Кінець березня, ймовірно, стане часом великих змін для підсумкових програм українських телеканалів. Ці зміни є неминучими, адже реакція не лише тижневиків, але й загалом інформаційного й суспільно-політичного мовлення на грандіозний зсув в українській політиці й громадському житті дотепер була інерційною. Жити по-старому вже не вийде. Йдеться не лише про кардинальний переділ політичної мапи країни (що змушує олігархів – власників телеканалів – змінювати чи зміцнювати свої політичні симпатії) та зміну центрів упливу, але й про зміни в самій журналістиці.

За місяці революції велика частина аудиторії звикла споживати інформацію в режимі стріму, в режимі вічного прямого включення та взаємодії з подіями. Годинна (а часом і 2-3-4-годинна) статична розповідь про віхи тижня, що минув, у часи, коли ситуація змінюється щохвилини, стає надмірністю. Градус драматизму подій у Криму, на сході України, та й в інших регіонах навряд чи знизиться в найближчі місяці, а отже попит на живу журналістику не зникне. Тижневикам також доведеться реагувати на цей виклик.

Іще одним викликом є президентська кампанія, яка все-таки розпочинається. Правила співпраці медіа та політиків змінились, але ніхто до кінця не знає, якими будуть нові. За старими правилами під час виборчої кампанії більшість тижневиків ставала майданчиками для найдорожчої прихованої реклами. Чи збережеться ця прикра традиція, залежить від журналістів, редакторів, топ-менеджерів, медіавласників і політиків-замовників. Навіть якщо всі або деякі сторони одвічної корупційної змови виявлять готовність відмовитися від політичної джинси, залишається відкритим старе питання: як висвітлювати діяльність кандидатів та їхні виборчі програми, щоб глядачі отримали необхідну їм інформацію?

Крім того, країна, що вже п’ятий місяць живе у стані стресу, вчиться жити також у стані війни та окупації частини своєї території. Це не може не відображатись як на інтонації, так і на тематиці новин, і тижневиків зокрема. І все ж, зважаючи на те, що ковбасити Україну може ще не один місяць, час подумати про те, щоби знову почати помічати інші сфери життя – адже навіть у час війни життя не припиняється.

Найбільша зміна, яку потягнули за собою перемога майдану, послаблення позицій Дмитра Фірташа, а також суспільний запит, уже відбулась на «Інтері», де редакційне кермо знов перейшло в руки умовної групи Льовочкіна.

Для «Подробностей недели» це означає заміну ведучого Андрія Данилевича, присутність якого в ефірі сприймалася багатьма як знущання з пам’яті загиблих героїв Майдану (за його версією – екстремістів і радикалів), на поміркованого вашингтонського кореспондента Дмитра Анопченка. Останній, повертаючись до нестабільної України з американського корпункту, задекларував у фейсбуку готовність терпіти дискомфорт заради того, щоб новинам «Інтера» знову могли вірити.

Справді, усунення з ефіру людей, які не лише говорили неправду та відбілювали режим Януковича до останнього, але й змінили свої оцінки, тлумачення та кути зору на кардинально інші лише за один тиждень (16–23 лютого), є закономірним кроком телеканалів у боротьбі за втрачену довіру.

Ведучого «Подробностей» Руслана Кадєміна вже замінили на Олексія Ліхмана, знайомого як давнім глядачам «Інтера», так і більш ліберальній аудиторії, що бачила його на інших телеканалах. Невідомо, чи залишиться в ефірі Анастасія Даугуле, яка також була обличчям новин «Інтера» за часів маніпуляцій та роботи на режим Януковича.

(Із призначенням нового керівника НТКУ Зураба Аласанії з’явилася надія, що доля Данилевича спіткає й Андрія Сміяна, ведучого «Підсумків тижня» – програми, поміркованішої в плані агресивної чорнухи, але значно завзятішої в плані замовчування й приховування правди, а також вихваляння вигаданих успіхів попередньої влади. Тижневик Першого національного два тижні не виходив в ефір, тож є шанс, що цей час було витрачено на радикальне оновлення обличчя й команди.)

Другим чинником повернення довіри до інтерівського тижневика стала Ольга Червакова, призначена на посаду шеф-редактора «Подробностей недели». До її репортерської роботи в програмі за часів, коли ведучими були Євгеній Кисельов та Дмитро Анопченко, не було претензій. До того ж, у журналістському середовищі Ольга відома своєю безкомпромісною позицією, наполегливістю й відсутністю страху перед політиками.

