли біля входу до агенції, схоже, навіть номерів цих не записали. На відповідну “пораду” нашого колеги один із них відповів: “це — справа слідчих. Моє завдання — тут стояти”...

Що ж до “роботи слідчих". Станом на середину наступного після події дня так і не визначилися — відкривати чи не відкривати кримінальне провадження за фактом нападу на державну установу. Посилаючись при цьому на процесуальні норми: доба на порушення справи. Також «недосконалістю кримінально-процесуально законодавства» правоохоронці пояснили нашому керівництву і відмову затримати (бодай на кілька годин, для з’ясування особи) усіх нападників, обмежившись лише двома згаданими “говорунами”.

ЩО ЇМ ЗА ЦЕ БУДЕ? НІЧОГО?

Свідченням того, що “щось не так в українській “правоохоронній консерваторії” може бути й історія одного із трьох наших постраждалих колег, який зазнав найбільших травм (лікарі встановили у нього контузію лівого ока І ступеня, травматичну ерозію рогівки і субкон'юнктивальний крововилив лівого ока, забиття м'яких тканин шиї. Зафіксовано також численні гематоми на нозі, спині і передпліччі). “Анонімні” слідчі, які працювали на місці інциденту, сказали, що до матеріалів справи не долучать висновки лікарів “швидкої”, необхідні висновки судово-медичної експертизи. Тому постраждалого «швидка» відвезла до лікарні, де зафіксували ці численні травми. На ранок він поїхав на СМЕ, а потім пішов до відділка, щоб занести висновки лікарів, які були написані ними напередодні. Результатів СМЕ йому не віддали, сказали, що їх має забрати той слідчий, який давав направлення. Зрештою, коли спливала доба після інциденту, слідчий повідомив про відкриття кримінального провадження лише стосовно ушкоджень, які отримав співробітник внаслідок «дрібного хуліганства». Що стосується нападу на державну установу і пошкодження державного майна, як мінімум, на кілька сотень тисяч гривень - пауза чомусь триває (реакція, згідно з нормами закону, мала бути протягом доби після скоєння злочину). За інформацією нашого джерела у правоохоронних органах, матеріали щодо інциденту затребувані Шевченківською районною у м. Києві прокуратурою.

“ТАКОГО ЩЕ НЕ БУЛО НІКОЛИ, - розповідає перший заступник гендиректора Укрінформу Марина Сингаївська, - бувало, приходили з тортами, аби кинути в учасника брифінгу чи прес-конференції, приносили ті ж “безневинні” яйця. Когось ображали біля входу в агенцію, іноді виникала штовханина... Але це вперше, коли хтось увірвався в приміщення Укрінформу, бігав першим поверхом, виривав двері до кабінетів, бо, схоже, нападники не знали, куди йти. Таке враження, що команду про напад “Традиції і порядку” дали в останній момент”...

І наостанок — іще про одне враження від роботи правоохоронців. Про спроби “применшити” значення події опосередковано може свідчити тональність згаданого вже повідомлення відділу комунікації поліції Києва на офіційному сайті. Цитуємо: “Група осіб кидали яйця та пошкодили двері...”. Насправді ж, за даними керівництва прес-центру Укрінформу, головний (після побиття трьох співробітників) матеріальний збиток, заподіяний нашій агенції, — пошкодження акустичної системи “Конференц”, придбаної у 2012 році майже за 600 тисяч гривень. Теперішня її вартість — щонайменше півтора мільйона. Лише кожен із п’яти вирваних “із м’ясом” мікрофонів нині коштує 20 тисяч гривень! Також нападники пошкодили меблі, забруднили “своїми” яйцями килимове покриття, зіпсували стіни і встановлені в залі банери.

Цікаво, що в електронному листі, який надійшов на адресу нашого керівництва від імені “представника прес-служби “Традиції і порядку”, окрім вибачень “за емоційні дії”, містяться запевнення у намірах компенсувати заподіяні агенції збитки. Наскільки реально в організації оцінили завдану держустанові шкоду, судити важко. Сподіваємося, “активісти” не розраховують, що відбудуться “копійчаною” компенсацією за поламані двері?..

