Група каналів Віктора Пінчука була фактично першим холдингом українського телеринку. Отже, менеджерам-першопроходцям довелося вчитися на власних помилках, торуючи шлях для майбутніх телехолдингів, що утворились у 2006-2007 роках навколо каналів першого ешелону. Водночас холдинг Пінчука дотепер залишається «умовним», адже жодної офіційної структури, що об’єднувала б ICTV, СТБ і Новий канал, не існує. Можливо, причина цього – в антимонопольному законодавстві України (хоча його перепони не так важко оминути), а може, Віктор Михайлович має інші поважні причини, аби залишати свої телеактиви де-факто розрізненими. Навіть тоді, коли весь ринок був упевнений у тому, що канали перебувають в одних руках, наближений до Пінчука Микита Потураєв це спростовував. Так само «умовним» – хоча й відомим усім, хто розуміється на реаліях сучасного українського телебачення – є пост керівника групи каналів, який із вересня 2004 року обіймає генеральний директор ICTV Олександр Богуцький. Хоча про це свого часу говорив сам Віктор Пінчук. Він, утім, сам досить довго не визнавав, що є власником Нового каналу й СТБ – свідомий «coming out» відбувся лише в 2004 році.

Розпочавши у 2000 році з придбання ветерана українського недержавного телебачення – занедбаної «зірки телебачення України» ICTV, – власник корпорації «Інтерпайп» Віктор Пінчук до 2004 року розширив свою медійну імперію, придбавши Новий канал, СТБ та частку М1. Також близькі до Віктора Пінчука структури володіють найпопулярнішим на Дніпропетровщині 11-м каналом (його оператор, дочірнє підприємство ТРК «Стерх» ТОВ «Рекламне агентство «Собор», за інформацією «Української правди», належить компанії «Логоімпекс», засновниками якого є менеджери структур Пінчука Лілія Млинарич та Юлія Чеботарьова). Приписують йому й володіння газетою «Факти». Втім, нижче ми розглядатимемо лише канали другого ешелону – ICTV, СТБ і Новий канал.

 

 

Нагромадження Віктором Пінчуком медійних активів мало очевидне політичне підґрунтя. В політику бізнесмен Пінчук пішов у 1998 році, балотуючись за списком блоку «Трудова Україна» й одночасно за мажоритаркою на рідній Дніпропетровщині. У Верховній Раді ІІІ скликання Пінчук, який на той час уже мав близькі стосунки з дочкою Президента Леоніда Кучми Оленою Франчук, увійшов до фракції «партії влади» – Народно-демократичної, а незабаром створив власний політичний проект «Трудова партія України» (згодом – «Трудова Україна»). Наприкінці 90-х, увійшовши у родину Леоніда Кучми, Віктор Михайлович став його довіреною особою, а відтак – одним із найвпливовіших гравців великої української політики. Водночас він успішно покращував і без того непогане становище свого бізнесу, зареєстрованого переважно за кордоном (в острівних офшорах або американському штаті Делавер). Жоден із придбаних Пінчуком у 2000-2004 роках телеканалів не був прибутковим медіабізнесом, натомість їх можна було використати як рупор пропаганди та агітації у виборчих кампаніях – парламентській 2002-го і президентській 2004-го. Результати обох кампаній були дуже важливі для майбутнього родини Пінчука.

 

З огляду на те, що вплив Віктора Пінчука на Леоніда Кучму ніколи не був монопольним, медіаресурс для нього являв собою додаткову перевагу у змаганні з конкурентами – Віктором Медведчуком, Володимиром Литвином, Рінатом Ахметовим тощо. Вплив, який справляли на Кучму спочатку «есдеки», а з 2002-2003 року – «донецькі», змушував Пінчука грати у власну гру. Зокрема, стосувалося це й підконтрольних йому медіа: відомо, що лише канали Пінчука з-поміж усіх провладних наважувалися не виконувати «есдеківські» темники Сергія Васильєва і компанії. У системі державної цензури та контролю над ЗМІ канали Пінчука завжди стояли осібно й мали власний порядок денний, хоч і не були менш залежними від власника, ніж інші. В усякому разі, інформаційне мовлення СТБ зразка 2004 року можна вважати найменш маніпулятивним і політично заангажованим з усіх лояльних до влади телеканалів (це можна, втім, пояснити й відносно невисоким рейтингом каналу). Проводячи окремі, контрольовані власником чи наближеними до нього особами, спецоперації, інформаційні служби часом дозволяли собі досить вільно висвітлювати й коментувати діяльність опозиції та політичні скандали – абсолютні табу для «1+1», «Інтера», Першого та інших підконтрольних Адміністрації Президента каналів. Часом тут траплялися геть немислимі для кучмівських часів речі – наприклад, на ICTV прихильно поставилися до приїзду Джорджа Сороса, якого вважали спонсором української опозиції. Керівник Нового Олександр Ткаченко (який колись був радником прем’єра Віктора Ющенка і, природно, міг почувати до нього симпатію) частіше, ніж генеральний директор ICTV Богуцький, відчував на собі спроби тиску Банкової, проте, як буде сказано нижче, боровся з ними власними методами. Водночас, саме в силу цієї відносної свободи боротьба журналістів із тиском та цензурою на каналах Пінчука була значно млявішою, ніж на контрольованих СДПУ(о).

