Українське МЗС закликало BBC вибачитися перед українцями. Приводом стали сюжети про расизм серед футбольних уболівальників України й Польщі. 

Деякі репліки директора департаменту інформаційної політики МЗС Олега Волошина заслуговують на увагу. Наприклад, така: «Щоб хтось піднімав це питання на офіційному рівні – цього нема. Чому це в пресі?».

Дуже красномовні слова. У двох реченнях змальовано, яку роль відводить ЗМІ наша влада, яким вона бачить шлях інформації до громадян: спочатку має відреагувати яка-небудь інстанція «на офіційному рівні», а вже потім про це може повідомляти преса. Іншими словами, ЗМІ мусять висвітлювати не події, не об’єктивний стан речей, а лише офіційну реакцію на об’єктивний стан речей і тільки її. «Політик А сказав, політик Б переказав» – ото й уся межа дозволеного. Красномовніше не буває.

«Дуже легко розкрутити міф... – вів далі Волошин. – ...Я раніше бачив такий монтаж лише на деяких російських каналах. Так раніше зображували в Росії УНА-УНСО... Як можна змонтувати такий фільм з якихось окремих кадрів?». «Окремі кадри» – то, звісно ж, ніякий не тривожний сигнал. 

Саме так, майже тими самими словами обурювалися в СРСР, коли західна «жовта преса» звертала увагу на «отдельные недостатки» й намагалася робити з них висновки про загальний стан речей. Радянські ЗМІ натомість переконували: ті «отдельные недостатки» не мають до радянської дійсності жодного стосунку. Вони – окремо, а радянська дійсність – правильна й суцільно позитивна – окремо.

«Міф», «монтаж»... Такі визначення в демократичному світі заведено якщо й не доводити, то бодай аргументувати. З іншого боку, якщо дотримуватися змальованої вище схеми взаємин ЗМІ та влади, якщо вважати ЗМІ за придаток до «офіційних інстанцій», то в такій системі координат влада взагалі нікому нічим не зобов’язана. 

Ще прикметні слова речника МЗС: «Легко зобразити поляків як сантехніків, які приїдуть і захоплять усі робочі місця... Нас, поляків, румунів, прибалтів намагаються зобразити якимись недолюдьми...». То невже МЗС України вже перетворилося на МЗС Східної Європи? Навіщо пан Волошин акцентував увагу на «поляках, румунах, прибалтах» і виводив з-під акценту Україну? Чи не тому, що знав: проблема расизму в Україні таки існує?

Впадає в око й от що: найвища українська влада на офіційному рівні ще ніколи не розмовляла зі ЗМІ в такому різкому тоні. Секрет, здається, дуже простий: якщо те саме й так само адресувати вітчизняним медіа, це здійме ґвалт у світі. Це виглядатиме як неприхований тиск на ЗМІ. Ну, а BBC, за великим рахунком, однаково, що про нього каже якесь міністерство якоїсь не найавторитетнішої країни. У світі гнівну тираду українського МЗС узагалі майже не помітять: ну, не здіймати ж скандал? «Українське МЗС намагається диктувати умови BBC» – винесене в заголовки, це ж буде смішно!

То чи не було слова Волошина насправді адресовано вітчизняним журналістам? Чи не був це дуже прозорий натяк саме для них, вітчизняних медіа?

А от начальник ГУ МВС у Харківській області Віктор Козицький зiзнався, що «під час матчів на стадіоні “Металіст” мали місце випадки прояву расизму з боку футбольних фанатів». І, до речі, мають вони місце в різних країнах, про це повідомляють ЗМІ, зокрема й BBC, але щоб ці повідомлення викликали отаку хворобливу реакцію?..

...Тема ксенофобії практично не зустрічається на українському телебаченні. У ток-шоу – то вже точно. Винятком став лютневий скандал довкола Гайтани, але там уже не було куди подітися, та й ведучі тоді доклали всіх зусиль, аби перевести тему в площину звичайного з’ясування стосунків між сторонами.

