Спікери влади, що називається, «ходять по колу», раз у раз вдаючись до старих перевірених технологій та меседжів, які досі не дозволили їм переламати суспільної думки на свою користь.

Зрив анонсованого зібрання представників опозиції в ефірі «Шустер live» вимушено змінив тему програми на іншу, теж соціально важливу – поширення туберкульозу в Україні – але таку, що виходить за межі наших спостережень. З точки зору політтехнологій відмова частини опозиціонерів від використання популярного прямоефірного шоу для просування своїх меседжів засвідчила відверто непрофесійний підхід, оскільки навряд чи з наближенням дня виборів такі можливості будуть частішими.

З іншого боку, ця історія змушує замислитися про наявність суттєвих суперечностей в опозиційному таборі. Пізніші заяви про те, що «Батьківщина» піде на вибори самостійно, про об’єднання «Удару» Кличка з «Громадянською позицією» Гриценка, мовчання лідерів головних опозиційних сил у відповідь на об’єднавчий заклик Юлії Тимошенко – усе це доволі очевидно свідчить, що і на наступних виборах опозиція йтиме, як це заведено красиво називати, «кількома колонами». В такій ситуації явно слід очікувати проблем із неодноразово декларованим різними опозиційними політиками узгодженням єдиних опозиційних кандидатів по мажоритарних округах. Утім, ця тема заслуговує окремого розгляду.

Інші політичні ток-шоу в кінці минулого та на початку цього тижня зосередили увагу на двох темах – перспективах і наслідках саміту Україна – ЄС та паскудній історії із зйомками в «елітній» тюремній камері-палаті Юлії Тимошенко і появі відповідного відео в інтернеті.

Оскільки фіаско на євросаміті було вельми прогнозованим, то завдання спікерів від влади до його початку та по його завершенню практично не відрізнялися.

Зберегти «хорошу міну при поганій грі» – це непросте завдання було традиційно доручено міністру закордонних справ Костянтину Грищенку та заступнику голови ПР із міжнародних питань, нардепу Леоніду Кожарі. Навряд чи можна сказати, що їхні розлогі єврооптимістичні пасажі виглядали надто переконливо – очікувано бракувало переконливих аргументів. Їхня риторика нагадувала радше своєрідну «обов’язкову програму» з ключовою тезою про єдність владної команди, якій, мовляв, удалося за півтора роки досягти такого прогресу на шляху в євроспільноту, про який їхні попередники й не мріяли. При цьому обидва промовці всіляко обходили конкретні причини, через які давно готовий проект угоди про асоціацію з ЄС знову повернувся в категорію тих, що потребують доопрацювання.

Теми відкату української влади від дотримання демократичних цінностей – проблеми зі свободою слова, корупція, несправедливі суди, маніпуляції з виборчим законодавством – усі ці оцінки, які свого часу було висловлено в резолюції Європарламенту, заявах європейських політиків різного рангу, на які посилалися присутні в ефірі програм експерти – їх усі було практично ігноровано, а відповіді на конкретні запитання перетворювалися на відверту демагогію.

Ба більше: однією з причин не парафування угоди спікери влади навіть вирішили назвати суто технічну неготовність європейської сторони, переклавши відповідальність на уявну неповороткість європейської бюрократії (як це зробив той же Леонід Кожара в ефірі «РесПубліки» на 5-му каналі).

«Свобода слова», 19.12.2011, ICTV:

