Життя творчих груп підсумкових тижневиків нелегке, а в періоди свят і поготів: начальство чекає рейтингів, інформаційних приводів — окрім прогнозованого народження Христа, настання нового року, раптових морозів і снігопадів, — катма, тож доводиться хапатися за все, що трапиться під руку. У перший тиждень 2017 року на допомогу прийшли найкращі друзі людини.

Собача справа

«Трагедия в Херсонской области. В райцентре Голая Пристань овчарки загрызли 43-летнего мужчину. Его тело нашли на территории частного хозяйства. Почему животные напали на человека и где в это время был хозяин собак?» — перша звістка, яку має Олег Панюта для розніженої святами аудиторії «Событий недели» телеканалу «Україна» 8 січня. Після трагічної історії про трьох собак, які роздерли знайомого п’яного охоронця, виявляється, що це ще не все: «Это уже вторая трагедия с участием собак за сутки. Накануне в Киевской области отца двух малолетних детей разорвали четыре овчарки. Как такое могло произойти и кто ответит за случившееся?». Тут уже повноцінний репортаж із розповідями свідків про те, як чотири вівчарки роздерли випадкового перехожого на шматки. «Ви понімаєте, що людина лежить, в якої руки одні кістки. Вони його з’їли заживо, вони їли його як м’ясо!», — розповідає жінка. Як виявилось, господар чотирьох собак — вісімдесятирічний чоловік — пожалів своїх улюбленців, тому їх застрелили інші.

Далі — матеріал про те, як захиститися від собак-убивць. Власне, інструмент пропонують лише один — ультразвуковий відлякувач. Або завмерти, простягнути собаці будь-який предмет, який вона зможе кусати, й чекати, поки її агресія зійде нанівець. Після цього наляканих собаками глядачів поступово повертають до людських справ, розповідаючи про вибух будинку в Одесі та кількість загиблих на дорогах.

Минув тиждень, і виявилося, що це були лише квіточки. За тему собак-убивць і вбивць собак 15 січня узявся «ТСН. Тиждень».

 «Зброя скажених господарів». Страхітливий колаж із вишкіреною собачою пащею, на тлі якого Алла Мазур розповідає: «Їх люто гризли зубами, вони стікали кров’ю і помирали в страшенних муках. Лише протягом одного тижня двох українців порвали до смерті собаки. В обох пригодах на чоловіків нападали зграї німецьких вівчарок, яких навчили охороняти територію. І в обох випадках слідство завершиться нейтральним словосполученням “нещасний випадок”. Тварин знищать, ну а їхніх господарів у кращому разі, визнають трохи винними. Частіше єдина відповідальність за шкоду, заподіяну бійцівськими собаками, — це просто адміністративний штраф 85 гривень, та й то через суд. То скільки людей ще мають померти, щоб бійцівську собаку визнали в Україні холодною зброєю, як в усьому світі? І хто має заплатити за моторошні вбивства і каліцтва?». Далі за роботу береться Стас Ясинський.

Стас — майстер, уміє зробити так, аби пройняло до кісток. Він розповідає історію дівчинки, яку загризла німецька вівчарка, водночас демонструючи архівні кадри, на яких чотирилапий убивця гавкає в камеру, й раз у раз повторюючи картинку з кров’ю жертви на бетоні. Далі — розриває сніг на місці, де відбулась уже відома нам із «Событий недели» історія: «Зграя вівчарок, що вирвалася з власної домівки, за кілька хвилин розірвала ветерана АТО на шматки».

Далі зоопсихолог пояснює, що проблема — не в собаках, а в господарях, які неправильно їх вивчили. Після цього глядачі дізнаються, що в обох випадках собаки, перш ніж убити людину, не раз нападали на перехожих (один із них показує шрами на ногах), але «в обох випадках не реагувала ані поліція, ані інші представники влади». Цікаво було б довідатися, хто саме й на чиї звернення не відреагував, але це каноном жанру не передбачено.

Натомість далі йде рубрика «а як у них». Мешканка Німеччини Олександра Бражникова заводить чемного лабрадора в наморднику до спеціальної загорожі для вигулювання собак. І розповідає про те, який складний інструктаж треба пройти в Німеччині, щоб мати право володіти собакою.