Перший ефір оновлених «Подробностей недели» (відео), що розпочався зі зворушливого виходу Анопченка та Ольги Червакової («это мой первый эфир, я старалась»), попри технічні збої та певну сируватість – що й не дивно, адже в нової команди було зовсім мало часу на його підготовку, – засвідчив готовність до деяких змін. Проте залишається кілька відкритих питань.

По-перше, брат Ганни Безлюдної Антон Нікітін, який керував інтерівським новинним продакшном «НІС», залишається на «Інтері» на керівній посаді. В автора цих рядків є підстави вважати, що пропаганда проти майдану, яка подекуди заходила далеко за межу пристойності (наприклад, сюжет Геннадія Стамбули про сердешних беркутівців або розповідь Данилевича про киян, яким заважають барикади), була не лише виконанням указівок Юрія Чмиря та інших «смотрящих», але й відображенням переконань самого Нікітіна.

По-друге, поява щойно звільненого під заставу Дмитра Фірташа в ефірі оновлених «Подробностей недели» із запевненнями, що звинувачення на його адресу є непорозумінням, та закликами до українського бізнесу підставити плече владі є свідченням того, що повернення «льовочкінських» не означає зникнення Фірташа. Й Ганна Безлюдна, як права рука олігарха вже не тільки у сфері медіа, може залишитися гарантом дотримання його інтересів в ефірі «Інтера». Інтереси ж Фірташа в процесі переділу політичного ринку ще будуть уточнюватися.

По-третє, не зрозумілою є позиція самого Сергія Льовочкіна, який після «дембеля» з Адміністрації президента створив лише один інформаційний привід – заснував інститут «Нова Україна». Чи залишиться власник 20% «Інтера» нейтральним у майбутній передвиборній боротьбі, чи поставить на якогось із кандидатів? Або, можливо, буде змушений підтримати під страхом утрати власності, адже близькі до Юлії Тимошенко політики, зокрема Микола Княжицький, раз у раз піднімають тему націоналізації найрейтинговішого каналу країни.

До того ж, із подальшим загостренням російсько-українського протистояння може постати питання про націоналізацію якщо не всього каналу, то, принаймні, тих 29% акцій, що належать російському державному «Первому каналу».

Й нарешті, повертаючись із високих кабінетів до ньюзруму компанії «НІС», слід констатувати: серед «спецпризначенців» «Інтера» є група людей, що робила чорнуху проти майдану добровільно й навіть охоче. Серед них можна назвати Геннадія Стамбулу, Михайла Колесникова та Геннадія Вівденка. Попри те, що провести справжню люстрацію серед журналістів приватних ЗМІ неможливо, ці люди, як і ведучий-маніпулятор Андрій Данилевич, мають понести бодай моральну відповідальність за трагічні наслідки своїх маніпуляцій. Чи вистачить у нового керівництва повноважень і волі прибрати цих персонажів з ефіру назавжди?

Втім, як на перший ефір, зміни справді переважно позитивні. Увага програми зосереджена на Кримському півострові, туди ж перекинута вся журналістська «гвардія». В кадрі з’явилися нові для «Інтера» обличчя – Осман Пашаєв та Сергій Кудімов; значна частина випуску, розтягнутого на дві (добре, що вже не три або чотири) години, складалася з прямих включень та оперативних матеріалів із Криму. Відчуття включеності в події доповнила розмова з командиром корабля «Черкаси», що не здається окупантам на озері Донузлав, та морським піхотинцем із Феодосії. Глядачі змогли почути не репортерський переказ, а пряму мову безпосередніх учасників найважливіших подій. Хоча в розмові з дружиною командира військової частини в Бельбеку Юлія Мамчура, викраденого росіянами, Дмитро Анопченко розгубився – він, схоже, навіть не знав імені своєї співрозмовниці, а імпровізоване запитання «что вы сейчас чувствуете?» звучало абсолютно безпорадно. Це, а також не надто якісне включення Османа Пашаєва на початку програми – певно, найслабші моменти програми, проте загалом «жива» частина «Подробностей недели» вдалася добре.