«Костянтин Грищенко: Ми наполягаємо і сьогодні, і будемо наполягати завтра на тому, що Україна – і це є очевидний факт – є європейська держава. Відповідно до статті 49-ї базового документа, який створив, в кінцевому рахунку, Європейський Союз, ми це право маємо. Що ми хотіли, що ми хочемо, на чому ми наполягаємо, і що є даність? – Це те, що у країни, яка буде відповідати тим стандартам, тим підходам, тим цінностям, які ми самі для себе, врешті-решт, визначаємо як важливі, – тому що нема суто європейських цінностей – є людські цінності, і ми про них говоримо, – то ніхто не зможе завадити Україні бути членом спільноти, де ці цінності поділяють держави-члени, а саме головне – народи-члени. Ми теж розуміємо, що сьогодні Європа переживає суттєву кризу. Вона полягає не в тому, що цінності не ті, але відповідальність в рамках демократії, уряду – всіх тих, кого обрав через демократичний процес народ, – має бути зовсім іншою. Адже в Європі сьогодні люди платять за те, що уряди попередні роки приймали рішення, які призвели до цієї кризи. Сьогодні стає зрозумілим, що в рамках демократичного процесу важливо не тільки обирати тих, хто подобається, але й тих, хто здатний приймати складні рішення, брати на себе відповідальність. Ми, коли спілкуємось з європейцями, сьогодні більше чуємо від них про внутрішні проблеми в самій Європі – не тому, що вони не вірять в майбутнє Європи або дають нам сигнал, що ми не відповідаємо, як мінімум, перспективі, сподіванням європейців на входження в цю сім'ю. Вони самі думають над тим, як полагодити те, що вони разом колись створили, але не подбали про те, щоб не тільки це було симпатичним фасадом, – щоб всередині цього будинку люди знали, хто за що і як відповідає. Відтак, сьогодні у нас з Європою діалог іде в декількох вимірах. Перший вимір – це дотримання спільних цінностей. Всі розуміють, що цінності демократії, поваги до прав людини, свободи волевиявлення є нашими спільними – і не тому, що ми з Європи. І не треба говорити, що це суто європейські цінності. Вони є загальнолюдські. Але вони важливі в Європі особливо. І ми їх поділяємо. В другому вимірі це економіка – економіка, де ми всі розуміємо, що будь-який уряд в будь-якій країні, якщо він демократично обраний, перш за все, несе відповідальність за те, щоб демократичний вибір приносив людям реальні серйозні видимі переваги, на відміну від того, що може бути альтернативою, – недемократичний вибір. У нас чітко зрозуміло, що після багатьох років демократичного, можливо, вибору, але нездатності відповідати за розвиток держави, ми маємо точно так же подивитись на те, що відбувається в Європі, щоб бути разом з нею у тому, щоб повернути відповідальність в систему демократичних інститутів. І останнє – міжнародний вибір. Сьогодні ми спільно з двома президентами Євросоюзу заявили про завершення переговорів щодо угоди про асоціацію. Вона дійсно починалась декілька років тому. Але саме протягом останніх півтора років відбулись не просто серйозні зусилля, не просто переговорний процес, але в рамках тих понад тисячі сторінок, які викладені доволі дрібним текстом, ми знайшли порозуміння, яке давалось дуже і дуже непросто.

Андрій Куликов: У всіх важливих документах має міститися приписка “уважно читайте дрібний шрифт”.

Костянтин Грищенко: Ну, оскільки там якраз були люди, які не мають проблем із зором і, на відміну від мене, не користуються, в основному, окулярами, вони не просто читали уважно, але і доповідали також достатньо детально про те, що вони домовились – і не тільки керівництво. Вони працювали секторально з тими, хто в кінцевому рахунку буде працювати, щонайменше, в рамках зони вільної торгівлі по своїм програмам і темам.

Андрій Куликов: І все ж таки, чи є там бодай найдрібнішим шрифтом гарантія майбутнього вступу України до Євросоюзу?

Костянтин Грищенко: Наша гарантія вступу до Євросоюзу є, перш за все, наше бажання, друге – наша географія, третє – наша ментальність, четверте – це наше суспільство в цілому і та підтримка, яка сьогодні демонструється на екранах, тут. Тобто, люди виступають за те, щоб бути в Європі. Я скажу свою думку: я вважаю, що наступним етапом має бути звичайне розширення ще далі, оскільки Європа не обмежується Україною. Ми, мабуть, всі разом мали б бажати того, щоб наші сусіди – ті, хто на наших кордонах, – разом з нами мали таку ж саму можливість і прагнули б цього. Країни, які знаходяться поруч з нами, так чи інакше, всі будуть в Світовій організації торгівлі. Це вже перший крок до спільного економічного простору. Всі керівники держав, які знаходяться що на захід, що на схід, заявляють про відданість тим цінностям, які є в основі Євросоюзу. Вони кажуть інколи, що є історичні тимчасові тактичні складнощі або специфіка в реалізації цих цінностей. Але ніхто принципово ніколи собі не дозволяє відмовлятись від них. Оця основа, я вважаю, є тим, на чому ми можемо всі разом будувати наше спільне майбутнє. Оскільки відторгнення будь-кого – особливо, тих, хто є поруч з нами, – є, я вважаю, у сучасному світі абсолютно неприпустимим.