 

Незважаючи на те, що разом із усім оточенням Кучми Пінчук офіційно підтримував кандидатуру Віктора Януковича, навряд чи остаточне узаконення влади донецької групи (як і вибір Кучминого наступника – сам Пінчук, напевно, волів би тогочасного голову Нацбанку Сергія Тигіпка) викликав у Віктора Михайловича надмірний ентузіазм. Водночас Пінчук мав усі підстави не бажати перемоги опозиційного кандидата, яка загрожувала втратою не лише політичного впливу, але й цілком конкретного підприємства – комбінату «Криворіжсталь», що його Віктор Ющенко обіцяв повернути народові. Відтак, під час виборчої кампанії медіаресурс Пінчука працював не «за Януковича» і навіть не «за Кучму», а «проти Ющенка». Хоча ця боротьба «проти» все-таки рідше, ніж на «1+1» та «Інтері», набувала форм відвертого «мочіння».

 

Розрахована на 5 років повноцінна концепція розвитку ICTV, СТБ та Нового була розроблена у 2004 році створеним Пінчуком консалтинговим агентством «Медіа-лінія», яким керував Микита Потураєв. Тактичною метою цієї концепції була мінімізація внутрішньої конкуренції між каналами холдингу, які на початку 2000-х значною мірою орієнтувалися на одну й ту саму аудиторію; стратегічною – перетворення дотаційних каналів із незначним сегментом продукту власного виробництва на гідних конкурентів «1+1» та «Інтера». Згідно з цією концепцією, на «сімейному» каналі ICTV залишався вагомий сегмент інформаційного мовлення; Новий канал перетворювався на молодіжно-розважальний, а СТБ зайняв нішу пізнавально-публіцистичного мовлення. Відвоювати солідну частку телеринку всім трьом каналам мало допомогти власне виробництво, на яке, на відміну від закупівлі іноземного (американського чи російського) продукту, порадили зробити ставку іноземні консультанти. Також було заплановано з наступного (2005 /2006) сезону закупляти для каналів іноземні формати, чого вони раніше собі дозволити не могли. Пінчук, який доти не виявляв надмірної щедрості, погодився вкласти в розвиток каналів чималі гроші. Втілення цієї стратегії ми можемо бачити сьогодні в телеефірі.

 

Незгода із запропонованою концепцією могла бути причиною рішення Олександра Ткаченка, який був неформальним керівником холдингу, самоусунутися й обмежитись керуванням Новим каналом. Тоді на запитання «ТК», чи відповідає дійсності звістка про його «відставку», Олександр Владиславович відповів, що ніколи й не казав, що очолює щось, окрім Нового. За інформацією з джерел на каналі, під час серйозної розмови з топ-менеджерами каналів Пінчук прямо сказав, що незадоволений Ткаченком як керівником холдингу.

 

Водночас, недоброзичливці поширювали чутки, що  причиною відставки Ткаченка могла стати нібито виявлена внутрішнім аудитом велика розтрата, яка могла бути наслідком співпраці Нового каналу з «Новою студією» (вона виготовляла на замовлення каналу  серіал «Небо в горошок»). Проте Віктор Пінчук нібито вирішив не поглиблювати конфлікт, а спершу лише усунув Ткаченка від керівництва холдингом, давши йому допрацювати до кінця 2004 року на Новому каналі. Втім, цю версію категорично спростовує Микита Потураєв, який у той час належав до «умовного» керівництва «умовного» холдингу.