Не викликає сумнівів і доречність гостей, запрошених до студії «Подробностей недели»: Анатолій Гриценко заслужив увагу до себе резонансними заявами та звинуваченням керівництва держави у зраді, лідер кримських татар Мустафа Джемілєв – тим, що окупанти оголосили його персоною нон ґрата; міністр юстиції Павло Петренко коментує правовий статус окупованих територій. За словами Ольги Червакової, був запрошений, але не зміг прийти міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, до якого в ці дні завжди є багато запитань. Як і до Андрія Магери з ЦВК, яка чекає й досі не дочекалася заяв кандидатів у президенти. В цікавий спосіб нова команда забезпечила присутність у програмі російської та американської точки зору щодо підписання політичної частини угоди про асоціацію з ЄС: до розмови запросили журналіста телеканалу «Дождь» Тимура Олевського та Георгія Цихіселі з Нью-Йорка. А зміст і значення підписаного аналізувала журналістка «Дзеркала тижня» Тетяна Силіна. Добір запрошених в ефір людей справді революційний, як на «Подробности недели», де в гостьових студіях останні два місяці з’являлись або віце-прем’єри, або ручні експерти, готові говорити те, що треба.

Цікаво, що досить відсторонено подали й інформацію щодо затримання близького до Фірташа голови «Нафтогаза України» Євгена Бакуліна:

«Дмитрий Анопченко, ведущий: Генпрокуратура и следственное управление МВД расследуют громкое дело. Здесь и коррупция, и отмывание денег, и злоупотребление служебным положением, которые привели к миллиардным убыткам государства. Главу "Нефтегаза Украины" Евгения Бакулина задержали 21 марта. В офисе компании провели обыск. Только по трем эпизодам следователи МВД насчитали убытков от реализации коррупционных схем на четыре миллиарда долларов. Сегодня суд определился с мерой пресечения. Бакулину предложили внести залог в полтора миллиарда гривен. В противном случае – арест. Одновремено начались и обыски в квартирах бывшего министра топлива и энергетики Эдуарда Ставицкого, находящегося за границей. Экзотических экспонатов наподобие золотого батона из Межигорья в частном доме экс-министра не обнаружили, но без золота и драгоценностей всё-таки не обошлось. По информации министра внутренних дел Арсена Авакова, 42 килограмма золотых слитков, множество ювелирных изделий, почти пять миллионов долларов наличными, загадочные коробочки с камнями, похожими на бриллианты – вот всё это далеко неполный перечень нажитого непосильным трудом. Еще обнаружили документы на недвижимость, доли в компаниях, земельные участки, документы на регистрацию зарубежных компаний в различных оффшорных юрисдикциях.

Олег Махницкий, генеральный прокурор Украины: "Під час проведення обшуку в цій квартирі було вчинено перешкоди для проведення обшуку. Прийшлося застосувати силу і проникнути в цю квартиру. Під час того, коли слідчі разом з оперативними працівниками Міністерства внутрішніх справ проникли у квартиру, було встановлено, що особа, яка пізніше виявилася як бухгалтер однієї з фірм Ставицького, нищила документи"».

На роздоріжжі опинилася програма «События недели» на каналі «Україна». Так сталося, що у 2012-2013 роках, за часів, коли її обличчям був Андрій Данилевич, програма набула своєї індивідуальності та особливого формату, розробленого за участю російських фахівців. Тепер, після заміни «перехідного» ведучого Євгена Міхіна на Олега Панюту, вона остаточно цю індивідуальність утратила. Панюта – класичний ведучий, у чиїй керованості власник та менеджмент можуть бути впевнені, однак на сьогодні він – найменш виразний з-поміж усіх облич українських телетижневиків. Усі «родзинки» давніх часів програма втратила, тепер це просто розгорнутий (23 березня – півторагодинний) випуск новин. На відміну від елегантного сарказму «Событий недели» кращих часів, від спроб Панюти пожартувати відгонить Петросяном: «В крымском Совмине объявили масштабную национализацию украинской собственности. Термин хорошо известен с советских времен, ну, хотя бы если вспомнить декрет о земле. Тогда, кстати, едва не дошли до декрета о женщинах. О национализации женщин в Крыму речь, слава Богу, пока не идет, но лиха беда начало».

