Нелюстрована гідра Міграційної служби не просто працює проти іміджу країни – вона відштовхує найпалкіших прихильників  України у світі. Чиновники, які міцно тримаються за крісла ще з часів Януковича, продовжують відмовляти у статусі політичних біженців активістам Євромайдану та добровольцям у зоні АТО, зате масово беруть хабарі.

Я відмовляюся від отримання статусу політичного біженця.

Залякані дівчатка на чолі з «вічною» пані Науменко з Управління зі справ біженців можуть відкорковувати шампанське. Більше про вас не згадуватимуть в ЗМІ з мого приводу, а я закінчу два роки митарств: безглуздих процедур, відмов, співбесід, печаток в довідках, черг в коридорах. Вас не можна змінити умовлянням, вас треба «бити» в ЗМІ. Бити, поки ви самі не зрозумієте абсурдність того, що робите, й не підете звідти, щоб якісно змінити сталінську систему.

В останні дні листопада 2013-го року я організував першу акцію в підтримку Євромайдану в столиці Киргизстана – Бішкеку, де жив тоді. Попри те, що на захід прийшло менше 10 учасників, мені було важливо показати нашу солідарність з українцями у важкі часи. У січні та лютому були ще дві акції на підтримку української Революції гідності в країні, де безмежно панує тиск російських ЗМІ, а керівники столичної міліції не гребують витрачати час на «спілкування» з активістами й вимагати «попереджати про проведення подібних заходів». На той час Киргизстан активно тягнули в Митний союз, проти чого також активно виступали мої побратими, в тому числі на публічних акціях.

Проросійські ЗМІ організували цілу хвилю публікацій про мене, в найкращих традиціях «кісельовщини» назвали «агентом Держдепу», «бандерівцем»,  «педофілом», «героїновим наркоманом», «кокаїновим бароном», «гей-активістом» і так далі. Після повного ігнорування з мого боку ФСБшні куратори влаштували показову акцію зі спаленням моєї фотографії біля американського посольства в Бішкеку. Прочитайте статтю про це, щоб зрозуміти, в яких термінах писали вже тоді місцеві журналісти про мене; там, де загальна лайка та псевдо-розслідування – годі й згадувати.

Після цієї «акції» на мене почалося справжнє полювання у місті, доводилося ночувати у випадкових знайомих, бо біля під’їзду чергували підозрілі особи, яких в Україні прийнято називати «тітушками». 8 березня я виїхав з Киргизстану в Україну, батьківщину моєї родини, й за деякий час звернувся до Міграційної служби за статусом політичного біженця.  Достатньо очевидна історія?

Проте, після майже року розгляду справи, чиновники Київського управління міграційної служби відмовили мені в цьому та надали припис «залишити Україну протягом п’яти днів». Це при тому, що Управління зі справ біженців ООН визнало мене біженцем ще в травні 2014-го. Новина викликала неймовірне свято у киргизьких ЗМІ, які на той час активно писали про «бандерівців» та «криваву хунту». «Відщепенець і Україні не потрібний» - ледь не найстриманіший заголовок з цього приводу в тамтешніх прокремлівських медіа.

Судова тяганина, де юристи Міграційної служби переконували сумних суддів в тому, що Киргизстан – демократична країна, а мені там нічого не загрожує, тягнеться вже понад рік. Стало зрозуміло, що моя спроба довести, в тому числі своїм політичним опонентам в Киргизстані, мою правоту щодо обґрунтованості підстав втечі з Киргизстану, провалилася. Не з цими чиновниками. Цим хоч кілок на голові теши.

До речі, мій випадок – ще не настільки кричущий. Одеське управління Міграційної служби, наприклад, через прокуратуру звернулося до російського ФСБ «по інформацію» щодо російського активіста Петра Любченкова – співорганізатора маршу «За федералізацію Кубані». В інтерв’ю мені в січні цього року Петро розповідав, як співробітники українського відомства відверто глузували з його антипутінської активності. «Керівник обласного відділення сміявся мені в обличчя й говорив, що він — проти НАТО, а георгіївська стрічка — не символ рашизму», - згадував Любченков. Здогадуєтесь, як відреагували на скаргу в головному управлінні Державної служби? Проігнорували.

Перевірених часом та невідомими нам «зв’язками» чиновників Міграційної служби не бере нічого: ані розслідування BBC, ані сюжети по ТСН, ані суспільне обурення щодо відмови в статусі біженця білорусу, який воює в Донбасі. Їх не змінюють навіть арешти за хабар в 150 тисяч гривень, які вимагали саме за надання статусу біженця. Цікаво, що повідомлень про затримки «на гарячому» саме по справах біженців вкрай мало, співробітники служби «заробляють» на громадянах України, іноді до суду доходять лишень «смішні» справи про невеликі хабарі в 2-3 тисячі гривень.

Зрозуміло, що довести якісь підозри стосовно директора Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Наталії Науменко неможливо, вона й так офіційно заробляє понад 13 тисяч гривень щомісяця, а її чоловік – понад 1,3 мільйони за рік. Про те, що саме під її керівництвом цим департаментом з 2013 року не припиняються скандали навколо відмов в статусі біженця та корупційні новини – черговому директору нічого не каже, «фахівці», хай там з наскільки сумнівною «історією досягнень», мають залишатися там, де вони є.

Лише суспільна увага може допомогти посунути «вічних» чиновників з відомства, яке паплюжить Україну в очах співвітчизників у всьому світові й відлякує наших потенційних прибічників за кордоном. Закликаю всіх, хто отримує незаконні відмови у статусі біженця, байдуже, з якої країни, звертатися до мене зі своїми історіями. Якщо таких колонок буде 10-20 на місяць, «ділки» у Міграційній службі не почуватимуться настільки безкарно, а може й кадрове оновлення не забариться. Іншого шляху примусити чиновників працювати ефективно – не існує. Саме для цього я виходжу з процедури з невизначеним статусом – зі сторони можна зробити набагато більше для «побратимів по нещастю», ніж зараз.

До того ж, після виходу з процедури отримання статусу політичного біженця мені доведеться в тій самій Міграційній службі починати нову – з отримання дозволу на тимчасове проживання та працевлаштування. Хто знає, як порадить колегам «оформлювати» мене пані Науменко після цієї колонки?

Про автора: Ілля Лукаш, політичний оглядач сайту nv.ua