 

У 2002-2004 роках Ткаченко послідовно боровся за зменшення обсягів інформаційного мовлення на каналах, начебто прагнучи таким чином убезпечити їх від диктату Адміністрації Президента Кучми. Цим пояснювалося зниження обсягів новин на СТБ, Новому та ICTV, а також відсутність на цих каналах підсумкових аналітичних тижневиків, які були на «Інтері» та «1+1». Утім, 29 листопада 2004 року, у розпал Помаранчевої революції, кількість випусків новин на Новому каналі зросла, а Олександр Ткаченко з’явився у прямому ефірі Нового, провівши збалансовану бесіду з кількома політиками – представниками обох таборів. Вечірній ефір став щоденним і викликав схвалення в журналістському середовищі, проте відвертий демарш тривав недовго: вже 8 грудня «революціонерам» на каналі повідомили про те, що «Репортер» буде закритий. Тоді ж стало відомо про намір Ткаченка звільнитися.

 

Зате модель розподілу ніш між ICTV, СТБ та Новим, за яким ICTV мав бути політичним «флагманом» холдингу із концепцією, найближчою до універсального каналу, сподобалася новому координатору – Олександрові Богуцькому. Він, за словами самого Пінчука, повинен був навіть піти з посади гендиректора ICTV, щоби зосередитись на керівництві холдингом. Імовірно, втілення проекту «холдинг» загальмували причини політичного, а не ринкового характеру.

 

Результати президентських виборів виявилися невтішними для Віктора Пінчука. До влади прийшов Віктор Ющенко, і Леонід Кучма перетворився на недоторканного, але жодною мірою не впливового політичного пенсіонера. Найбільш радикальна частина переможців вимагала крові кучмівських олігархів, люстрації та реприватизації. Прем’єр-міністром стала Юлія Тимошенко, яка симпатизувала одвічному конкуренту Зінчука – дніпропетровській групі «Приват». Не будучи впевненим у своєму бізнесовому та політичному майбутньому, «зять Кучми» – а тільки так його називала нова влада, – повинен був тримати свої медійні активи готовими до екстреного продажу на випадок, якщо «помаранчеві» зайдуть занадто далеко.

 

На історичній зустрічі 29 грудня 2004 року, про яку писала «ТК», Пінчук заявив, що не піде в опозицію до нової влади. Віктор Михайлович залишався народним депутатом, а отже, принаймні йому особисто навряд чи щось загрожувало. Та все ж у грудні 2004 року він вийшов із фракції «Трудова Україна», співзасновником і спонсором якої був раніше, а наступного місяця увійшов до зорієнтованої на Володимира Литвина групи «Демократична Україна». За 2005 рік, коли екс-кучмісти масово перебігали до «помаранчевих» фракцій, Пінчук устиг побувати у фракції «Вперед, Україно!» і врешті-решт у листопаді зробив остаточний вибір на користь «групи Блоку Литвина».

 

«Конверсія» телеканалів не означала, що Пінчук склав медіазброю. Незабаром канали знадобилися йому, аби захищати свої підприємства, над якими завис дамоклів меч переділу власності. У серпні на ICTV вийшов півгодинний фільм, спрямований проти приватизації «Нікопольського Південнотрубного заводу», яким керують структури Пінчука. Наприкінці літа 2005 року почала загострюватися ситуація навколо Нікопольського феросплавного заводу, на який за підтримки уряду претендував «Приват», і 1 вересня ICTV, СТБ і Новий канал, порушивши сітку мовлення, почали у прямому ефірі транслювати протистояння в Нікополі. В тому, що штовханину перед заводською брамою у прайм-тайм канали демонстрували не з власної ініціативи, сумніватися не доводиться, як і в «добрій волі» більшості робітників НЗФ, яких вивели на акцію протесту проти зміни власника. Таке безпардонне використання центральних телеканалів для захисту власних бізнесових інтересів викликало обурення у громадськості і медіа; писала про це й «ТК». З боку власника каналів ситуацію прокоментував член правління близької до Пінчука компанії «Телемедіа» Микита Потураєв: мовляв, подія була вкрай важливою для суспільства, а «трансляция из Никополя предотвратила кровопролитие». І взагалі, чого це транслювати звернення Президента – можна, а заворушення в Нікополі – ні?..

 

Із ентузіазмом загнаного у кут вовка Пінчук почав показувати гостроту своїх телезубів: 23 вересня на каналі ICTV продемонстрували зразок чорного піару в стилі кучмівських часів – фільм «Зрада». Створена власними силами ICTV (точніше, компанії «Телефабрика», що входить до складу каналу) із архівних матеріалів програми «Факти», ця стрічка, спрямована проти екс-прем’єра Юлії Тимошенко та групи «Приват», нагадувала владі, що порох у порохівницях Віктора Михайловича ще залишився.