Чим «События недели» здивували цього разу (відео), то це версткою – розпочали з повідомлення про  часткове підписання угоди про асоціацію з ЄС. Більшість ЗМІ трактували це дійство як обманку, яка не міняє нічого. Тож твердження Панюти, що 21 березня буде важливою сторінкою в історії України, спочатку викликало подив. Але потім все стало зрозумілим: адже далі ведучий сказав, що з підписання угоди «выгоды пока не слишком очевидны, но плата была слишком велика. Погибли люди, мы потеряли часть страны». Й пішов перехід на пряме включення Антоніни Маровді з Криму. Що ж до ЄС, то пізніше у програмі з сюжету Андрія Бориса глядачі дізнаються, що українська влада тепер повинна «переконати схід» у доцільності підписання економічної частини, а після виборів у ЄС уже сама Європа може перехотіти. З Криму показують цікавий та насичений матеріал про настрої кримських татар та ще один про кримськотатарських біженців. Проте, якщо зіставляти кримський блок «Событий недели» з найближчими до них за форматом «Подробностями недели», то програмі Панюти відчайдушно бракує відчуття руки на пульсі – розуміння, що відбувається там просто зараз.

Непроста для «України» тема – ситуація на Донеччині, де близький до власника каналу Ріната Ахметова голова облради Анатолій Шишацький ініціював місцевий референдум. Кореспондент «Событий недели» Сергій Іванов намагається всіляко показати, що не все, що зветься референдумом, є виявом сепаратизму, й дає Шишацькому виправдатися. Але головна маніпуляція далі: «спокій» на Донбасі автор пов’язує з тим, що «центральная власть услышала желания востока и хочет удовлетворить требования этих регионов». Далі він цитує російськомовне звернення Арсенія Яценюка: «Принял решение оставить в силе языковой закон. В правительстве мы ввели специальную должность вице-премьера, главная задача которого – децентрализация власти. Я сделаю всё возможное, чтобы не просто сохранить мир, но и построить с Россией подлинно партнерские и добрососедские отношения. Вопрос о вступлении в НАТО не стоит на повестке дня». Чиї саме побажання названо тут «бажаннями сходу»? Адже вимогами мітингів, що проходять у Донецьку, є приєднання до Росії та (останній крик політичної моди) повернення Януковича, а не те, що обіцяє Яценюк. Якщо ж ідеться не про мітингові гасла, тоді звідки Сергієві Іванову відомо, чого хоче схід? Увесь сюжет пронизаний погано прихованим підтекстом: домовляйтеся з хазяїном Донбасу.

Схоже, як недобитки Партії регіонів претендують на роль головних драгоманів у діалогові нової влади зі сходом і півднем, без яких порозуміння не відбудеться, так і «Україна» замірилася стати каналом – виразником інтересів цього регіону. Невизначеність редакційної політики каналу, як і політики SCM та її власника загалом, виражається й у складі запрошених до студії гостей – окрім Андрія Магери, запитаного зараз усіма ЗМІ у зв’язку з невизначеною ситуацією навколо початку виборчих перегонів, співрозмовником Олега Панюти стає нардеп Олег Ляшко. Попри наявність у випуску чималої кількості доволі якісних матеріалів (серед яких варто виділити збалансований сюжет про побиття Олександра Пантелеймонова), «События недели» – доволі «розхристаний» та найменш виразний із тижневиків, якому доведеться або знайти своє впізнаване обличчя та особливий стиль, або неминуче поступитися аудиторією конкурентам.

Відновлені з новим ведучим Віталієм Гайдукевичем підсумки 5-го каналу порівняно з іншими тижневиками нагадують низькоросле деревце, яке на зло всім виросло зі скелі. Малобюджетність 5-го спонукає «Час: Підсумки тижня» до мінімалізму, лаконічності, точності та чіткості. Брак ресурсів доводиться компенсувати креативністю: бутафорські протитанкові «їжаки» у студії, винахідливі стендапи та інші, подекуди геть несподівані зображально-виражальні засоби. Порівняно зі своєю попередницею Ларисою Губіною, яка виразно, але неосмислено озвучувала текст із суфлера, Гайдукевич виглядає переконливо. Його суб’єктивні підводки справляють враження власних міркувань, а не написаних кимось іншим текстових заглушок між сюжетами, що в наш час трапляється в тижневиках украй рідко. Таке еклектичне поєднання суб’єктивних підводок та переважно збалансованих сюжетів для 5-го, ефір якого останнім часом складається мало не з суцільного інформаційного марафону, робить «Час: Підсумки тижня» своєрідною родзинкою каналу. Ось свіжий зразок:

