Про це пишуть Texty.

Оприлюднення сайтом «Миротворець» списків журналістів із персональними мейлами і мобільними телефонами, які акредитувалися у так званій «ДНР», викликало бурю.

Частину суспільства шокував факт того, що українські журналісти, звертаючись до «міністерств» на окупованих територіях, вступили у співпрацю з терористами. Інші побачили в цій публікації загрозу свободі слова і відчули запах репресій. Нагадаємо, що «Миротворець» спеціалізується на виявленні людей, котрі співпрацюють з терористами чи воювали на стороні російських гібридних військ.

Коментатори з обох боків, головним чином, емоційно описували свої враження, а не оприлюднений список. Всі обговорювали усе. Адже список надзвичайно широкий і містить прізвища журналістів із Росії, з іншого світу та України.

В українській частині списку відомих видань мало, лише «Дзеркало тижня», «MEDIAPORT» (харківське інтернет-видання), СТБ, ICTV, Інтер, 112 канал, 17 канал, газета «Вести» та журнал «Вести. Репортер».

Журналістам, що проходили акредитацію, «Миротворець» приписав «співпрацю з терористами». Мовляв, факт акредитації означає визнання влади окупантів на цій території.

Ми проаналізували матеріали акредитованих журналістів із відомих загальноукраїнських видань у період їхньої акредитації та відразу після її закінчення (крім газети «Вести» і спорідненого з нею журналу «Вести. Репортер»).

І вважаємо, що твердження «Миротворця» помилкове. Журналісти чесно виконували свою роботу. Хоча випадки гри на боці окупанта серед українських журналістів, акредитованих в ДНР, трапляються.

Загальний висновок — факт акредитації не впливав на тональність публікацій. Матеріали періоду акредитації «із-за порєбріка» відповідали загальній політиці медіа.

112 та 17 канали

Журналісти Дмитро Філімонов, Андрій Худанін та Роман Гнатюк, про яких ми дізналися завдяки списку акредитації, в різний час з’являються на трьох каналах, які пов’язують з людьми режиму Януковича: 112, 17 канали та Інтері. Ці репортери користуються особливою довірою бойовиків і завжди мають ексклюзивні матеріали.

На час акредитації трійця робила репортажі для 17-го та 112-го каналів.

Від 17 каналу акредитовувались Дмитро Філімонов та Андрій Худанін (9 січня – 9 лютого 2015-ого, 22 січня — 22 лютого 2015-го). В цей час вони організували телеміст «Київ-Донецьк: шукаємо спільну мову» (9 лютого 2015-ого року), із донецької студії вів Дмитро Філімонов.

На каналі є постійна передача «Запретный Донбасс», у якій часом показують війну під специфічним ракурсом: наприклад проведення полонених «кіборгів» містом та акцент на екзальтованій зневазі купки місцевих до полонених.

Чи репортажі Романа Гнатюка, (працює також і на 112 каналі і акредитувався від нього) «Доба із бригадою «Восток».

Виявляється, Гнатюк — відомий медіа-персонаж на окупованих територіях. Він дає інтерв’ю «НОВОРОССИЯ ТВ», яке називає його «единственным работающим на территории ДНР украинским журналистом».

Сам Роман в цьому ж інтерв’ю називає окупацію Донбасу «громадянською війною» та розповідає про те, наскільки «погіршала ситуація зі свободою слова в Україні».

Інтерв’ю з ним опублікувала «Комсомольська правда». Там він довго розповідає про те, як його затримали на українському блок посту за те, що мав записи з прес-конференції Стрєлкова та про те, що 112-канал відрізняється від інших об’єктивністю.

На донецькому каналі «Антимайдан» Роман Гнатюк повідомив, що не побачив російських військових на Донбасі: «Три місяці намагаюсь знайти (російських військових — ред.), як знайду — зніму, покажу».

Дмитро Філімонов же відомий тим, що пропонував журналістам допомогу в акредитації в ДНР в березні 2015 року:

«За все время конфликта в ДНР получили аккредитацию менее десяти украинских СМИ. Не было ни одного случая отказа в гражданской аккредитации. Бывают отказы в военной аккредитации. За все время конфликта тут были: один раз «Интер», один раз «АйСиТиВи», два раза СТБ в лице моей обожаемой Алены Шевчук, один раз ТРК «Донбасс», харьковский «Медиапорт» один раз и 112 в лице моего теперь уже друга Романа Гнатюка».