Не приділяють уваги ксенофобії й політики – якщо, звісно ж, не йдеться про опозиційних до влади «націоналістів». Страусина політика – це ж так зручно, так звично! Поки грім не гряне, навіщо хреститися?

Тим більшу увагу привернув до себе випуск програми «Про світ» із Мрідулою Гош на ТВі 23 травня; я бачив його у повторі 25 травня. Основним меседжем випуску було: ксенофобія й расизм набирають в Україні загрозливих масштабів.

Усе було побудовано ніби навмисне так, щоб разюче відрізнятися від звичного для українського телебачення формату ток-шоу. Ніякої гламурності, ніяких блискіток і вогнів рампи. Ніяких довгих промов біля мікрофона. Пані Гош жодною мірою не намагалася виглядати й поводитися по-зірковому. Круглий стіл, хазяйка студії, четверо гостей, неспішна (подеколи підкреслено неспішна) розмова. І – диво! – за столом не політики. Хай пробачить мені шановний Олесь Доній, але слово «політик» у його звичному українському тлумаченні й досі дисонує з його іміджем.

Отже, учасники бесіди: Мрідула Гош, народний депутат Олесь Доній, політолог Антон Шеховцов, журналіст Андрій Капустін, голова Нігерійської ради в Україні Джонсон Анікі. 

Тема була надто широкою, тож розмова стрибала з одного на інше, не концентруючись ані на чому й жоден аспект не доводячи до кінця. Радше називала проблеми, ніж давала їм раду. Кожен казав про своє. Про Брейвіка з його «захистом християнського населення від ісламу». Про зростання у Європі ультраправих партій. Про те, що разом із расизмом зростає кількість виявів ромофобії, гомофобії та ісламофобії; якщо в Західній Європі саме ісламофобія стала найпоширенішим різновидом ксенофобії, то у Східній Європі таким залишається антисемітизм. Ішлося про те, що сплеск ксенофобських настроїв завжди відбувається там і тоді, де й коли виникають економічні проблеми: люди схильні перекладати всю відповідальність на певні групи. Олесь Доній навів приклади конфліктів між тутсі та хуту, між вірменами й азербайджанцями, де взагалі не було партійної, офіційно-ідеологічної складової. А отже, зростання впливу радикальних партій є наслідком, а не причиною... 

Але, може, в даному разі так і мало бути? Надто вже широкою є тема, надто багатоаспектною й неоднозначною, надто довго замовчуваною. 

Лише у другій половині ефіру зусиллями пані Гош бесіда сконцентрувалася на ксенофобії в аспекті майбутнього футбольного чемпіонату Європи. Іноземці бояться їхати до України. У Великій Британії вболівальників афрокарибського походження попереджають не ходити в Україні вулицями міст не лише поодинці, а й маленькими групами, не користуватися громадським транспортом. Шотландських уболівальників в Україні побили лише за те, що вони були в кілтах. Згадали про футбольних ультрас, про використання деякими їхніми об’єднаннями нацистської символіки (а отже, є воно, є). Утім, як на мою думку, це було звуження проблеми: футбольні хулігани далеко не завжди й далеко не в першу чергу обирають жертв за расовими або етнічними ознаками. 

Прямо цього не було сказано, але стало очевидним: тут – черговий прорахунок нашої влади, що так успішно готувалася до Євро-2012. Ні, річ не в тім, що обіцянка навчити міліціонерів англійської виявилася черговим (всі вже й із ліку збилися, скільки їх загалом) пшиком. Річ у тім, що владі й на думку не спало започаткувати (й не за місяць до чемпіонату) пропагандистсько-роз’яснювальну кампанію: серед європейців, що приїдуть до нас, буде чимало людей із темним кольором шкіри. Але вони такі ж європейці, як і решта гостей. 

А ще буде чимало іспанців, італійців, турків, греків та представників інших країн, що не вписуються в досить поширений у нас стереотип європейців як людей нордичної зовнішності, дисциплінованих ледь не до автоматизму й таких, що ходять винятково строєм. Принаймні, людей безпроблемних, із якими роби що хочеш. Та й узагалі цей стереотип має дуже мало спільного з дійсністю. То чи не виявиться, що українці зустрічатимуть гостей чемпіонату в шоковому стані – бо ті гості виявляться зовсім не такими, на яких очікували? Чи не призводитиме цей шоковий стан до конфліктів?

