На повідомлення про те, що лондонський суд визнав правомірність претензій Рината Ахметова до сайта «Оглядач», відреагували два автори «Детектор медіа» – Юрій Луканов та Сергій Грабовський. Ці тексти ми публікуємо разом, оскільки, з’явившись майже одночасно, вони розглядають наявну ситуацію з різних точок зору. Пан Луканов аналізує можливі причини звернення до закордонного суду в цій, здавалося б, локальній справі, а пан Грабовський – потенційні наслідки цього рішення для українських мас-медіа.

На цю подію, за моїми спостереженнями, українські мас-медіа практично не звернули увагу. Кілька інформаційних повідомлень – і, здається, все. Може, одні вважають, що справа не варта уваги, а інші не хочуть педалювати тему?

Так чи інакше, поки що маємо вкрай суперечливі повідомлення: з одного боку, прес-служба адвокатської фірми Akin Gump Strauss Hauer & Feld LLP, за переказом «Українських новин», стверджує: Високий суд правосуддя (Лондон) задовольнив позов депутата-регіонала (а за сумісництвом – ще й найбагатшої людини України) Рината Ахметова проти інтернет-видання «Оглядач» («Обозреватель», у просторіччі – «Обоз»). Згідно з повідомленням, жоден із відповідачів у справі на судове засідання не з’явився. Нагадаю, що Ахметов просив визнати неправдивою інформацію, викладену в циклі статей журналістки «Обозу» Тетяни Чорновіл про дитинство та молодість Ахметова.

З другого боку, керівництво та журналісти «Обозу» заявили було, що ніхто їх до суду не запрошував, відтак про його перебіг вони, включно з головною фігуранткою справи Тетяною Чорновіл, нічого не знають. Це повідомлення, втім, тепер чомусь не відкривається, хоча сайт пропонує всім відвідувачам проголосувати, кого вони підтримують у конфлікті: «Обоз» чи Ахметова. Тож якою буде остаточна крапка у цій ситуації – не знаю. Але й уже відоме є надто показовим, щоб зробити вигляд, наче його не існує.

Маю на увазі передусім факт подання 30 березня 2007 року Ринатом Ахметовим позову до Лондонського суду з проханням визнати наклепом інформацію про нього, опубліковану в «Обозі». І як би хто не ставився до Ахметова, «Обозу», його колишніх і нинішніх редакторів та власників, чухати потилиці та виробляти якусь протиотруту проти нової загрози, здатної паралізувати всю українську журналістику, треба якнайшвидше.

Адже йдеться, якщо хтось пам’ятає торішню інформацію про позов Ахметова до «Обозу», про «творче» використання того факту, що будь-який видавець і журналіст, котрий розміщує в інтернеті статтю, доступну для перегляду у Великій Британії, підпадає під дію британських законів. А відтак, як заявляв ще на початку літа минулого року у газеті «Факти и комментарии» представник юридичної фірми, що обстоювала інтереси Ахметова, Сайрус Сміт, кожен «у будь-який момент може бути викликаний у лондонський суд, щоб довести правдивість розповсюджених ним заяв». Бо ж вважається, що британський суд – це такий суд, де може бути забезпечена максимально повна і прозора юридична процедура.

Воно взагалі-то дуже комічно, що депутат Верховної Ради, поважний діяч тодішньої урядової коаліції і просто мультимільярдер Ринат Ахметов доручив своїм адвокатам знайти суд, де б він міг захистити свою честь, гідність, репутацію і ще не знаю що, а ці адвокати не знайшли такого суду ближче, аніж у Великій Британії. Власне, цим жестом Ринат Леонідович несамохіть визнав, що під чуйним керівництвом його партії (нагадаю, на момент позову це була партія влади, і жодні дострокові парламентські вибори ще не були оголошені) вітчизняна судова система стала непридатною для того, щоб захистити інтереси навіть мільярдера і депутата, а не те що пересічного громадянина, чи не так? Та справа не в тому, а в іншому – у прецеденті.

«Якщо існує хоча б найменша ймовірність того, що стаття, опублікована в інтернеті, може бути прочитана нехай лише кількома людьми в Англії, видавець і журналіст повинні дотримуватися не тільки, наприклад, українського законодавства, а й законів Великої Британії», – повчав нашу публіку Саймон Сміт. І тоді ж він запропонував українським ЗМІ наймати спеціальних людей, котрі перевірятимуть усі факти в усіх «гарячих» публікаціях, щоб не потрапити під «британський ніж»...

А тепер зупинімося і замислимося над кількома фактами.

Перше. Всі провідні українські видання мають інтернет-сайти, тобто всі (або головні) їхні публікації можна прочитати у Великій Британії. Ба більше: свої сайти мають і провідні телеканали України.