 

Використання ICTV, Нового і СТБ для захисту бізнес-інтересів власника на цьому не припинилось: у наступні місяці в новинах трьох каналів щотижня з’являлися повідомлення про ситуацію на НЗФ, щодо якого Віктору Михайловичу вдалося домовитися з опонентами, а також на «Криворіжсталі», яку таки реприватизували.

 

Перед парламентськими виборами 2006 року Віктор Пінчук змусив свої канали зробити ще одне судомне зусилля й підтримати два виборчих проекти – «Блок Литвина», у проходженні якого до Верховної Ради не сумнівався майже ніхто, і партію «Віче» Інни Богословської – реінкарнацію «Команди озимого покоління». Моніторинг теленовин і телетижневиків, який проводила «ТК» під час виборчої кампанії (дивіться спецпроект «Джинсова свобода»), свідчить про непропорційно велику присутність цих політичних сил в інформаційних програмах ICTV, Нового і СТБ. А вже в тому, що Інна Германівна, Володимир Михайлович та їхні найближчі соратники були гостями ток-шоу «Свобода слова» на ICTV частіше, ніж цього вимагала їхня реальна політична вага, глядачі могли пересвідчитись і без усяких моніторингів. Інсайдери стверджують, що Віктор Пінчук не раз намагався «рекомендувати» ведучому «Свободи слова» Савіку Шустеру ті чи інші теми та гостей програми, і часто ці рекомендації виконувалися.

 

Орієнтація на «центристів» і власний недешевий політтехнологічний проект була вимушеною, адже Пінчука, як зятя Кучми та уособлення олігархічної системи кучмізму, не прийняли б «помаранчеві»; чужим він був і для «донецьких». При цьому сам Віктор Михайлович балотуватися не став, покладаючись на надійних і вірних людей у прохідних частинах списків. Які, однак, виявились непрохідними. Народний Блок Литвина здобув 2,44%, партія «Віче» – 1,74% голосів виборців.

 

Провал виборчих проектів Пінчука став прекрасною новиною для його медіаактивів. Вони отримали шанс стати незалежними від тиску та «замовлень» власника якщо не назавжди, то на досить тривалий час. У вихідні, що передували парламентським виборам 26 березня 2006 року, в ефір ICTV востаннє вийшов Дмитро Кисельов (про нього йтиметься нижче). У ток-шоу іншої запрошеної зірки – Савіка Шустера – після виборів відновився баланс; новини також наблизилися до професійних стандартів.

 

Парадоксально, але відмова – принаймні, тимчасова, – від політичних амбіцій пішла на користь і самому Вікторові Пінчуку. За останні роки він остаточно вжився в образ мецената, і жодних підстав підозрювати мільярдера у нещирості філантропічних поривів немає. Фінансова підтримка очолюваного Оленою Франчук фонду «Антиснід», організація і фінансування театральних гастролей та візитів в Україну видатних культурних і громадських діячів із різних країн, створення та підтримка Фонду Віктора Пінчука та мистецького центру, продюсування разом зі Стівеном Спілберґом фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я» тощо, представництво України на Венеціанському бієннале, організація в Ялті міжнародних економічних форумів, цільова фінансова допомога єврейським громадам – далеко не повний перелік добрих справ, які робить бізнесмен. Постійне висвітлення цих добрих справ у новинах трьох каналів можна назвати піаром, а можна – добрим прикладом для інформаційних служб інших каналів, які майже не приділяють уваги соціальним і культурним темам. Часом участь каналів у проектах Пінчука має не лише пізнавальну і гуманітарну цінність: наприклад, трансляція Новим каналом благодійного концерту Елтона Джона, присвяченого боротьбі зі СНІДом в Україні, неабияк розважила телеглядачів.

 

Не ідеалізуючи Віктора Пінчука як людину й бізнесмена, доводиться визнати, що своїми гуманітарними проектами він приносить українському суспільству чимало користі. Та й сам він, видається, змінюється на краще: його лиха слава одного з найменш публічних українських мільярдерів поступово розвіюється, він дедалі вільніше почувається перед телекамерами. Його небагатослівні, але промовисті висловлювання щодо медіаактивів свідчать про те, що Віктор Михайлович усвідомлює вартість і потенціал медіабізнесу, який ще кілька років не цікавив нікого з українських олігархів. Залишається сподіватися, що ця майже ідилічна картина невтручання у справи телеканалів та безкорисливої допомоги останніх доброчинним ініціативам власника не буде зруйнована черговим походом Віктора Пінчука у владу на дострокових виборах до ВР.