«А тепер пригадайте просто кілька співпадінь. Наприклад, завершення ще ліхтарикового майдану, і аж тут раптом "Свобода" валить Леніна. Тоді ще Тягнибок сказав – яке безглузде самогубство. Опозиція стала владою. Турчинов на півгодини відволікається на засідання Кабміну, і Кошулинський проводить через парламент скасування закону Колесніченка-Ківалова. Ну, і от тепер історія з побиттям на території телецентру. Кожного разу дії "Свобода" російська пропаганда використовувала, показуючи це в першу чергу своїм громадянам, але й світові також, використовувала як доказ, що українці неадекватні. Ні, ніхто не сперечається, Леніна треба було знімати, ніхто не сперечається – закон Ківалова-Колесніченка треба було щонайменше переписувати. Ну, і ясна річ, керівництво УТ-1 мало понести відповідальність за те. як вони себе поводили в ефірі під час режиму Януковича. Але як це треба було робити? Те, що могло піти на користь, зрештою стало на користь не українцям, а антиукраїнської пропаганди. От звідси питання – "Свобода" не розуміє, що вона грає на руку Кремля? Чи навпаки – розуміє? Ще одне запитання. Цієї неділі, цього тижня, і знову ж таки, несподіванка, і знову ж таки від патріотів. Під час агресії Росії прозвучали тези: "В НАТО вступати не треба", "В Євросоюз вступати не треба", "Україна має бути позаблоковою країною". Зазвичай ці тези проговорює Володимир Путін. Цього тижня їх вголос сказав лідер "Правого сектору" Дмитро Ярош. Але цього тижня "Правий сектор" відзначився і тим, що він відмовився здавати зброю, яка ймовірно є в наявності, і так само відмовився брати участь у мобілізації до національної гвардії. Ні, критикувати мобілізацію є насправді за що. Але чи це правильна позиція для патріотів не робити, аби було краще, а просто постояти поруч, і подивитися, як воно буде?»

Щось подібне можна прочитати в фейсбуку щодня, й фейсбукова публіка прекрасно сприймає подібну телеколумністику. Чи вловить логіку ведучого передпенсійного та пенсійного віку глядач, що становить ядро аудиторії 5-го? Не факт. Проте після зачистки телепростору, коли авторських програм не стало й почути думку журналіста в ефірі майже неможливо в принципі, хіба що на онлайн-телеканалах, щось подібне, безперечно, має право на існування. Візьмімо на себе сміливість припускати, що глядачеві 5-го бракує не так фактів, як їхнього осмислення.

Втім, лаконізм усе-таки головна позитивна якість програми. У випуску 23 березня (відео) темі Криму присвячено один матеріал, у який, звісно, не вмістилося все. Чи було би краще, якби спробували вмістити все й розвезли на три години та десять сюжетів? Навряд. Крим, асоціація з ЄС, люстрація, Пантелеймонов, Національна гвардія – п’ять тем, ґрунтовно розкритих у сорокахвилинній програмі. Такий формат плюс трохи якісного театру від ведучого забезпечують тижневику 5-го унікальну нішу, в якій він може існувати порівняно успішно… Якщо, звісно, його не торкнуться деструктивні хвилі виборчої кампанії. Адже власник каналу Петро Порошенко, ймовірно, балотуватиметься у президенти. А втручання в редакційну політику, як ми знаємо з понад десятирічної історії 5-го, Петро Олексійович уважає своїм святим правом.

«Факти тижня» на ICTV протягом майдану зберігали тверезий нейтралітет, спостерігаючи за подіями з відстороненої позиції. Лише тепер, коли Україна втратила Крим, стало зрозуміло, з чиєї саме. У випуску 23 березня програма Оксани Соколової (відео) засипала нову владу м’якою за формою, але дошкульною за змістом критикою. А потім на сцену вийшов Леонід Кучма, тесть власника ICTV Віктора Пінчука, щоб пояснити, що саме не так зробила влада і як зробив би він.

«Була можливість зберегти Крим, якщо б ми своєчасно реагували на ті події, які відбувались в Криму. Своєчасно, починаючи з захоплення Верховної ради Криму та уряду. Там же всі відмовилися, росіяни сказали, що це не їхні військові. Кримчани сказали – також не їхні. Про референдум ще не було… Так хто там тоді? Терористи були? Треба було діяти відповідно до цього».

