Російським телеглядачам пощастило. «Холодна війна» між «тандемократами» та «бацькою», одним із головних інструментів якої став популярний канал НТВ, дозволила вже достатньо відомому режисерові Олексію Пивоварову створити історичне теледослідження, яке відрізняється нечуваною як на сучасну Росію правдивістю. Нагадаю, Пивоваров до цього зняв телерозповіді про драматичні сторінки Другої світової війни: Ржевську битву (прем'єра - лютий 2009 року) та оборону Москви (прем'єра - грудень 2009 року). Перший фільм незалежні експерти оцінили дуже високо, другий - досить посередньо: чи то з авторської волі, чи то за бажанням менеджменту каналу, але цілу низку історичних постатей, включно з тоді ще генералом армії Жуковим, було подано в «залакованому» вигляді, а цілу низку важливих подій - замовчано чи висвітлено однобічно. І от - нове теледослідження, яке, звісно, не розставляє багато які крапки над «і», але для масового російського (та й українського) глядача може виявитися відверто шоковим.

Сам початок стрічки «Брест. Крепостные герои» (подаю назву мовою оригіналу, щоб читачі могли оцінити всю двозначність цих слів) - кадри штурму Брестської фортеці військами генерала Гейнца Гудеріана - вже несе в собі заряд такого шоку: виявляється, цей штурм відбувається не в червні 1941 року, а у вересні 1939 року, захищають фортецю польські жовніри, а на допомогу Гудеріану поспішає радянський комбриг Кривошеїн. Переможці проводять спільний військовий парад. Істинний арієць та російський єврей знаходять повне взаєморозуміння у боротьбі проти якихось там поляків, і над вояками двох дружніх соціалістичних держав майорять два червоних прапори: один - із свастикою, інший - із серпом та молотом...

А от наступний епізод містить класичну недомовку: в кадрі автор фільму, він проголошує одна за одною дві тези, які змусили б схопитися за голову Аристотеля: мовляв, улітку 1941 року на території Білорусі Червона армія готувалася до чого завгодно, тільки не до оборони, але питання про те, чи збирався Сталін першим напасти на Гітлера, залишається відкритим. Логіка безсила перед вимогами російської самоцензури - та хто захоче, той зрозуміє авторський натяк. Бо ж, скажімо, контрнаступ починається від оборони, і тільки раптова агресія робить зайвими оборонні приготування для нападника.

Пивоваров, крім того, щасливо уникає навіть побіжної згадки про те, що саме робили в цей час війська Західного особливого військового округу. А вони лихоманково доукомплектовували чисельність особового складу дивізій та корпусів до штатної, одержували нові види озброєнь, перенавчалися на них (у багатьох авіаційних полках унаслідок цього, до речі, був подвійний комплект літаків - попередніх і новітніх марок), маскували військові об'єкти.

Та про це в сьогоднішній Росії краще промовчати, якщо хочеш сказати хоча б щось правдиве про війну. Тому Пивоваров для фільму обирає ракурс, випробуваний у радянські часи, - «окопну правду», розповідь про локальні події, з мінімумом виходів на широкі узагальнення. Тим більше, що такі узагальнення інколи в нього виходять щонайменше некваліфікованими (скажімо, що німецьких солдатів не готували до бою врукопаш - нісенітниця, досить узяти вірші блискучого російського поета Юрія Бєлаша, сержанта-кулеметника воєнних часів, і знати там описи й відлуння страхітливих рукопашних боїв). Отож не випадає погодитися із завищеною, як на мене, оцінкою фільму, що її дає російський історик Борис Соколов у статті «Телеоб'єктивність»: «Олексій Пивоваров зняв чесний фільм про війну... Пивоваров намагається показати, що в радянських легендах про оборону Брестської фортеці відповідало дійсності, а що було вигадано і працювало на створення ідеологічно заданого образу». Насправді деякі легенди, на жаль, відтворюються й далі, а деякі - народжуються просто в кадрі.