 

Першою тривожною ластівкою повернення до минулих темних справ може бути скандальна історія зі звільненням шеф-редактора програми «Ексклюзив» (Новий канал) Карини Самохвалової, яку «Детектор медіа» детально висвітлювала. За непідтвердженою інформацією, звільнити журналістку через необережну фразу в підводці до сюжету про дочку Віктора Ющенка вимагав сам Віктор Пінчук, якому зателефонував розлючений Президент. Доказів того, що Віктор Михайлович тиснув на керівництво Нового, немає, проте ні спростування такого припущення, ні будь-якої іншої реакції на заклик «ТК» з боку пана Пінчука ми не почули.

 

15 червня 1992 року в ефір вийшов перший комерційний всеукраїнський телеканал, що мав назву ICTV – абревіатура англійського International Commercial Television (Міжнародне комерційне телебачення). Співвласниками заснованого у 1991 році каналу були український державний концерн «РРТ» та створена 1989 року американська компанія StoryFirst Communications, заснована Пітером Ґерві. Компанія, що з 1987 року (тоді вона ще називалася StoryFirst Distribution) співпрацювала з Держтелерадіо СРСР, відома на пострадянських теренах такими проектами, як радіо «Європа плюс» і «Максимум» та холдинг «СТС Медіа» (Росія).

 

Канал орієнтувався на розважальне мовлення, контрастуючи зі звичним для пострадянського глядача центральним російським (учорашнім всесоюзним) та українським державним телебаченням. На ICTV вперше з’явились озвучені та дубльовані українською зарубіжні кінофільми та телесеріали. З 1995 року канал почав мовити цілодобово, і в 1996-му сягнув третього місця у рейтингах. Але вже 1997 року, по мірі розбудови на базі УТ-2 і УТ-3 всеукраїнських комерційних каналів «1+1» та «Інтер», ICTV почав втрачати позиції.

 

У 2000 році StoryFirst, основні медійні активи якої були зосереджені в Росії, продала канал структурам, пов’язаним із промисловцем і підприємцем Віктором Пінчуком. У серпні генеральним директором було призначено відомого журналіста, продюсера і телеведучого Олександра Богуцького, а 18 вересня 2000 року відбувся перезапуск ICTV. На цей момент канал мав частку близько 2-3% і привертав увагу глядачів проектами на зразок російських «Окон».

 

30 жовтня 2001 року канал отримав ліцензію на мовлення по території України на 10 років, а також розпочав супутникове мовлення. Вкладаючи чималі гроші у власні передавачі, ICTV розвивався як найбільша спершу мультирегіональна, а потім всеукраїнська мережа, створена не державним коштом (нагадаємо, державних мереж, що користуються потужностями концерну «РРТ», в Україні три – УТ-1 (НТКУ), УТ-2 («1+1») та УТ-3 («Інтер»). У 2003 році технічне покриття каналу становило понад 70%, а на початку 2007 року досягло 95% території, де на сьогодні проводяться вимірювання телеперегляду (міста з населенням від 50 тисяч) – 4-те місце після Першого каналу, «Інтера», «1+1» і Нового.

 

Сьогодні, за офіційним реєстром ТРО, власниками товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародна комерційна телерадіокомпанія», що є оператором ICTV, є підприємство «Промідія» (Київ), підприємство з іноземними інвестиціями «Роял капітал» (Київ), компанія «Стед Бізнес Лтд» (Делавер, США) та «дві інші юридичні особи згідно із статутними документами». Згідно з даними Української гельсінської спілки, власність розподілена так: «Роял Капітал» (інвестор – компанія «Роял Коммодітіз ЛЛСІ» з того ж штату Делавер, де зареєстрований бізнес Пінчука) – 23,38%, ТОВ «Центральний Московський депозитарій» – 29,85%, дочірнє підприємство «Промідія» (засновник – «Юкрейн Бродкастинґ Інк», Делавер, США) – 20,82%, дочірнє підприємство «Агентство інформаційних технологій» (засновник – ПП «Вуличне телебачення», засновником якого, у свою чергу, є Білокурова Олена Миколаївна, пов’язана з іншими проектами Віктора Пінчука) – 12,89%, ТОВ «Інтерпайп» (засновники – Пінчук Віктор Михайлович, Пінчук Софія Йосипівна, Пінчук Михайло Аронович) – 13,06%.