Андрій Куликов: Відомо, що сторони зобов’язалися підготувати угоду до парафування найближчим часом. А які ваші прогнози щодо її підписання в повному обсязі? Чи зможе Україна виконати умови щодо демократичних змін?

Костянтин Грищенко: Перш за все, давайте зупинимось на технічній стороні цього питання. Угоду, яка тривалий час була предметом переговорів, – і, в основному, це була англійська, звичайно, і українська мова, – її треба перекласти на всі мови офіційні держав-членів Євросоюзу. Треба вивірити все це. Є процес звірки текстів. Ті, хто цим займаються професійно, вони знають, наскільки це тривалий і непростий процес – особливо, коли йдеться не про дві, три чи чотири мови, а набагато більше. Це з однієї сторони. Друга – підписання. Кетрін Ештон, – керівник зовнішньополітичного, скажімо, сектору Євросоюзу, – в своєму виступі перед Європарламентом заявила, що це не є подарунок Україні. І це справді не є нам подарунком. Це є угода, яка фіксує, з однієї сторони, Україну як державу, що віддана європейським цінностям – і відтак, діалог у нас буде вестись саме в цьому вимірі, – а з іншої сторони, ця угода в рамках ЗВТ відкриває серйозні можливості для того, щоб у нас всередині країни встановились ті принципи, на яких бізнес працює в Європі. А відтак, на сьогоднішній день, ті, хто звик працювати в рамках цих параметрів, звичайно, отримують певні переваги, на відміну від наших компаній, яким треба ще прилаштуватись, – і вони, звичайно, це зроблять. Тому я переконаний, що сьогодні інтерес, зацікавленість в укладанні цієї угоди – вона базується не на якихось деклараціях, не на якихось уявних фіксаціях того, що може бути всередині країни чи поза нею. Вона базується на тому, що це є реальний компроміс в інтересах двох сторін.

Андрій Куликов: Себто, ви вважаєте, що в цьому питанні економіка переважає питання прав людини, демократії, і так далі?

Костянтин Грищенко: Ми знаємо, що, з однієї сторони, дуже важко побудувати демократію в бідній країні… Хоча це, теоретично, все можливо. Демократія навіть в давньогрецькі часи все ж таки базувалась на тому класі, який був достатньо потужний, який мав можливості себе готувати до конкуренції в політичному житті. І саме тому, я думаю. Ми маємо поділяти думку про те, що як Європа, так і ми зацікавлені в тому, щоб економічна взаємодія між Україною і Європою давала ті результати, які створюють людей заможних, сильних, а відтак – демократичних і здатних відстоювати свою думку. Я знаю, що саме на цих засадах будувались демократичні перетворення в більшості країн, які пройшли від того, що на Заході називають комунізмом, а у нас – соціалізмом, до того, що сьогодні сприймається як ринкова демократія.

…Леонід Кожара: Ну, ви знаєте, для мене європейська інтеграція – це досить тривалий процес, оскільки я ще тоді молодим дипломатом, двадцять років тому назад, брав участь у перших заявах декларації молодої незалежної української держави, де це питання вже ставилося. Я брав участь в останньому саміті, коли президентом був Кучма – саміті «Україна-ЄС», на якому, фактично, було затверджено план дій Україна-ЄС, який був потім підписаний президентом Ющенко…

Андрій Куликов: Отже, ви на підставі практики дійшли висновку, що то лише теорія?

