Майже «Намедни»

Ті, хто мав можливість переглянути бодай кілька випусків програми «Намедни», зможуть достеменно передбачити більшу частину документальної розповіді Парфьонова про газету «КоммерсантЪ» - фільм «С твердым знаком на конце». Звичайно, Парфьонов - то спроба заколисати неосяжне у зотлілих прапорах, приспати допитливість кількома затертими на документальних плівках обличчями, вистрілити оксамитом закулісних подробиць і добити висновками настільки явними, що їх важко не назвати істиною. Парфьонов - це докладно розкрита етимологія запровадженого редакцією «Коммерсанта» терміну сучасної журналістики «просос». Парфьонов - це роздражнити глядача живими кадрами роботи московського офісу і подати єдиний синхрон планерки, колективне «га-га-га». Це потримати Газету на тлі круасана та філіжанки еспресо і раптом манірно її відкласти геть. І ще: це довести найнеформатнішого оглядача газети Андрія Колесникова до фрази «Да, я по своему люблю Путина».

Так, ви можете здогадалися: як цукру в торішньому варенні, у цьому фільмі на вас чекає багато образів, фактів, облич, промовистих деталей. І - оголений нерв, який Парфьонову таки вдалося знайти. Тож і ви матимете нагоду сказати: «Хороший фільм. Дивитися і плакати».

У суб`єктивному нарисі Парфьонов зобразив газету потужним монстром з кількома видатними головами. Динозавром, якому от-от забракне повітря у його широкій рідній країні. Душевним прагматиком в особі шеф-редактора Андрія Васильєва, який в одному синхроні спокійно стверджує, що газету робить для «жирних» рекламодавців, а в іншому зізнається «Льоні», що закінчиться «Коммерсантъ», і завершиться, напевне, його кар'єра.

Пару кадрів «на Украінє»

Ще жива і процвітаюча нині українська редакція газети у фільмі представлена за принципом «про покійника або лише добре, або нічого». Напевне, через те, що в історії «Коммерсанта» Києва ще вкрай небагато. Якщо вірити Парфьонову, то взагалі - три фрази: «В 2005-м "Коммерсантъ" запустил свое издание на Украине. После Оранжевой революции там вырос спрос на общественно-политические газеты. Для переноса формата в Киеве на год высадился московский десант».

Як писала «Детектор медіа», у вересні, коли робота над фільмом ще тривала, Парфьонов побував у київському офісі газети. Щоправда, візит його стосувався презентації власної книги «Намедни». Та й приділяти увагу українському проекту «Коммерсанта» Парфьонов не планував від початку.

А російський «КоммерсантЪ» в Україні читають давно і уважно: наприкінці минулого століття газета вільно продавалася у деяких київських кіосках. Складена учетверо, вона важила з журнал і була взірцем і для редакторів ділових ЗМІ, і для кореспондентів, які не мали до ділової преси жодного відношення: новинарів, оглядачів культурних подій, ресторанних критиків... «Почитай, як про це пишуть в "Комерсанті"», - радили амбітні редактори початківцям.

Йдеться про часи, коли в Україні стомилися від пострадянських газет і розпочався бум на приватні і компетентні «Галицькі контракти», і на західні стандарти журналістики. Усе це було страшенно свіжим і революційним явищем. Та аж ніяк не авантюрним: мав місце наочний приклад - російський «Коммерсантъ».

У фільмі немає кадрів, де журналіст прямує до підземного переходу на площі Льва Толстого, розшукує «КоммерсантЪ» і починає його читати просто посеред вулиці. Зате є дуже показовий момент: для київської рекламної кампанії видання використовували сюжети за участю політиків, які у 2006-му (!) заборонили «развєшивать» у Росії.

Економіка має бути стильною

Тлом для портрету «ліберальної» газети послугувала радянська школа журналістики. Перші матеріальні прояви «Коммерсанта» наших часів височіють перед глядачами у подобі багатоповерхівки, де раніше працювала редакція. Виходячи з будівлі нудотного кольору беж, Парфьонов активно жестикулює: «В 1989-том в СССР не было коммерсантов». Саме на прикладі і дотепер екзотичного для Росії буржуазного класу, автор фільму демонструє, яким викликом була сама ідея видавати «головну газету країни». За його версією, у 1990-х ділове видання відновило вихід для аудиторії, якої ще не існувало. Недаремно ж над створенням першого рекламного образу російського комерсанта годинник та піджак шукали по всій редакції: ніхто не мав достеменного уявлення, яка та комерція насправді, але всі були переконані, що то страшенно дорого. І з тих часів ситуація не надто змінилася. «Начавшись с газеты класса, которого нет, "Коммерсантъ" сегодня - газета строя, которого нет. При том, что и класс толком не образовался», - підсумовує у фіналі Парфьонов.

«Класове  питання» - лише один з безодні аспектів фільму. Ще у зоряну годину газети вдалося вкласти принципи свободи слова, втіленої редакцією дорогою ціною. Досить лише згадати позов «Альфа банка» та легендарне уже число з білими сторінками та перевернутим заголовком «Полный истец»: «Этот выпуск газеты посвящен исключительно «Альфа-банку» и лично Михаилу Маратовичу Фридману. Чтобы им было приятно». Варто також перечитати скандальну необ`єктивну статтю «150 000 000 долларов потеряла Россия благодаря Примакову», за яку головний редактор Раф Шакіров вибачився перед главою російського уряду 1998-99 років Євгеном Примаковим. Матеріал, який надрукували без його відома, пан Шакіров назвав замовленням Бориса Березовського.

Сам опальний олігарх, розповідаючи у кадрі про часи, коли він був власником газети, стверджує, що у редакційну політику не втручався. За свої статті він сплачував з власної кишені та публікував їх на правах реклами.

Найкраще ж про відносини газети з владою каже Вєроніка Куцило, яка в 1993-му році була парламентським кореспондентом «Коммерсанта», а нині є заступником головного редактора журналу «Коммерсантъ-Власть»: «Нельзя дружить с властью. Мы разные. До этого у меня было ощущение, что да мы вместе строим демократическую Россию, вместе это делаем. После 93-го это ощущение прошло. Я поняла, что журналистика - это одно, власть - это другое. Журналистика должна заниматься своим делом».

У фільмі Парфьонова «Коммерсантъ» постає як законодавець трендів. Ця редакція дала початок першому глянцевому журнал Росії («Домовой»), першою підхопила моду на англіцизми та першою не боялася публікувати некрасиві фото представників економічного та політичного істеблішменту.

Шляхом притаманної суто йому візуалізації історії, Парфьонов в одному фільмі створив біографічний текст видання. Наскільки глибоко ділова газета писала про економіку? Чи вдалося їй вплинути на суспільно-політичні процеси, що відбуваються у Росії? До якої міри є впливовим видання, що видається для «неіснуючої» аудиторії? Прямих відповідей на такі запитання у Парфьонова немає. Разом з тим, судячи з таких моментів, як детальне пояснення слова «ньюзмейкер», цей фільм створено не суто для «Коммерсанта», а для широкої аудиторії. «Коммерсант получает всего того читателя, которого напополам с капитализмом успевает создать», - каже Леонід Парфьонов. І не те, щоб у його фільмі йшлося про речі другорядні. Просто в даному феномені авторської журналістики поняття  «важливе»і «стильне» дуже близькі. Споріднені.

Фото - Lenta.ru