Крім Романа Гнатюка, від 112 каналу акредитувався також Роман Реведжук – прес-секретар Антикорупційного форуму в Івано-Франківську.

112 канал називав його «першим українським журналістом, акредитованим у «ДНР».

"Мене зняли з автобуса на блок-посту. Їх збентежила моя івано-франківська прописка і посвідчення журналіста. До мене нормально ставилися. Мене привезли в адміністрацію і завдяки місцевим донецьким журналістам мені видали акредитацію», — так 11 листопада 2014 року описує Реведжук момент перетину фронту. Тоді Україна вела наступ. Його історія схожа на чудо, адже для більшості людей із західноукраїнською пропискою зустріч із російською гібридною армією означала довгі місяці полону.

Раніше Реведжук — як журналіст каналу «112» викривав «фінансові махінації» на Майдані.

СТБ та ICTV

Найбільший інтерес у нас виклали канали СТБ та ICTV, котрі відомі своєю проукраїнською політикою. Належать Віктору Пінчуку.

СТБ

«Цивільна акредитація дозволяла вільно знімати на вулиці з камерою та мікрофоном. Для військової потрібно було писати детальну автобіографію», — вказувала Олена Шевчук (Лунькова), котра є у списку акредитації, в інтерв’ю Українській правді, — «Всі українські журналісти проходять акредитацію в ДНР-івському «МГБ» (Министерство госбезапасности)".

Сама Олена Шевчук (Лунькова) з СТБ відома своїми військовими репортажами ще із середини 2014 року. Її акредитація з 3 лютого по 12 лютого 2015-го припадає на обмін полоненими. Власне, репортаж саме про це.

ICTV

Журналіст із ICTV теж мала акредитацію 3 лютого – 12 лютого 2015-го і висвітлювала цей же обмін заручниками. СТБ і ICTV зробили спільний матеріал

У сюжеті йдеться про відому історію, коли батько полоненого «кіборга» пропонував обміняти себе на сина. Умовою звільнення полоненого бойовики назвали присутність трьох телеканалів.

Олена Лунькова (Шевчук) із СТБ також акредитувалась у ДНР у грудні 2014-го. Репортаж із цього періоду ми не знайшли.

Дзеркало тижня

Власкор «Дзеркала тижня» Євген Шибалов родом із Донецька. На початку окупації він там жив і теж акредитувався. (Перша акредитація — 8 вересня – 7 жовтня 2014 р., остання — 15 січня – 15 лютого 2015 р.), доки не виїхав і не залишив журналістику заради волонтерства в групі «Вільні громадяни» в березні 2015-го. Він сам написав у ФБ про свою присутність в списку «Миротворця»:

Есеї автора можна прочитати тут. Це матеріали про життя окупованого Донбасу та роздуми про політику України в конфлікті.

Все у стилі «ДТ», багато размишлізмів та спроб пояснення поточних подій, мало «життя» і репортажних моментів. Пропаганди сепаратизму чи вигідних окупантам меседжів ми не помітили. Останній матеріал автора датується 19 грудня 2014 року.

Часом українські журналісти з Донецька намагалися акредитуватися, аби мати хоч якийсь захист до того часу, поки вдасться виїхати.

Інтер

"Один раз», про який говорив Дмитро Філімонов розповідаючи про те, хто з українських журналістів бував на окупованих територія, акредитовувався Андрій Лащ (7 березня – 7 квітня 2015-го).

Деякі матеріали за цей період: «Как выжить в Луганске на 500 грн в месяц: эксклюзивный репортаж», Донецкий аэропорт «ушел» на металлолом Ці сюжети об’єктивні, журналіст навіть відпускає реверанс у сторону Києва.

Ось цитати з репортажу про те, як Донецький аеропорт розбирають на металолом:

«Пенсии не дают, а жить надо», — рассказывают две бабушки, которые на «кравчучках» вывозят частицы металлических конструкций из аэропорта.

Во время случайных встреч местные обсуждают статус Донбасса. Большинство тех, кто остался здесь, хотят мира. Уже все забыли про прошлогодние лозунги «Путин введи войска». Люди фактически молятся на киевскую власть и боятся отделения Донецкой и Луганской областей. Здесь уверены, что людей нужно делить на добрых и злых, а не на западников и восточников».