Леонід Кожара: Ви знаєте, я на підставі практики дійшов висновку, що європейська інтеграція – це не якась окремо взята подія. Саміт чи зустріч на якомусь рівні – це насправді процес. І процес, до речі, якщо ми візьмемо такі країни Європейського Союзу, як Болгарія і Румунія, – для них так само процес європейської інтеграції ще не завершений. Вони не є членами Валютного союзу, вони не є членами валютного союзу, вони не є членами Шенгенської угоди. Вони ще в процесі європейської інтеграції…

Андрій Куликов: Ну, це так само, як для Великобританії.

Леонід Кожара: А у Великобританії почався зворотній процес – виходу з Європейського Союзу.

Андрій Куликов: Ну, вона і не член Шенгенської зони, і не член євро…

Леонід Кожара: Так. Я хочу сказати, що як прагматичний політик, я просто знаю, що ми маємо іти в напрямі європейської інтеграції, цей процес продовжувати. Більше того, ви знаєте, чим більше Україна говорить про членство, тим ми далі віддаляємось від цього членства. Чому? Тому що, по-перше, сьогодні реакція на нових потенційних членів в Європейському Союзі – вона вкрай негативна. І у нас є досвід 2005 року. Тут сидить поважний мною Олег Рибачук, який змагався з тодішнім міністром закордонних справ Тарасюком, хто назве скорішу дату вступу України до Євросоюзу. Здається, тоді переміг Олег Рибачук, який назвав півроку. Так от, я хочу сказати, що головне в євроінтеграції – це не якісь саміти або членство, – це процес, це поступове набуття стандартів європейського життя тут, в Україні.

Андрій Куликов: О. Саме так, пане Кожара. Тож ми не про дати говоримо, а про те, що ми всередині можемо зробити. І запитання було таке: чи ви не вірите в те, що Україна здатна здійснити оці реформи в галузі верховенства права, забезпечення незалежності судової системи і дотримання прав людини, коли говорите, що наше членство – це суто теоретичне питання?

Леонід Кожара: От, ви знаєте, я уже колишній дипломат, я сказав, і зараз, як політик, я можу бути відвертим – принаймні, сьогодні. Я хочу сказати, що я бачу процес європейської інтеграції… От, коли Україна підійде до того стану, коли нас Євросоюз запросить і ми проведемо референдум, і український народ скаже “ні, ми не хочемо в Європейський Союз. – Чому? – Тому що рівень життя вище в Україні, ніж середній по Європейському Союзі…” От, наприклад, швейцарцям сьогодні…

Андрій Куликов: Тому що у нас верховенство права вище, ніж…

Леонід Кожара: Вище, правильно, ніж в середньому по Європейському Союзі…

Андрій Куликов: Так от, ми і питаємо: ви вірите в те, що у нас це може бути досягнуто найближчим часом?

Леонід Кожара: Я вірю в Україну і власний народ, і я вважаю, що унікальна можливість, коли Україна матиме дві зони вільної торгівлі – на Заході і на Сході, – єдина в світі країна, немає більше такої, – вона зробить стратегічні переваги для України.

Андрій Куликов: Тобто, знову-таки, ми за рахунок торгівлі будемо забезпечувати в Україні верховенство права, дотримання прав людини і незалежність судової гілки влади?

Леонід Кожара: Так. Я в цьому погоджуюсь стовідсотково – те, що сказала Наталя Королевська. Україна має прийти до євроінтеграції не для того, щоби ця інтеграція була, а для того, щоб створити європейські стандарти тут. Не Європу – ми і так в Європі знаходимося».

Ситуацію навколо Юлії Тимошенко, зокрема з появою в інтернеті відеосюжету про її перебування в елітній камері-палаті, по-різному висвітлювали в різних програмах. Так, той же Леонід Кожара виявився явно неготовим до обговорення цього питання в ефірі «РесПубліки» на 5-му каналі, відчутно поступаючись в агресивності й доказовості своєму опоненту Сергію Власенку з «Батьківщини». На користь опозиціонера була й доволі емоційна підтримка з боку частини присутніх експертів. Зокрема, керівник фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна, характеризуючи поведінку влади в справі Тимошенко, сказала: «Важко очікувати якоїсь логіки від бичар».