«Та це далеко не все, — веде далі автор. — Після того, як 2010 року бультер’єри в Тюрінгії вбили маленьку дівчинку, в усіх німецьких землях ухвалили власні закони про небезпечні породи собак. Основа списку: стаффордширський тер’єр, бультер’єр та пітбультер’єр. Проте в кожній із земель можуть вносити в перелік небезпечних інші породи великих собак. Таких псів не можна купити без спеціального дозволу та довідки. У дорослому віці господарі повинні їх стерилізувати. За будь-який інцидент із собакою відповідає господар, тому, як правило, вони оформлюють на власних улюбленців спеціальну страховку до півмільйона євро. Після запровадження жорстких законів та обов’язкової реєстрації собак кількість важких і смертельних випадків за їхньою участю скоротилася до кількох на рік».

Дозволимо собі тут зупинитися й пояснити для несобачників, що тут негаразд. По-перше, німецька вівчарка, використана «ТСН» у ролі поганої, небезпечної собаки — порода не бійцівська, а службова. Німецька вівчарка ніде в Німеччині й узагалі у світі не заборонена. В кількох країнах, в Україні зокрема, ця порода внесена до переліку небезпечних, що означає суворіші вимоги щодо утримання та вигулу. В Німеччині вона належить до третьої категорії — собак, яких треба водити на шворці і в наморднику в громадських місцях, але тільки через розміри. В переліку заборонених порід у Німеччині — молоси (власне, бійцівські собаки) та ще кілька порід, відомих спонтанними проявами агресії, наприклад, філа бразилейра. В Україні деякі з них також заборонені, хоча цю заборону ігнорують.

По-друге, показово, що німецькій вівчарці, яку в Україні добре знають як найпоширенішу службову і сторожову породу, в сюжеті протиставлений лабрадор — собака-компаньйон, яку люблять якраз за її надзвичайну (дехто навіть вважає, що патологічну) незлобливість.

Та повернімося до сюжету, адже в ньому якраз з’являється новий персонаж: доґхантер.

«Олексій Святогор, доґхантер: У нас огромный массив законодательства, который, по сути, позволяет и обязывает государственные органы, местное самоуправление, эту же полицию, видя человека, который выгуливает собаку без намордника, штрафовать, привлекать и так дальше. Но никто этим не занимается.

Олексій Святогор називає себе санітаром, але інші кажуть правду: він доґхантер. Святогор не приховує, що труїть собак. (На екрані — фото, на яких чоловік простягає вуличним собакам, дорослим і цуценятам, отруту.)

Олексій Святогор: Ну, я так думаю, штук пятьсот.

За це йому спалили машину, регулярно б’ють. Цього тижня в поштовій скриньці його брата вибухнула бойова граната. Непрацюючі закони та відсутність відповідальності породжують ненависть та самосуд: доґхантери вбивають собак, господарі собак полюють на доґхантерів. Держава, як завжди, самоусунулася».

Наскільки морально давати слово людині, яка хвалиться, що труїть собак — питання, на яке кожен може дати власну відповідь сам. Але логічна конструкція, побудована Станіславом Ясинським, геть не тримається купи. В обох випадках, що стали інформаційним приводом для сюжету — в Голій Пристані та під Києвом, — на людей нападали свійські, а не безпритульні собаки; в першому випадку вони були на своїй території, у другому — біля будинку, де жили. Тоді як доґхантери стверджують, що нищать небезпечних здичавілих тварин, які вільно бігають вулицями — хоча насправді значна частина тварин, які гинуть від розкиданої отрути, свійські. Ось найсвіжіший приклад.

Називати вибух гранати в поштовій скриньці Святогорового брата «полюванням господарів собак на доґхантерів» є величезною натяжкою, заснованою на голослівному припущенні. При цьому у відеоряді є кадри з місця події, проте коментарів правоохоронців, які стверджували би, що вибух пов’язаний із «хобі» Святогора, немає.

Можливо, автор мав на увазі, що доґхантерство — таке саме незаконне й потворне поріддя байдужості правоохоронних органів, як і собаки, що вбивають людей. Але вийшло, що доґхантер — єдиний засіб, здатний захистити від чотирилапої зубастої небезпеки. Як ультразвуковий відлякувач на каналі «Україна».