2. Юристи: Поліція не виконала своїх обов’язків

Сергій Римар, адвокатське об’єднання Integrites, в коментарі Укрінформу говорить, що представники поліції були забов’язані зупинити правопорушення, а не бути сторонніми спостерігачами, а також затримати, по можливості, всіх його учасників, а вона, така можливість у них була.

БУЛИ «СПОСТЕРІГАЧАМИ», А НЕ ПОЛІЦЕЙСЬКИМИ: “Правоохоронці швидше були вільними спостерігачами, а не виконували свої посадові обов’язки, які передбачають не лише розкриття, а й призупинення правопорушення, що визначено статтею 23 (розділ IV) ЗУ “Про Національну поліцію”. Розслідувати правопорушення і притягувати до відповідальності винних осіб бажано якомога швидше, тому що з часом, навіть незначним, це зробити важче, і відповідно у винних осіб є більше можливостей, аби уникнути відповідальності. У нашому ж випадку у поліції були всі можливості проводити, принаймні, ставити питання виконавцям безладів навіть не по гарячих слідах, а безпосередньо на місці.

ТРЕБА БУЛО ЗАТРИМУВАТИ ВСІХ: За великим рахунком, потрібно було б затримати усіх учасників інциденту, які порушували громадський порядок, і принаймні встановити їхні особи. А після цього приймати рішення — чи то притягувати до адміністративної відповідальності, або ж відкривати кримінальне провадження, в межах якого проводити слідчі дії — встановлювати вину і доводити справу до суду”, - говорить Сергій Римар.

ЦЕ АЖ НІЯК НЕ «ДРІБНЕ ХУЛІГАНСТВО»: На думку адвоката, щодо кваліфікації правопорушення як адміністративного у цьому випадку є велике питання: “Навряд чи можна назвати дрібним хуліганством дії, які фактично зірвали масовий захід, призвели до пошкодження обладнання і побиття людей. Такі дії вже мають ознаки кримінального правопорушення — теж хуліганства, але відповідальність за яке вже передбачене Кримінальним кодексом України. Тому є велике запитання щодо кваліфікації правоохоронцями цих дій і відповідно є ознаки вважати, що вони не повною мірою виконали покладені на них посадові обов’язки”.

КОЛИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ МАЄ БУТИ ЛИШЕ КРИМІНАЛЬНОЮ: З тим, що поліція мала всі підстави, щоб одразу присікти незаконні дії осіб, які вчинили хуліганство, завдавши травм іншим і пошкодивши майно, погоджується і молодший партнер адвокатського об’єднання “Юскутум” Володимир Рудниченко.

Він додає: відповідальність за хуліганські дії не адміністративна, а кримінальна, передбачається, коли вони вчинені або з особливою зухвалістю чи з винятковим цинізмом. Що ж маємо всі ознаки, що в нашому випадку так і було.

“Юридичне середовище користуються практикою Верховного суду від 2006 року, де зазначено, що винятковим цинізмом вважається знущання над людиною, порушення її гідності тощо, а особливою зухвалістю — припинення нормальної роботи установи, пошкодження або знищення майна, нанесення тілесних ушкоджень або побоїв, що якраз і було у випадку нападу на інформагентство", -  коментує Володимир Рудниченко.

ВІДПОВІДАТИ В ПОЛІЦІЇ – НІКОМУ: Домогтися притягнення до відповідальності за бездіяльність працівників поліції дуже складно. Якщо раніше відповідальність за службову недбалість передбачалася за завдання навіть нематеріальних збитків (шкода здоров’ю, порушення нормальної роботи установи чи порушення авторитету органів державної влади), то після змін у Кримінальному кодексі, прийнятих 2014 року, службовою недбалістю вважаються лише завдані матеріальні збитки на суму від 100 неоподаткованих мінімумів.

“Єдине, що можна зробити, - спробувати притягти працівників поліції до дисциплінарної відповідальності, відповідно до закону про Нацполіцію і дисциплінарного статуту. Але статут застарілий, це не спрацює, адже буде задіяний принцип кругової поруки: адже правоохоронці не поспішатимуть розслідувати дисциплінарну недбалість своїх же колег", - резюмує Володимир Рудниченко.