А у програмі лунали нові факти: у Макіївці побили іспанця. Постраждав британець. Учасники з’ясовували, чого це іспанець опинився в Макіївці, коли матч був не там. Але чого б йому було там і не опинитися? Зрештою, міг просто помилитися: Макіївка й Донецьк зрослися територіально, й, пересідаючи на межі міст із донецького тролейбуса на макіївський, можна й не помітити, що опинився вже в іншому місті. 

А учасники дискусії не помітили: намагаючись з’ясувати, чого це іспанець опинився в Макіївці, вони самі перетнули межу ксенофобії. Бо виходили з припущення, що вільно гуляти українськими містами, як захочеться, іноземцям зась.

І, до речі, той факт, що побили іспанця, свідчить: проблема аж ніяк не зводиться до расизму. Власне, арабів найчастіше не відрізнити від греків чи грузинів. Однокурсник-афганець, вільно володіючи російською з дуже невеликим акцентом, видавав себе за поляка, й йому вірили. Натомість «чорнії брови, карії очі» – це аж ніяк не про «обличчя кавказької національності». 

... Доній зробив слушне зауваження: коріння проблеми – не у футбольних фанатах. В Україні й без них квітнуть татарофобія й антисемітизм. А вбивства на расовому ґрунті прийшли не з Європи, а з Росії: «Російські серіали прищеплюють ксенофобію... Російські газети, російські фільми... Не ставиться діагноз: російські мас-медіа несуть агресивність». Його доповнив Капустін: «Медиа делают крайне мало, все кидаются на сенсационные моменты: побили, убили, оскорбили, плюнули… Политики не берутся комментировать».

Доній привернув увагу до ще одного аспекту: «Ті, хто охороняє, можуть бути страшнішими за футбольних хуліганів. У міліції поширені расизм і садизм... Влада провокує агресію».

Отже, частину діагнозів було поставлено. Але в цілому дискусія поставила більше запитань, аніж дала відповідей. Утім, може, в тому й полягає сенс ток-шоу, щоб формулювати запитання? Щоби змушувати аудиторію думати? Може, то нас просто привчили до того, щоб чекати: от, прийдуть в ефір політики й усе розжують?

Учасники дискусії розповідали: лідерка французьких ультраправих Марін Ле Пен фотографується з французами африканського, азійського походження. «Это голоса», – впевнено пояснив Антон Шеховцов. Але чи лише голоси? Жан-Марі Ле Пен, батько нинішньої претендентки у французькі президенти й засновник Національного фронту, не лише фотографувався для агіток із французами неєвропейського походження, вони були серед його друзів!

То, виходить, річ далеко не в расизмі? Й не в антиімміграційних настроях? «Культура має залишатися християнською», – от, як виявляється, про що йдеться. «Крах політики мультикультуралізму»! Мрідула Гош поставила запитання: «Сама політика була винна чи виконання?»

Постає й зовсім незручне запитання: українська традиційна націонал-демократія – це що? Принаймні, те її відгалуження, яке прагне не просто заохотити всіх поважати українські мову й культуру, а зрівняти політичну націю з етнічною, одягнути всіх у вишиванки й вручити всім по писанці? Чи це не той самий радянський «інтернаціоналізм»? Де пролягає межа, що відокремлює націонал-демократію від націонал-радикалізму?

Ще одне запитання: чи расизм і ксенофобія – це самостійні проблеми, а чи лише вияви загальної агресивності суспільства? Може, то лише індикатори: люди в Україні звикли чути лише самі себе й поважати лише самих себе? Чи це не вияви загальної, тотальної взаємної зневаги? 