Втім, хоча Пінчук, на відміну від свого земляка Ігоря Коломойського, не зробив відвертої ставки на майдан і не долучився до нової владної команди, він добре розуміє (про це свідчить його маніфест на «Українській правді»), що збереження цілісності та незалежності України – це шанс на збереження власності. Тому ICTV залишається на державницьких позиціях. Наприклад, констатуючи, що підписання лише політичної частини угоди про асоціацію є радше символічним жестом, Оксана Соколова милостиво закликає «не применшувати значення» того, що відбулося. Разом із тим, наприклад, у сюжеті про затримання керівника «Нафтогазу» робиться припущення, що «він вирішить співпрацювати зі слідством, на поверхню спливуть ще чимало прізвищ як попередньої, так і з нинішньої влади».

Геополітика й війна – вельми вигідні теми для цього каналу, що орієнтується на войовничу чоловічу аудиторію. Тому більша частина півторагодинного випуску – маневри, військові навчання, репортажі з блокпостів та хроніка втрати Криму. Не найкращою особливістю сюжетів «Фактів тижня» є те, що вони дуже схожі між собою за структурою та стилістикою, й навіть начитані завжди одним і тим самим тоном, який нагадує «Програму Максимум». Проте в них зазвичай наявний баланс, немає жодних цілеспрямованих маніпуляцій (окрім не завжди доречних згадок про власника та його родину), якісний і оригінальний відеоряд. А одноманітність «Фактів тижня» можна трактувати як стилістичну цілісність. Головне, щоб програма не втягнулась у передвиборну боротьбу і зберегла нейтральну позицію, з якої за теперішньої влади, принаймні до виборів, можна буде говорити правду й критикувати всіх, хто заслуговує на критику.

Напевно, найцікавішою й найскладнішою водночас є ситуація «ТСН. Тижня» «1+1». Будьмо щирі: ТСН були активними учасниками революції, від самого початку позиціонувавшись як її частина, а не відсторонені спостерігачі. Така позиція забезпечила «Плюсам» повернення проукраїнської аудиторії, втраченої за роки демонстрації російських телесеріалів та орієнтованих на люмпенів жовтих і кривавих новин. Будучи частиною революційного руху, ТСН дозволяли собі те, чого не могли дозволити інші – пафос, надрив, емоції, відеокліпи на підтримку революції, співпереживання і співпричетність. Перемога революції дала «1+1» додаткову моральну перевагу – як і власникові каналу Ігорю Коломойському, який постав перед українським суспільством у зовсім новому образі, взявши на себе місію наведення ладу в Дніпропетровській області й виконуючи її з неабияким ентузіазмом.

За інших обставин ТСН загалом і тижневику зокрема треба було б повертатись зі своєї переможної війни, згадувати про призабуті теми – криваві ДТП та небезпеку щеплень – і тішитися відвойованою прихильністю патріотів. Але війна триває – в Криму.

Добування ексклюзивів в окупованій та анексованій автономії дається кореспондентам «1+1» важче, ніж робота на майдані, де вони були всезагальними улюбленцями. Звісно, у випуску «ТСН. Тижня» від 23 березня (відео) є багато з Криму – наприклад, сюжет відважного Олексія Бобровникова про сплановане захоплення військових баз на півострові, де використано ексклюзивні документи, – однак такого відчуття включеності, як «Факти тижня» чи «Подробности недели», 80-хвилинний випуск не дає. Кримська хроніка нагадує огляд ютьюба з закадровим текстом Алли Мазур. Сюжет про розкрадання українського майна в Криму Ольга Мальчевська зліпила з інфографіки, скриншотів та знятого в Києві, зокрема коментарів аналітика Олексія Арестовича, до якого після «стратегії теплого океану» є багато питань (не про Крим, а про те, в чиїх інтересах він працює). Пряме включення Олександра Моторного – з Чонгара, з української території; можна припустити, що на час ефіру людей, які могли би включитися, на території Криму «Плюси» не мали. В Києві знято й сюжет Юлії Панкової про катування кримських полонених; у ньому ще й використано постановочні зйомки сцен катування.