 

Отже, ICTV був першим із центральних каналів, придбаних Пінчуком. Наближалися парламентські вибори, а для того, щоб канал був ефективним інструментом політичного впливу, потрібні новини. Улітку 2000 року почалася підготовка, тренінги журналістів та пробні ефіри, а у вересні на каналі – здається, вперше в історії українського телебачення, – офіційно з’явився брендовий іноземний топ-ведучий, відомий журналіст і телеведучий, член російської Телеакадемії Дмитро Кисельов. Ідея запросити його належала Миколі Княжицькому (у той час – члену Нацради з питань телебачення і радіомовлення; він покинув ICTV напередодні виборів 2002 року). Кисельов отримав від власника карт-бланш на створення інформаційної служби, а незабаром почав суміщати роботу шеф-редактора новин та ведучого щоденної інформаційно-аналітичної програми. Разом із ним програму «Факти. Докладно» вели Микола Княжицький та росіянин Дмитро Куликов. У той самий час Кисельов не припиняв працювати в Росії, ведучи авторську програму «Национальный интерес» на каналі ТВЦ. Незважаючи на декларовану ліберальну та проукраїнську світоглядну позицію, Кисельов завжди був прагматичним та жорстким виконавцем політичних замовлень власника каналу, провадячи відверто «прокучмівську», а коли було треба – «пропінчуківську» лінію. Особливо запитаними були медіакілерські навички Кисельова під час акції «Україна без Кучми», виборчих кампаній 2002 року – тоді у розмовній програмі «Свобода слова» (не плутати зі «Свободою слова» Савіка Шустера) був показаний спрямований проти Віктора Ющенка фільм «Піар», а в інформаційних програмах широко піарився виборчий проект Пінчука «Команда озимого покоління», – та 2004 року, коли він не раз оприлюднював компромат на лідера вже президентських перегонів. Дмитро Кисельов коштував Пінчукові недешево: за інформацією з джерел на каналі, винагорода, яку власник сплачував росіянинові з власної кишені, а не з прибутків ICTV, приблизно відповідала бюджету всієї інформаційної служби каналу.

 

Цікаво, що, коментуючи 2003 року закриття програми «Свобода слова», Олександр Богуцький називав причиною такого рішення її аналітичність, не притаманну розважальному каналу. Що не завадило вже наступного року повернути в ефір Дмитра Кисельова з уже одноосібною маніпулятивною аналітикою в програмі «Подробно» с Дмитрием Киселевым»». А після того, як у новій концепції розвитку холдингу канал ICTV був зорієнтований на політичне і водночас розважальне мовлення у пропорції, характерній для каналів першого ешелону, він уже не цурався політичної аналітики навіть у виборче міжсезоння.

 

Дослідникам українського медіапростору буде цікаво, що саме події на ICTV 2000-2001 років призвели до появи… сайту «Детектор медіа». Як розповідає шеф-редактор «ТК» Наталія Лигачова, в той час вона працювала в газеті «День», яка з моменту свого створення 1996 року була опозиційною до влади, а з 1999-го, хоч і стала лояльнішою, однаково тримала марку професійності. Негативна оцінка телепродукту, який створювала під час акції «Україна без Кучми» команда Дмитра Кисельова, Миколи Княжицького і Дмитра Куликова, стала першою табуйованою медійною темою для «Дня». Унаслідок цього кілька власних статей, які в «Дні» лягли у стіл, Наталія Лигачова мусила опублікувати в «Українській правді» під псевдонімом «Наталія Лапіна». Тоді в неї зародилась ідея створення незалежного телекритичного продукту, яка зрештою, за фінансової підтримки Посольства США в Україні, реалізувалась у вересні 2001 року у вигляді сайту «Детектор медіа». За іронією долі, – ще один цікавий збіг! – адмініструванням «ТК» довго займалась організація «Інтерньюз-Україна», до створення якої свого часу був причетний Микола Княжицький.