Далі, після коментаря зоопсихолога Сергія Клочка про те, що покарання для власників собак, що нападають на людей, треба зробити жорстокішим, Станіслав Ясинський підбиває підсумки: «В реєстрі судових рішень по ключовому слову “собака” сотні рішень про адміністративний штраф, серед них лише кілька кримінальних вироків. Випадок на цій тихій столичній вулиці пройшов поза судом. Через вісім років після трагедії я розшукав маму загиблої дівчинки. Вона відмовилася говорити на камеру, проте поза кадром сказала: жодне судове рішення не поверне їй доньку. Вона продовжує ходити повз злощасний будинок, де й досі живуть колишні власники собаки-вбивці. Вони не розмовляють: сказати вже нічого».

Далі відеоряд — жахливі, здебільшого взяті з інтернету кадри, на яких собаки нападають на дітей і дорослих. «Щороку в Україні собаки вбивають до десятка людей. Проте собака — це лише зброя в руках господаря: легальна, та іноді летальна. Власники вогнепальної зброї на жорсткому обліку держави, господарів бойових, сторожових та службових собак досі ніхто не контролює. Безконтрольність породжує подальші смерті. Обмежити продаж великих собак, ввести спеціальні дозволи та обов’язкове страхування — все це може врятувати комусь життя. І все це питання одного нового закону та обов’язку його виконувати», — каже журналіст. Найстрашніші кадри, які повторюють кілька разів під час цього пасажу — оці:

 В анотації до відео зазначено, що події відбуваються в Південній Африці. Знайшовши оригінал, дізнаємося, що пес напав на дитину своїх господарів на подвір’ї власного будинку.

Зауважмо також, що ставки зросли: якщо в підводці Алла Мазур пропонувала прирівняти собак до холодної зброї, то її колега проводить паралель між «бойовими, сторожовими та службовими» собаками та вже вогнепальною зброєю. Із сюжету можна зробити висновок — звісно, хибний — що власника собаки, яка загризла людину, штрафують на 85 гривень, хоча в єдиному випадку, який автор наводить як приклад, мати вбитої дівчинки, схоже, сама відмовилася від претензій. Натомість щодо іншого випадку — смерті Володимира Томіліна — поліція вже заявила, що господарям собак, якщо буде доведена їхня недбалість, загрожує саме кримінальний вирок і ув’язнення до п’яти років. А ще неконкретні звинувачення на адресу «держави» і «влади» дозволили оминути важливе питання: хто конкретно відповідальний за те, що дотримання правил утримання та вигулу собак не контролюють? Отже, налякавши глядачів вишкіреними іклами німецьких вівчарок, змішавши докупи грішне з праведним — бійцівських і службових, вуличних і свійських — у сухому підсумку «ТСН. Тиждень» так і не пояснив, від кого суспільство має вимагати. А ще мимохідь відбілив доґхантерів — мовляв, може, й жорстоко, але не вони перші почали.

Гайдукевич під ялинку

5 канал зробив своїм глядачам ексклюзивний подарунок: підсумки року з трьох частин, які розпочалися 1 січня. Конкурентів цього дня в програми Віталія Гайдукевича не було. Сидячи в затишку біля прикрашеної ялинки, ведучий у стильному шалику виглядав і звучав дещо ванільно (але в Новий рік, певно, так і треба), хіба що занадто часто зазирав до нотаток.

 Висновки в Гайдукевича вийшли, як завжди, суб’єктивні, безкомпромісні й різкі. Дісталося всім парламентським партіям — комусь менше, комусь більше. Блоку Петра Порошенка й «Народному фронту» — за те, що лідерські проекти, а не цивілізовані ідеологічні партії. «Батьківщині» — за соціальний популізм і «дрейф у бік “Опозиційного блоку”». «Самопомочі» — за львівське сміття.

У своєму аналізі Віталій нещадно самокритичний: раз у раз дорікає «нам» (зокрема, певно, й собі) то тим, що «ми» сваримося в соцмережах, то тим, що занапастили Полісся й після нас хоч потоп. «Ми живемо посеред екологічного лиха. Ми дихаємо ним, ми його п’ємо. І при цьому чомусь по-совковому досі сподіваємось: а, пронесе». Та що ж ми за народ такий? Характерно, що навіть у підводці до огляду головних досягнень всесвітнього технологічного (і не тільки) поступу Віталій протиставляє «нас» цивілізованому світу: «А знаєте, що насправді прикро? Поки ми воюємо за наше виживання, весь цивілізований світ досить швидко тікає в майбутнє». Щоправда, в іншому місці ведучий «нас» хвалить: мовляв, побудували над Чорнобильською атомною станцією унікальний саркофаг. І взагалі, «потопаючи у війні, потопаючи в політичному бруді, ми часто не звертаємо уваги на моменти, якими ми маємо пишатися».