Розповідаючи про підписання частини угоди про асоціацію, Алла Мазур та авторка сюжету Наталя Фібріґ перебільшують значення підписаного, переконуючи глядачів у тому, яким знаковим буде цей день в історії України. «Тепер ні в кого не лишилося сумнівів: захистити себе Україна зможе,  тільки ставши частиною Євросоюзу», – каже журналістка. А по завершенні сюжету Алла Мазур посилається на результати «опитування, проведенего каналом “1+1”», не називаючи ані технології, ані вибірки: «Майже половина громадян мають позитивні очікування, пов’язані з Євросоюзом». Дивний акт стимуляції єврооптимізму. Й не менш дивне наступне повідомлення – про показову екскурсію автомайданівців до хати Арсенія Яценюка. Алла Мазур каже, що активісти назвали маєток прем’єра «стриманим», але не пояснює, наприклад, присутність у кадрі під час «спонтанного» візиту Олега Медведєва – одного з головних політтехнологів нової влади.

Істеричні нотки чуємо в сюжеті «Просто рашизм» – про агресивну загарбницьку політику Кремля у зіставленні з гітлерівською. Беззастережне «Путін =Гітлер» ефективно відгороджує «ТСН. Тиждень» від тієї аудиторії, яка досі толерантно ставиться до Росії та її керівництва; як і під час майдану, такі матеріали розраховані тільки на майданівську/проукраїнську «умму». Подекуди в цьому матеріалі Маргарита Ситник збивається на відверту «кисельовщину», добираючи найпохмуріші симптоми розкладу та загнивання російського суспільства. Руслан Харченко намагається перенести майданівський надрив у розповідь про мобілізацію, військові навчання та готовність зі зброєю в руках воювати «на своїй… рідній… землі». Й усе це лише дужче насторожує: чи мають «Плюси» щось для своїх глядачів, окрім емоцій?

Дещо мають: зокрема, включення Андрія Васильєва (відомого українським телеглядачам з «Інтера») з Нью-Йорка та аналіз ним американської позиції щодо України й результативності застосованих Заходом санкцій. Сюжет про свободівське хуліганство на НТКУ з доволі жорсткою оцінкою дій депутатів, демонстрацією брехні Мірошниченка та навіть не натяками, а прямими твердженнями, що «Свобода» працює на Росію. Слово дають навіть Костеві Бондаренку (очевидно, як «експерту»), але чомусь не дають нікому зі свободівців, які «всаджують ножа у спину молодій державі, яка тільки оговтується» (цитата з фінального стендапу автора сюжету Сергія Швеця). Викривальний матеріал Юлії Дячук про псевдобіженців із Костополя Рівненщини, які попросили політичного притулку в Росії, а насправді виявились аферистами. Яким також слова вирішили не давати. Нарешті, притомний і насичений «навороченою» комп’ютерною графікою та експертними коментарями сюжет Станіслава Ясинського про інформаційну війну. І гімн Євросоюзу в фіналі.

Ще кілька тижнів тому під час ефіру програми Алли Мазур один зі співробітників каналу-конкурента написав у фейсбуку пост, який можна вважати справжнім визнанням: «Вмикайте “ТСН. Тиждень” – найкращі новини країни». На жаль, за нових обставин тижневик «1+1» можна назвати хіба що найпасіонарнішими й найдушевнішими. Крім того, виникають обґрунтовані підозри, що програма Алли Мазур може стати обмеженою в критиці нової влади – чи то через власну ідентифікацію з майданом, чи то через позицію власника.

У випуску 23 березня ще пролунали деякі тези, неприємні для Юлії Тимошенко (зокрема, недостовірні посилання на «активістів євромайдану», які, мовляв, не хочуть бачити Юлію Володимирівну в політиці чи на президентському кріслі). А також типова вже критика «Свободи», яку не лупцює зараз хіба що ледачий. Проте, наприклад, жодних зауважень до дій української влади щодо Криму, а також підозріле солодкаве повідомлення про оселю Яценюка… Якщо «ТСН. Тиждень» вирішить затулити собою амбразуру, відігравши роль відсутньої в Україні державної пропаганди на противагу ворожій, цей шлях може стати для програми згубним.

Моніторинг здійснено громадською організацією «Телекритика» в рамках проекту «Моніторинг дотримання журналістських стандартів у підсумкових інформаційно-аналітичних телепрограмах з навчальним відеокомпонентом» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Засади моніторингу дивіться тут.