Власне, впадало в око, що сама необхідність обговорення такої теми була неприємною для представника ПР. З точки зору психологічної стійкості тут, мабуть, більш органічно виглядали б такі досвідчені «дискутанти», як Богословська чи, наприклад, Чечетов. На щастя глядачів, останнім часом вони та інші фахівці ефірних скандалів перестали з’являтися в ефірі – можливо випадково, а можливо через те, що технологи Банкової нарешті спромоглися співвіднести їхні заслуги в «інформаційних боях» зі стрімким падінням довіри до влади.

Цього разу весь тягар остаточної легітимації нехитрої інформаційної спецоперації, яку умовно можна назвати «Тимошенко в ідеальних тюремних умовах», ліг на імпортного фахівця – Євгенія Кисельова і персонально на генерального прокурора Віктора Пшонку, який під супровід коректно-схвальних питань ведучого і за відсутності журналістів не без помітного задоволення розповідав, як надав дозвіл на зустріч із Тимошенко комісару ЄС із питань розширення і політики добросусідства Штефану Фюле.

Цей нечуваний для нашої пенітенціарної системи «лібералізм» був покликаний, очевидно, вирішити два завдання. З одного боку, це була доволі наївна спроба нашвидкуруч продемонструвати представнику Єврокомісії терміново покращені умови утримання Тимошенко і відкритість юридичних інституцій напередодні саміту Україна – ЄС. Майже немає сумнівів, що цей фокус навряд чи вдався.

Але був, швидше за все, і задум більш технологічний – перевести ситуацію з Тимошенко та іншими фігурантами політично вмотивованих кримінальних переслідувань у більш, так би мовити, буденну сферу.

Власне, прийом буденної розповіді відноситься до класики маніпулятивного жанру. Йдеться про те, що публічні повідомлення про суспільно важливі, загрозливі чи просто резонансні події свідомо подають у специфічній інтонації, оточують інформаційними приводами – зазвичай, навмисне інспірованими – які баналізують відповідну подію, переводять її в розряд не надто значних. Для аудиторії загальнонаціонального рейтингового телеканалу, більша частина якої не є надто політично ангажованою й освіченою, інформація про начебто особливі умови утримання Тимошенко теоретично мала б дещо вирівняти загальне негативне сприйняття від всього перебігу її справи, справи Юрія Луценка та інших, сформувати враження, що не відбувається нічого особливого.

З тієї ж опери – ініційована ведучим «Великої політики» спроба провести паралель між справою Тимошенко та процесом над колишнім прем’єр-міністром Хорватії Іво Санадером у розмові все з тим же міністром закордонних справ Костянтином Грищенком. Який з цього приводу дещо заплутано сказав: «Нам хочуть нав’язати думку, що начебто у нас всі якоюсь мірою мають погодитись з готовністю визнати, що люди, які перейшли межі закону, можуть в силу своєї посади мати спеціальний статус. Якщо ми хочемо бути в Європі, цього не повинно бути».

Маніпулятивність цього фальшивого порівняння справ двох прем’єрів простежується на елементарному рівні: Тимошенко засудили за перевищення службових повноважень, коли вона діяла в рамках чинного правового поля, а Санадера – за перевищення службових повноважень, яке він здійснив, отримавши за це багатомільйонний хабар.

Отже, як бачимо, спікери влади, що називається, ходять по колу, раз у раз вдаючись до старих перевірених технологій та виголошуючи не менш старі меседжі, які досі не дозволили їм переламати суспільної думки на свою користь. Тенденція останнього часу – спроби рутинізувати резонансні події та ситуації навколо тиску на опозицію, зокрема – політично вмотивованих судових вироків.

Проект «Моніторинг політичної пропаганди та маніпулятивних технологій у випусках щотижневих підсумкових інформаційно-політичних програм та політичних ток-шоу» здійснюється громадською організацією «Телекритика» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.