Парадокс, але і в першій, і у другій частині підсумків (там Гайдукевич сидить уже не біля ялинки, а під лампочками) творці «Підсумків року» дають багатий і пізнавальний світовий контекст. І водночас ведучий не може вийти за межі матриці протиставлення «нас» і «цивілізованого світу».

У третій частині Гайдукевич повернувся під ялинку, й у програмі зайшлося про внутрішньополітичні проблеми — зокрема й боротьбу з корупцією та відставки іноземців, що обіймали державні посади. Проте одну глобальну історію, частиною якої була й Україна, Віталій Гайдукевич і його колеги так і не згадали: Panama Papers. Адже довелося би згадувати про те, що українські політики, а насамперед Петро Порошенко, фігурували в цьому скандалі.

Звинувачувати 5 канал у тому, що він відбілює Порошенка, — неоригінально, навіть банально. Як на канал, що належить президентові, 5-й поводиться пристойно — панегіриків на адресу власника тут немає. Проте у триптиху команди Гайдукевича глава держави фігурує здебільшого в нейтральному контексті — найчастіше виправдовується за те, що Євросоюз не надав безвізового режиму, й обіцяє боротися далі, а також хвалить Генпрокурора Юрія Луценка. На в’їдливу критику, якої Гайдукевич не шкодує для інших політиків, Порошенко не заслужив — певно, мало старався. У сюжетах — традиційно збалансованих, стриманих і порівняно безоцінних — можна вловити хіба що натяки. Як, наприклад, у матеріалі Анни Мірошниченко: «Усі гучні голосування в парламенті протягом року не обходилися без присутності Президента. Він приходив, і коли уряд змінювали, і коли генерального прокурора призначали. Ключові законопроекти і рішення за участі голови держави ухвалювали набагато швидше. Експерти порахували: 80 % законів, ініційованих Президентом, ухвалені. Хоча сама коаліція до кінця року так і не стала монолітною, щоразу за важливі закони докидали свої голоси або позафракційні, або колишні регіонали». Натомість про те, як сваряться між собою опозиційні фракції, розповідають зі смаком та барвистими цитатами, наприклад, Олега Ляшка.

Ще одну гучну тему — електронні декларації політиків і чиновників — згадано в підсумках побіжно й досить загально: «Гаманці свої і вищі ешелони, і нижчі таки відкрили — в Україні запрацювала система електронного декларування і всі побачили, у кого мільйон готівкою, у кого храм, а в кого мощі. І наприкінці тепер уже 2017 року українці зможуть підняти електронні архіви 2016 року і побачити, збагатилися чи збіднілі чиновники та обранці народні за рік».

Словом, якщо спробувати розпаралелити трисерійні підсумки 5-го каналу та оцінити їх як два окремі продукти, то маємо добірку чітких та інформативних телесюжетів, які інвентаризують частину ключових подій року, уникаючи при цьому компромату й називання винних, та збірку барвистих телепроповідей, із яких випливає, що в усьому винні абстрактні «ми», хоча подекуди — як, наприклад, у випадку з квотами на україномовні пісні — наш народ таки простується, міцніє.

І про погоду

Заборону ретрансляції в Україні російського телеканалу «Дождь» можна трактувати по-різному. Її багато критикують — і міжнародні організації, й українська опозиція, й навіть кремлівські політики (що характерно). Проте нищівна критика цього рішення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення в ефірі тижневика «1+1» була досить несподіваною. До того ж, відбулося це в межах іронічної рубрики Сергія Швеця, що дозволило описати ситуацію суб’єктивно й уникнути балансу думок. Інакше кажучи, не дати слова Нацраді.