 

Для українського телебачення, якому в цілому була притаманна велика плинність топ-менеджерських кадрів, Кисельов був довгожителем: його відсторонили від виконання обов’язків шеф-редактора лище наприкінці листопада 2004 року після рішучої розмови журналістів із гендиректором ICTV. Тоді Кисельова замінив колишній заступник, Олександр Семирядченко, який згодом, у жовтні 2006-го, був запрошений працювати в команду Віктора Балоги на Банкову і передав кермо інформаційної служби ICTV Олександру Бєлову. Зараз, за словами пана Бєлова, Семирядченко не впливає на роботу інформаційної служби ICTV. Проте поінформовані джерела «ТК» стверджують, що саме він успішно представляє інтереси Банкової на каналі, і «помаранчевість» новин ICTV лише тому не впадає в око, що врівноважується аналогічними впливами з «біло-блакитного» табору.

 

«Розжалуваний» у звичайні ведучі, Кисельов ще понад рік працював на ICTV, ведучи щотижневу програму «Подробно» с Дмитрием Киселевым». Але незабаром успішний фокус із запрошенням розкручених у Росії «варягів» був використаний ще раз. У березні 2005 року стало відомо про можливу співпрацю каналу ICTV з відомим теле- і радіоведучим, журналістом якщо не світового, то, принаймні, міжнародного масштабу – Савіком Шустером. 9 вересня в ефірі ICTV відбулася прем’єра ще однієї програми під назвою «Свобода слова» – цього разу відомого глядачам російського каналу НТВ суспільно-політичного ток-шоу. Укладаючи угоду з ведучим, канал завбачливо закріпив за собою права на використання в Україні формату «Свобода слова», якими Савік Шустер володів разом із Вірою Кричевською та Наталією Ніконовою. Цей пунктик відіграв чималу роль у новітній історії каналу.

 

Незважаючи на майже провальний старт, за перший рік в ефірі ICTV Савік Шустер зумів стати справжньою зіркою вже українського телебачення, політичним ведучим №1 України, перетворити «Свободу слова» на головний майданчик політичних дискусій у країні. У першому півріччі сезону 2006/2007 «Свобода слова» давала найвищі рейтинги ICTV. Ці відмінні результати коштували чималих грошей – місячна платня Савіка Шустера, за словами джерел на каналі, становила кількадесят тисяч доларів. Та разом із тим Савік виконував важливу іміджеву функцію, будучи живим свідченням, – вельми переконливим, з огляду на свій величезний авторитет для освіченої публіки пострадянського простору, – демократизму та свободи, що панує на каналі. Він, звісно, не був зовсім вільний від тягаря необхідності виконувати маленькі прохання Віктора Пінчука, проте завжди приймав рішення самостійно й не дозволяв на себе тиснути.

 

Штат «Фактів» як за Дмитра Кисельова, так і за Семирядченка з Бєловим формувався значною мірою з молодих кадрів без досвіду журналістської роботи (якщо зараз випускників і студентів приблизно чверть, то ще 2-3 роки тому їх було більше половини). Подібно до «плюсівського» «ТСН», «Факти» протягом багатьох років зберігають свої основні обличчя – Іванну Коберник та Олену Фроляк. Особливістю новин ICTV з моменту їх запуску й дотепер була чітка орієнтація на позитив – вони прагнули там, де це можливо, уникати депресивних, сумних новин, які могли якимось чином засмутити глядача. Наприклад, криміналу або описів стихійних лих, якими рясніють новини конкурентів. Теперішній керівник інформаційної служби Олександр Бєлов навіть підводить під цей принцип певну теоретичну базу: мовляв, у Швеції замовчування негативу в новинах допомагає нації вирішувати проблеми.

 

Слабким місцем новин ICTV – як, утім, і Нового з СТБ, – завжди була мережа регіональних кореспондентів. В останні роки правління Кучми компенсувати цей дефіцит удавалося за рахунок кореспондентів «Вуличного телебачення» – пропагандистського провладного проекту, фінансованого Віктором Пінчуком. Проте у 2005 році проблема постала доволі гостро, і на сьогодні за висвітленням подій у регіонах ICTV відчутно поступається іншим каналам. Ще однією «хворобою» «Фактів» завжди була «джинса», проте в останньому сезоні її значною мірою вдалося побороти завдяки виведенню комерційних сюжетів за межі основного випуску. «Факти» і «Факти тижня з Оксаною Соколовою» є рейтинговим продуктом і практично завжди потрапляють у щомісячний топ-10 програм українського телеефіру, як і «Свобода слова».