У деяких ефірах рубрики тієї ж рубрики «Запретный Донбасс» на 17 каналі Андрій Лащ зазначається журналістом 17 каналу.

Також журналіст відомий скандальними висвітленнями «батальйонів Ляшка»

Світ без «витоків» уже неможливий

Кого вважати зрадником, а хто чесно виконував свою роботу, можна легко з'ясувати, перечитавши репортажі. Залишається питання, чи мав право «Миротворець» оприлюднювати ці дані. Юридичну площину залишимо юристам. Поговоримо про етичну.

Після того, як усі світові ЗМІ опублікували один із перших гучних витоків зроблених через ВікіЛікс з перепискою американських дипломатів і іменами інформаторів стало зрозуміло: приватності у цьому світі кінець.

Так само як і юридичним обмеженням, котрі покликані охороняти приватну інформацію. Після ВікіЛіксу було багато різних витоків, і журналісти жодного разу не сумнівалися, публікувати дані чи ні. Панамський витік — тому підтвердження.

З цього погляду публікація бази акредитованих у ДНР цілком логічна. І сама активна дискусія навколо акредитації підтверджує важливість публікації. Публіці цікаво — значить вона має право знати. Проте не варто на всіх журналістів зі списку вішати ярлик «зрадника».

Який список обговорювати

Ми не брали до уваги роботи журналістів, які заявляли про свою акредитацію на окупованих територіях, але яких немає в базі «Миротворців». До прикладу, Настю Станко і Наталку Гуменюк.

Список акредитованих українських журналістів без телефонів і мейлів дивіться тут.

Варто пам’ятати: гарантії того, що список «Миротворця» вичерпний, немає. Уся база — це 7161 рядки, але в ній багато дублів, тому кількість журналістів значно менша. Списки датуються від липня 2014 до квітня 2015-го.

Вони не посортовані на різні категорії, це потрібно робити дослідникам.

У базі є декілька типів журналістів. І кожен заслуговує на окремий аналіз. Ми сконцентрувалися тільки на журналістах українських видань.

1) Іноземні журналісти. Від японських до бельгійських, сплеск їх поїздок спостерігається після падіння малазійського боїнга MH-17 в липні 2014 року.

Вони інформують своїх співвітчизників про чужу війну, і питань щодо їхньої акредитації немає в принципі. Ми маємо їм лише дякувати, що вони інформують світ про наші проблеми. Довести, що вони порушували українське законодавство, практично неможливо. Якщо на думку нашого СБУ хтось із цих журналістів грав на руку російським гібридним військам, то цілком логічно не пускати його на нашу територію.

2) Російські журналісти. Від «Russia Today» до «Россия 24», їх на окупованих територіях куди більше, ніж усіх інших. Як правило, це пропагандисти, які є важливою складовою путінської гібридної війни, тобто вороги. Тут усе зрозуміло. Але бувають винятки, та у цій статті ми їх не торкатимемося.

3) Журналісти так званої «ДНР»: «Голос народа», «Новороссия ТБ» тощо. Без коментарів.

4) Українські журналісти. Їх теж можна поділити на чотири групи:

- власкори закордонних ЗМІ в Україні,

- перекладачі та помічники репортерів, тобто так звані фіксери та водії. Їх присутність на окупованих територіях важлива хоча б тому, що вони очі і вуха іноземних репортерів. Без наших фіксерів там би були російські чи «Л/ДНРівські».

- фрілансери й письменники. До сотні людей, про частину з них не знає навіть Гугл. Ми їх не вивчали.

- кореспонденти власне українських ЗМІ.

Cаме цей список вартий дискусії в Україні. Адже загальне уявлення, сформоване стрічкою новин, таке: українських журналістів, котрі пробують потрапити на окуповані території, одразу після ідентифікації беруть у полон. Деякі відчайдухи з українських видань їздили на окуповані території під виглядом місцевих і всіляко приховували, що вони журналісти.

І тут з’являється інформація про те, що хтось там зумів акредитувався. Це дійсно викликає підозри щодо співпраці власників видання з адміністрацією російської гібридної армії на Донбасі. Та виявилося, що це далеко не завжди так.