3. Аксьонов: А як він взагалі зареєструвався кандидатом в депутати?

А наступне запитання до «Традиції і порядку»: а чого ж ви не протестували, коли ЦВК зареєструвала такого от (про це сказано в наступних абзацах) Андрія Аксьонова кандидатом у народні депутати? СБУ, Генпрокуратура, МВС на нього уже не відповіли, а тепер – ваша черга.

Навесні 2014 року, коли нинішній мер Добропілля, Андрій Аксьонов обіймав посаду голови в селищі Новодонецьке, що підпорядковане міськраді Добропілля. він відкрито займав сторону сепаратистів, допомагав з організацією і проведенням так званого «референдуму». І це не якісь там «непідтвердження плітки». На відео жителі сусіднього Олександрівського району скаржаться, що їх місцева влада не захотіла проводити у себе референдум «ДНР», і їм довелося їхати в Новодонецьке, де Аксьонов такий референдум організував.

У квітні того ж року він намагався перешкоджати автопробігу українських патріотів, заявивши, дещо фантастичне: мовляв, на використання українського прапору (на території України) потрібний його – мера - дозвіл. В інтерв'ю Аксьонов стверджував, що зобов'язаний як глава (підкреслюємо МІСЦЕВОЇ) влади має виконувати бажанням жителів, які його обрали, навіть якщо вони захочуть приєднатися до Росії.

Як мер Добропілля , у вересні 2017 року Аксьонов на сесії міськради не підтримав пропозиції вшанувати пам'ять загиблих бійців АТО хвилиною мовчання.

Справжній скандал вибухнув після того, народний депутат Дмитро Лубинець виступив на брифінгу із заявою про те, що влітку 2014 року Андрій Аксьонов виїхав до анексованого Росією Криму, де подав до окупаційної адміністрації заявку на отримання громадянства Російської Федерації. Місцем проживання в заяві мер Добропілля вказав місто Севастополь.

У травні 2018 року Андрію Аксьонову повідомили про підозру в підробці документів. За даними прокуратури, Аксьонов також намагався приховати, що відвідував «в робочий час» (смішна деталь, чи не так, коли йдеться про війну і анексію?) окупований Крим. На засідання суду Аксьонов не з'явився, і в червні того ж року його оголосили в розшук. Втім, захист мера повідомив, що йому довелося виїхати до Німеччини на лікування, у зв’язку з онкозахворюванням.

Наприкінці січня цього року Краматорський районний суд призначив Андрію Аксьонову домашній арешт і відсторонив від займаної посади.

Усе це разом узяте: ні сепаратистський бек-граунд, ні судова справа - не завадили Аксьонову зареєструватися кандидатом в депутати на виборах до Верховної Ради України і «майже перемогти».

На додачу зазначимо, що міський голова Покровська Руслан Требушкін, який на сьогодні вважається переможцем виборів на ОВО-50 (за рішенням суду ще триває перерахунок бюлетенів), як і Аксьонов також фігурує в списку «Миротворця» як сепаратист. І балотувався він від «Опозиційного блоку» - партії, яку пов’язують з інтересами Ріната Ахметова, найбагатшої людини України. Виходить, що саме в його інтересах діяли провокатори з «ТіП»? Втім, це виглядає надто очевидно, щоб і насправді все так і було. З метою нападу на Укрінформ нехай розбирається слідство, а от його наслідки, очевидно, комплексні, тобто відповідають інтересам багатьох: хтось на електоральні бали розраховує, хтось спробує очорнити опонентів, а комусь (відомо кому!) треба створити враження, що Україну затоплюють хаос і беззаконня.