Друге. У цих публікаціях можуть бути зачеплені інтереси вітчизняних діячів, відомих не лише в Україні, а й у світі («ця особистість повинна бути відома не тільки в країні, у якій була опублікована стаття, а й у Великій Британії», – говорив містер Сміт).

Третє. Кожне серйозне українське інтернет-видання, кожна газета, кожен телеканал можуть стати об’єктом позову, а затим і судової справи у Великій Британії, якщо вони зачіпатимуть інтереси осіб, здатних оплатити послуги британських адвокатів.

І, нарешті, четверте. Майже гарантовано ці справи будуть програні, бо ж навряд чи якесь видання (крім тих, що належать згаданому вже Ахметову і дещо менш грошовитій публіці) зуміє «відбитися» у Лондоні. Телеканалу легше, але ненабагато. Бо ж уявіть собі, скільки коштують послуги кваліфікованого фахівця з британського права, яке істотно відрізняється від континентального? Та ще й такого, котрий би здійснював постійний супровід усіх публікацій певного видання чи сайта, згідно з побажанням (чи погрозою?) містера Сміта? А тепер додайте до цього кошти на поїздку до Лондона на судові засідання (ви ще спробуйте вибити британську візу!), на послуги англійських адвокатів тощо – і вам стане зрозуміло, що цілком імовірний гаплик свободі слова в Україні може бути спричинений геть несподіваним способом.

Якщо, звісно, українське правосуддя керуватиметься вироками британського – але чого тільки не зробить влада, яка так прагне інтегруватися в Європу, що готова забути при цьому, схоже, про інтереси пересічних співгромадян...

Отож захист потопельників (тобто поки що вільних та/ чи відносно вільних українських ЗМІ) – це справа рук самих потопельників.

Найперше, варто було б «поставити на вуха» Незалежну медіа-профспілку (якщо вона ще існує) та «Журналістів без кордонів» – хай проведуть у європейських ЗМІ кампанію роз’яснення, що найдемократичніший у світі британський суд де-факто перетворюється на свою пряму протилежність, на знаряддя придушення свободи слова у не дуже демократичних державах. І немає значення, чи справді Високий суд Лондону виніс рішення на користь Ахметова у його спорі з «Обозом». Важливо те, що суд узяв до розгляду цей позов, отже, реально грає на боці українських (і всіх інших) нуворишів проти тих журналістів, котрі намагаються висвітлити походження капіталів цієї публіки та обставини їхньої біографії.

Ясна річ, якщо на французького, німецького чи навіть латвійського чи словацького журналіста хтось подав до суду у Великій Британії, цьому журналісту не так важко самому «змотатися» до Лондону і якщо не найняти англійського адвоката, то за допомогою колег із ЄС знайти спосіб захистити свої інтереси – навіть коли йдеться про не надто грошовите видання. А ми? Тут ще невідомо, що менше коштуватиме: одразу здатися і заплатити олігарху чи депутату кілька десятків тисяч гривень «на бідність» чи їздити до Лондона, шукаючи правди...

Але, звичайно, вихід є, і прецедент можна звести практично до нуля.

Крім мобілізації журналістської спільноти (не забуваймо принагідно, що такі знакові постаті, як Оксана Забужко чи Микола Рябчук для західної преси пишуть чи не більше, ніж для української, тож і вони можуть докласти свої п’ять шилінгів) та депутатського корпусу (бо ж парламентський комітет зі свободи слова очолює особисто Ганна Герман, котра стільки клялася у своїй відданості принципам демократії!), чи не доцільно, скажімо, звернутися до уславленого Печерського районного суду міста Києва з позовом на державу Велика Британія, яка дозволяє собі використовувати щодо України таку собі «юриспруденцію канонерок» (за аналогією з «дипломатією канонерок», що нею користувалися у стосунках із країнами Азії та Африки сто років тому). Панове, ми не колонія – ані Росії, ані Великої Британії! Ба, в разі чого можна й закидати протухлими яйцями британське посольство – в ім’я торжества британської демократії, котра не може стояти на сторожі інтересів чиїхось нуворишів у боротьбі проти свободи слова! Гарантую належний резонанс не тільки в самій Україні, а й на туманному Альбіоні, якщо, звісно, добре все підготувати (не тільки яйця, а й ідеологічну кампанію супроводу...).

Одне слово, є дзвінок – і його треба почути. Конкретні дії можуть бути й іншими, не тими, що запропонував автор цих рядків, – але ці дії мусять бути випереджувальними.

Інакше в Україні може статися щось значно гірше, ніж було наприкінці 1990-х – ви пам’ятаєте, як тоді душили «неправильну» пресу багатомільйонними відшкодуваннями через суд чиєїсь ображеної «честі» та «гідності»? І як маніпулювали демократичною словесністю творці олігархічної будови на ймення «кучмізм» – не гірше, ніж теперішні фінансово-політичні персонажі, «ображені» незалежними ЗМІ?