Розповівши смішну історію про те, як росіяни-дикуни почали забирати дітей за борги, Сергій Швець перейшов до наступної теми: «Одним із перших про цей ідіотизм розповів єдиний опозиційний телеканал Росії “Дождь”. Російська влада зробила все, аби знищити це останнє непідконтрольне їй джерело інформації. Забрала телестудію, заборонила мовлення в кабельних мережах, змусила передплатників збільшити оплату за перегляд “Дождя”. Ліберальні журналісти завжди підтримували українську сторону в конфліктах із Кремлем. Втім, їх змусили показувати на картах Крим російським. І Нацрада України, знайшовши ще низку порушень, заборонила його трансляцію в Україні. Ні, зрозумійте мене правильно. Я підтримую захист інформаційного простору від ворожого впливу. Але ж треба відрізняти поміркованих журналістів від ворогів-пропагандистів і підтримувати тих, хто критикує путінський режим. Як кажуть, мухи окремо, а котлети окремо».

Довелося навіть переслухати ще раз: чи не іронізує Сергій Швець? Ні. Всерйоз пропонує застосовувати закон лише до тих, хто проти «нас», і дозволяти тим, хто «нам» симпатизує, його порушувати. Журналіст констатує, що порушення були (хоча, очевидно, до головного — показувати Крим російським — хтось «Дождь» примусив; цікаво було би довідатися, хто і як саме це зробив, адже ми знаємо лише слова топ-менеджера каналу Наталії Сіндєєвої («Відповідно до статті 65 Конституції Російської Федерації Республіка Крим є суб'єктом Російської Федерації»). Скоріш за все, команда «ТСН. Тижня» просто не втрималася від спокуси вщипнути Нацраду.

У новий рік зі старим Ахметовим

Ані новий керівник інформаційної служби Олексій Мустафін, ані настання нового 2017 року не змінили редакційної політики тижневика телеканалу «Україна». Тут, як і раніше, в кожному випуску годують глядачів сюжетами про доброчинність Ріната Ахметова, власника каналу й, далебі, не єдиного доброчинця в цьому світі. (Про інших «Україна» не згадує.) 8 січня це був сюжет про те, як фонд Ахметова понад рік тому допоміг хлопчику, в якого від операції тепер залишився тільки невеличкий шрам, а в його батьків — полум’яна вдячність Рінатові Леонідовичу. Родина мешкає в Донецьку, але в журналістів «України», схоже, немає проблем із записом синхронів глибокої вдячності інвесторові на окупованій території.

Ще один друг, якого «Україна» потягнула за собою в 2017-й — Олег Ляшко. 8 січня «События недели» зробили новину з допису нардепа у Фейсбуку: «Дональда Трампа, новоизбранного президента США, призывает посетить Украину Олег Ляшко. На своей странице в Фейсбук народный депутат отметил: ныне действующий президент Соединённых Штатов Барак Обама за восемь лет правления не нашёл времени и возможности для официального визита в независимую Украину. Однако в соседние с нами страны он приезжал и не раз. Лидер Радикальной партии считает, что приезд Дональда Трампа продемонстрирует прежде всего уважение к украинской нации.

“Закликаю Дональда Трампа продемонструвати українцям свою повагу і відвідати нашу країну ближчим часом. Нам є про що поговорити, зокрема, як спільно долати російську агресію і відновити мир в Україні, до якого ми всі прагнемо. Дональде, давай дружити”».

Не знати, чи в цій історії більше трагічного, чи комічного. Проте навіть як анекдот — і навіть на новинному безриб’ї — вона навряд чи мала шанс потрапити до випуску тижневика центрального телеканалу природним шляхом.

Хоча, можливо, краще вже Ляшко з Ахметовим, аніж те, що зробили «События недели» на тему конфлікту між Міністерством охорони здоров’я та директором Інституту серця Борисом Тодуровим.

У сюжеті докладно, зокрема й прямою мовою, передано позицію сторони Тодурова; міністерських чиновників змальовано самодурами, які ставлять під загрозу життя пацієнтів, втручаючись у процес закупівлі ліків. Фактично головна теза, яку просуває авторка сюжету Ірина Смирнова, зводиться до того, що купувати ліки без відкатів — занадто довго. Протилежну думку висловлює активістка Олександра Устінова. Позиції власне МОЗ немає — журналістка констатує, що чиновники відмовилися з нею спілкуватися, натомість опублікували інформацію на сайті. Тодуров на звинувачення в тому, що купував ліки за завищеними цінами, відповідає те саме, що всім: мовляв, у граничну ціну, дозволену міністерством, вписався, а чи можна було купити ще дешевше — не поцікавився. Проте висновок із цього журналістка робить такий: поки медики чубляться, пацієнти мруть через зволікання. А без зволікання — як глядачі вже зрозуміли — можна лише з відкатами.