Крах політики мультикультуралізму... А чи мультикультуралізм отой не може бути й сам агресивний? І навіть екстремістський? Заборона ходити по вулицях у паранджі або, навпаки, в пов’язці на стегні – чи є це культурною дискримінацією? Чи мусимо ми це толерувати? Чи мусимо толерувати те саме голосне співання посеред ночі – й начхати, що довкола не село й тисячі людей не можуть спати?

Ще одне запитання без відповіді: років із двадцять-тридцять тому ісламська імміграція до Європи була навряд чи менш потужною, ніж тепер. Але такої проблеми вона не створювала; іммігранти досить легко сприймали правила поведінки, притаманні своїм новим батьківщинам. І навіть більше: це стосувалося не лише іммігрантів. Від однокурсників повсякчас чув гордовите: «Марокко (Алжир, Туніс, Ліван, Йорданія, Сирія) – це Європа, справжня Європа. У нас усе так, як у Франції (Іспанії, Італії), точнісінько так само!» 

Ліван і Туніс вели переговори про участь у конкурсах «Євробачення», Марокко 1980 року брало в ньому участь. Усі ці країни є давніми членами Європейської мовленнєвої спілки; Марокко здавна є членом Європейської асоціації залізниць...

Тепер це видається красивою казкою. То що ж сталося протягом останніх десятиліть? У чому причина? Чому ісламський світ відвернувся від європейських цінностей, до яких іще нещодавно так прагнув? Чому радикальний ортодоксальний ісламізм розквітнув саме на Близькому Сході, в «передпокої Європи»?

Чи причина – у зростанні радикального ісламу? Але це теж не відповідь: у чому причина того зростання? А може, причина в тому, що надто вже довго східний та південний береги Середземного моря прагнули стати «справжньою Європою», але це в них так і не вийшло? Й економічний розрив так і не скоротився? 

А може, недемократичні форми правління в цих країнах лише й здатні були, що створювати ілюзію «справжньої Європи», а глибинних реформ уникали? Й унаслідок того мешканці південно-східного Середземномор’я, так і не побачивши головної відмінності між своїми країнами та Європою, розчарувалися в ідеалі? Ну, а крах ідеалів буває тільки таким: на друзки.

Якщо все це так, чи не загрожує те саме й нам із вами? Чи ортодоксальні течії у православ’ї – ті, що протиставляють православ’я іншим християнським течіям, а то й самому християнству, і які помітно набирають сил, – чи це не перший дзвіночок? Чи патріарх... ні, не треба імен – зі своїми безапеляційними твердженнями, металевим голосом, зі сприйманням усього світу як ворожого – чи він нікого не нагадує з історії Близького Сходу кінця 1970-х років?

А може, той самий «крах мультикультуралізму» – це зворотній бік глобалізації? Коли люди масово повірили, що можуть і надалі жити, мов, наприклад, у Ємені, але в той самий час за європейськими стандартами? І що для того нічого не треба змінювати?

... Тема ксенофобії – надто широка, щоб за один раз розставити всі крапки над «і». І надто широка, щоб обмежувати її якимись аспектами: тих меж не існує в самій темі, усе в ній пов’язане сплетінням причинно-наслідкових зв’язків. 

Тему ксенофобії й расизму надто довго замовчували (а расистські настрої були дуже помітними ще за радянських часів, африканських студентів, що їхали навчатися до «найпередовішої у світі» держави, це неабияк шокувало) – тож розмова у студії Мрідули Гош дещо нагадувала ток-шоу часів горбачовської перебудови: всі прагнули висловити все, що накипіло, й структурувати це в підсумку було неможливо.

Але пані Гош започаткувала велику справу. Вона зняла табу з проблеми ксенофобії й расизму в Україні. І хай їй поки що бракує модераторського досвіду (а може, й добре, що бракує?), хай вона емоційно перериває гостей – але справу зрушено з місця. 

Тож і хочеться вірити: у майбутньому BBC не стане показувати фільмів про расизм в Україні – й не через гримання українських чиновників, а через справжню толерантність, яка пануватиме в Україні.

А ще хотілося б зауважити: влаштувати розмову на таку слизьку тему – це й справді було актом мужності.