І головна з них - про капосних «западенців», які і в спину стріляли червоним командирам та комісарам, і в полон масово здавалися, і взагалі - щосили заважали воювати з нацистами. Причому йдеться не про українців-«бандерівців», а про білорусів. Пивоваров, утім, визнає, що любити радянську владу цим білорусам не було за що, і (ще один шоковий момент) повідомляє російським телеглядачам: з 1939 по 1941 рік «ради» репресували кожного десятого жителя цих територій (хоча, звісно, до ҐУЛАҐу і в розстрільні підвали НКВД потрапляли не самі тільки білоруси, а й поляки, українці, євреї). Проте невже ж етнічні росіяни як один після всього, що з ними зробили більшовики, й далі палко любили товариша Сталіна та його комісарів і готові були віддавати за нього життя? Ой, сумніваюся. Ба більше: не вірю тим спогадам учасників боїв, де сказано - добровільно складали зброю тільки «западенці». Хоча б тому, що в Червоній армії їх було дуже небагато - призвати до військ західних округів їх мали в день початку мобілізації, щоб до останнього використовувати робочу силу в промисловості й сільському господарстві.

Тому, коли Пивоваров каже, що добровільно склали зброю (вже після кількох днів напружених бойових дій) 1900 захисників фортеці - «переважно, очевидно, западенців», - він каже очевидну неправду, потураючи російським шовіністичним міфам і виставляючи самих росіян такими собі «унтерменшами», людьми нижчої раси, які люблять злочинну владу й готові гинути за неї, рідну й кохану. Видається, тут має рацію Ігор Лосєв, зазначаючи: «1941 року, як визнають найоб'єктивніші історики Росії, перехід на сторону вермахту (інколи цілими полками під розгорнутими прапорами), здавання в полон і дезертирство (і все це без вирішальної ролі етнічної ознаки) мали масовий характер». Ба більше: йдучи 1941 року на Москву, Гудеріан (який удруге брав Брест) ризикнув і залишив у себе в тилу так звану Локотьську республіку - досить значний край, заселений переважно росіянами, в якому не було німецької адміністрації та німецьких військ. А генерал-лейтенант Михайло Лукін, потрапивши пораненим восени 1941 року в полон під Вязьмою, від імені групи полонених червоних генералів пропонував німецькій стороні створити альтернативний російський уряд, який би повів народ та армію на боротьбу «проти ненависної більшовицької системи» в рівноправному союзі з Німеччиною. При цьому Лукін наголошував: «Народ виявиться перед лицем незвичайної ситуації: росіяни стали на бік так званого ворога, значить, перейти до них - не зрада Батьківщині, а тільки відхід від системи... Навіть видні радянські діячі напевне замисляться над цим, можливо, навіть ті, хто ще може щось зробити. Бо не всі керівники - ревні прихильники комунізму». Якщо так вважали генерали, то як мусили мислити традиційно погано нагодовані й так-сяк удягнені рядові червоноармійці, що не мали генеральських привілеїв?

Відверту неправду каже Пивоваров і щодо полонених німецьких вояків, яких захисники Брестської фортеці розстрілювали, а то й заколювали вилами. Мовляв, ніде подіти було цих полонених. Мовляв, жорсткою була та війна. Насправді (й автор таких серйозних теледосліджень мусить знати ці факти) вже 22 червня в другій половині дня передові загони Вермахту на цілому ряді ділянок зайнятої території знайшли трупи по-звірячому замордованих полонених льотчиків чи мотоциклістів. До речі, а куди поділися ті німецькі солдати, які напередодні німецького нападу перейшли кордон і попередили про цей напад радянське командування? Невідомо донині...

Отож було б смішно думати, що армії двох тоталітарних режимів істотно відрізнялися одна від одної в плані ставлення до ворога (в плані ж ставлення до своїх Вермахт був незрівнянно вищий за Червону армію). Та до визнання такої елементарної істини Росія не готова значно більше, ніж Україна.

А от за що треба сказати спасибі Пивоварову - так це про бодай коротку розповідь про трагічні долі оборонців фортеці (сотні людей уціліли у вирі війни!) за сталінських часів. Адже багато хто загинув після звільнення з нацистських уже в радянських концтаборах...

...Найголовніше запитання, яке після всього цього мав поставити глядачам і собі автор фільму - чи мала сенс і який саме, якщо мала, оборона Брестської фортеці - залишається непоставленим. Наче воно й самозрозуміло: треба було боротися з ворогом, захищати рідну землю, йшла Вітчизняна війна... Але якби все було так просто, то правда про ту війну не залишалася б донині, з дистанції вже семи десятиліть, предметом запеклої ідеологічної боротьби. Стрічка Олексія Пивоварова - одна зі складових цієї боротьби. І те, що вона бодай частково правдива (хоча і це для сьогоднішньої Росії грандіозне досягнення), робить її вартою глядацької уваги.

Фото - www.ogoniok.com