4. Рух “Традиція і Порядок” Ходаковського: що про них відомо

Рух “Традиція і порядок» (ТіП) з'явилася в другій половині 2016 року. На відміну від інших праворадикальних груп, “ТіПи” не відносять себе до націоналістів, називаючись “консервативним політичним рухом”. “Традиція і Порядок — найбільший в Україні консервативний рух, що об’єднав разом митців та військових, добровольців та держслужбовців, студентів та науковців, бізнесменів та волонтерів. Наша мета — побудова сильної та незалежної держави на засадах патріотизму, ринкової економіки та християнських цінностей. На сьогодні в наших лавах понад 400 активістів, наші осередки представлені в Києві, Броварах, Харкові, Чернігові, Полтаві, Житомирі, Черкасах, Кривому Розі, Дніпрі та Львові. Усі наші активісти займаються постійним інтелектуальним та фізичним самовдосконаленням, беруть участь у спортивних змаганнях та проходять військові вишколи”, - йдеться на офіційному сайті руху. Там же повідомляється, що “ТіП” випускають друковане і електронне видання, яке “присвячене філософії консерватизму та його ідеям” під назвою “Консерватор”, розвивають студентський осередок “Студредакція”, а віднедавна ініціювали створення бойового крила “Легіони Порядку”.

Лідером ТіПів є 23-річний Богдан Ходаковський (під час погрому прес-залу “Укрінформу” 30 липня його не було помічено), який народився в смт Чоповичі Малинського району Житомирської області. Вищу освіту здобув в НПУ ім. М.П. Драгоманова за спеціальністю “Соціологія”. На цьогорічних парламентських виборах балотувався до Верховної Ради по рідному 66-му округу в Житомирі, набравши 1,4% (спершу йшов під брендом партії “Сила і Честь” Ігоря Смєшка, а згодом — як самовисуванець). 

Незадовго до “Традиції і Порядку” Ходаковський перебував в організації під назвою “Реванш” (вважається, що “ТіП” утворена на базі “Реваншу”), члени якої у 2015-му штурмували Верховну Раду на Покрову, обстрілювали сітілайти з рекламою підрозділу “Київ-1”, палили офіс Компартії тощо. Згодом активністю “реваншистів” зацікавилася СБУ: в 2016 році правоохоронці затримали членів організації, зокрема й Ходаковського, а в приміщенні, де вони збиралися — виявили і вилучили п’ять гранат, чотири електродетонатори, дві тротилові шашки. До “Реваншу” Богдан Ходаковський був членом “Братства” Дмитра Корчинського.

Щодо діяльності руху, то перелічимо декілька найрезонансніших акцій, в яких брали участь члени “ТіП”:

- у січні 2017-го зірвали в Сумах конференцію партії “Успішна країна”, лідером якої називає себе “гаманець Януковича” Клименко;

- у лютому 2018-го провели акцію “Геть ФСБ із України” в Російському центрі науки і культури (РЦНК), що на Подолі в Києві, залишивши на стінах написи з вимогою звільнити українських заручників, які утримуються в російських тюрмах, зокрема Олега Сенцова, а також акцію біля посольства Польщі на підтримку депортації Михайла Саакашвілі з України з жартівливими плакатами “Вибачте, але це вам з Бандеру!”.

- у червні 2018-го виступили проти проведення “Київпрайду”;

- у червні 2019-го повалили бюст маршала Жукова у Харкові, який підпадає під закон про декомунізацію;

- у липні 2019-го акція “Геть сепаратиста Аксьонова” в прес-залі “Укрінформу”, внаслідок якої постраждали троє співробітників агентства і завдано багатотисячний матеріальний збиток.

5. Замість висновку - принципові запитання

На сторінках співробітників Укрінформу в соцмережах знаходимо чимало коментарів зі співчуттями і закликами ретельно розслідувати напад на агентство удень 30 липня молодиків у чорних футболках. Але зустрічаються й закиди: мовляв, дозволили проводити брифінг такому одіозному політикові як Аксьонов — тепер “пожинайте плоди”. При цьому “правдоруби” не враховують низку важливих нюансів і уникають пошуку відповідей на кілька ключових запитань.

По-перше, на адресу Укрінформу у встановленому порядку надійшла заявка на проведення прес-брифінгу на тему: “Фальсифікації на виборах в окрузі №50 (Донецька область). Зникли протоколи і члени ОВК”. Участь у заході, за даними організаторів мали взяти кілька (орієнтовно 5-6) кандидатів у депутати, активістів, спостерігачів та представників місцевих ЗМІ. При цьому прізвище Аксьонова у заявці згадувалося побіжно — і зовсім не як “головного спікера”: “учасники: кандидати у народні депутати в одномандатному виборчому окрузі №50 – Сергій Кошуков (“Європейська солідарність”), Андрій Аксьонов (самовисуванець), Неля Дашковець (самовисуванка)”. Просто напад на агенцію стався одразу ж, як Аксьонов взяв слово.

Ми аж ніяк не виправдовуємо цього політика. Але дивно, чому саме нас вирішили зробити “крайніми”? Можливо, це запитання й риторичне. Та маємо й кілька конкретних:

1. До спецслужб і правоохоронців. Чому вони й досі не перевірили фактів, які начебто свідчать про сепаратистські настрої й антиукраїнську позицію Аксьонова? Чому проти нього не порушили кримінальних справ саме за це?

2. До «правдорубів». Чому “наїхати” на Аксьонова вирішили саме зараз? Чому не проводили протестних акцій, аби привернути увагу до його персони ЦВК, судів та ЗМІ на етапі реєстрації кандидатів у депутати?

І до ворожки не ходи - отримавши конкретні відповіді на ці запитання, зрозуміємо: чий за інцидентом проглядається “шкурний інтерес”. Приміром, комусь може бути вигідно таким чином привернути увагу до себе чи відвернути від чогось іншого. Зокрема, й від критичної ситуації, що виникла у цьому — схоже, “найбруднішому” на нинішніх виборах, окрузі. Адже, погодьтеся акція у середмісті Києва, під прицілом багатьох “центральних” телекамер, апріорі приверне більше уваги, аніж десять подібних вихваток у далекому від мейнстріму політичного життя країни Добропіллі...

“Напад організованої групи молодиків на Укрінформ - не перший і, на жаль, мабуть, не останній подібний інцидент. Такого штибу атаки уже стали “фішкою” для численних парамілітарних організацій, діяльність яких українським законодавством належним чином не унормована, - наголошує в коментарі Укрінформу політолог Володимир Фесенко, - а для багатьох це справді непоганий шанс “заявити про себе”. Натомість правоохоронні органи, на жаль, у подібних випадках поводяться доволі пасивно. Тому, як державна агенція, ви маєте звернутися до Президента, уряду, МВС з вимогою негайно розслідувати усі обставини і покарати винних. Також учасники погрому чи їхні “патрони” мають заплатити за зіпсоване майно, адже йдеться про збитки, заподіяні державі.”

Єдиний позитив, який (але — не гарантія) може принести обурливий інцидент, це те, що державний статус Укрінформу, сподіватимемося, нарешті підштовхне правоохоронців до рішучих дій. Бо журналістській спільноті, як-то кажуть, уже допекло. “Нинішня атака на провідне інформагентство, розташоване у центрі столиці, стала можливою через системну безкарність за атаки на журналістів в Україні, - написав у Фейсбук голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко. Він переконаний: “Публіка, яка залякує журналістів, та її наймачі мають отримати належний опір від силовиків”.

“Це тиск на засоби масової інформації, тиск на державну інформаційну політику. І заплющувати очі на це не можна, - погоджується політичний експерт Володимир Фесенко, - тим паче, що в умовах гібридної війни може виявитися, що за подібними акціями стоять не лише вітчизняні “активісти”, а й головний зовнішній ворог нашої країни”.

І справді: чи не основним “вигодоотримувачем” унаслідок цієї ситуації, є кремлівська пропагандистська машина. Адже вона одержала іще одну “чудову картинку” для демонстрацій, як “бандерівці” нападають на політиків та журналістів у центрі Києва, “ходити яким “чесним людям” небезпечно навіть удень”. При цьому ніхто не пояснюватиме телевізійній публіці, що організація “Традиції і Порядок” позиціонує себе не як націоналісти, а як “консерватори”...

Владислав Обух, Мирослав Ліскович, Юлія Горбань, Олександр Волинський, «Укрінформ»

P.S. Коли цей матеріал був готовий, надійшла інформація, що слідчим відділом Шевченківського управління поліції розпочато кримінальне провадження за ч. 2 ст. 296 (хуліганство). Пресофіцер Анна Зубрєва уточнила в коментарі Укрінформу, що справу було перекваліфіковано зі статті про заподіяння умисного легкого тілесного ушкодження (стаття 125 ККУ) на "хуліганство".