 

Бути інформаційним і водночас сімейним каналом нелегко. У 90-ті ICTV запам’ятався глядачам демонстрацією американських серіалів (зокрема, легендарного «Альфа», який у березні 2007 року з’явився в ефірі вже вшосте), музичною програмою «Територія А» тощо. Сьогодні неабияку роль у програмуванні каналу відіграють так само американські серіали («Загублені», «Відчайдушні домогосподарки», «Рятувальники Малібу» тощо), але прайм-тайм заповнений переважно російськими. Канал досить успішно відроджує традицію якісного кінопоказу, протиставляючи російським та українським фільмам у праймі каналів-лідерів перевірені голлівудські блокбастери. У жовтні 2006 року ICTV разом із Новим каналом та «Інтером» підписав угоду щодо придбання прав на демонстрацію солідного пакета кінопродукції Warner Brothers.

 

«Сімейність» ICTV, окрім кінопоказу, забезпечується великою кількістю розважальних та інформаційно-розважальних програм, зокрема як власного виробництва – «Галопом по Європах» (продакшн «Роги і копита»), «Автопарк», «Зірковий патруль» тощо, – так і покупних іноземних («Квартирне питання», «Клуб колишніх дружин» та інші). «Фабрика краси» – українська адаптація формату компанії Walt Disney, в якому з негарних людей за допомогою пластичних операцій та інших засобів роблять гарних, – пройшла на каналі з досить непоганими показниками, проте не стала сенсацією. Зате адаптація всесвітньо відомого серіального формату Love Bugs – «Леся+Рома» – на сьогодні є однією з найяскравіших складових бренду каналу. Актори Дмитро Лалєнков та Ірма Вітовська, що грають головні ролі, стали ведучими нового шоу «Шлюбні ігри» та були задіяні в новорічному проекті каналу. Проект «Здорова кухня» з Юрієм Білим та цілителькою Марією-Стефанією зацікавив багатьох глядачів, які не належать до звичної аудиторії кулінарних програм. Резонансним, хоч і не зовсім форматним для ICTV, було ток-шоу Савіка Шустера «Третій тайм», що виходило на ICTV після трансляції футбольних матчів; утім, проблеми з позиціонуванням спортивних програм і трансляцій є практично в усіх центральних каналів.

 

«На ICTV значительных укреплений, изменений в развитии не наблюдается. А в последнее время канал стал ассоциироваться только со “Свободой слова”, не знаю, насколько позитивным можно считать такой факт. Ярких всплесков давно не было», – зазначає директор компанії MRM Ірина Костюк.

 

Найбільшою подією зі знаком «мінус» для ICTV у сезоні 2006/2007 стало рішення топ-ведучого Савіка Шустера перейти на «Інтер». Керівництво каналу було заскочене цією звісткою зненацька, про що свідчили розгублені коментарі, в яких Олександр Богуцький висловлював сподівання на те, що Савік передумає. Згідно з джерелами «ТК», інцидент був вичерпаний після серйозних розмов Богуцького з Ганною Безлюдною, а потім – Валерія Хорошковського з Віктором Пінчуком. Формат «Свобода слова» залишився в ICTV, і 10 серпня вийшов із новим ведучим – Андрієм Куликовим. «ТК» чимало писала про «Шустеріаду» та її можливі наслідки для ICTV та «Інтера», проте по-справжньому оцінити ці події можна буде лише за кілька тижнів або місяців.

 

Сьогодні ядром менеджменту каналу є Олександр Богуцький (на якому, нагадаємо, лежить ще й відповідальність за весь холдинг), генпродюсер – Михайло Павлов, керівник інформаційної служби – Олександр Бєлов, маркетинг-директор – Андрій Партика.

 

Улітку ICTV не відпочивав. На початку червня було запущено проект «Шлюбні ігри, або Номер для молодят» (формат Play Communications). 12 липня розпочався третій сезон програми «Акули бізнесу» з новим ведучим Ігорем Моляром та оновленим складом учасників, серед яких, зокрема, колишній голова Нацбанку України Сергій Тигіпко. У серпні канал розпочав зйомки україномовного серіалу «Богун. Адвокатські розслідування» – української адаптації німецького формату Lenssen &Partners, який від 2003 року іде на каналі Sat 1 (ProSieben Media). 15 серпня розпочався кастинг проекту «Останній комік» – української версії проекту Last Comic Standing американського каналу NBC Universal Television Studio. Планується запуск пізнавального проекту «Ґалілео» за німецьким форматом. До нового сезону ICTV придбав пакет серіалів у Бі-Бі-Сі. Зокрема, на екрані з’являться дитячі серіали «Доктор Ху» і «Торчвуд», серіал для старшої аудиторії «Готель Вавилон» та художній фільм «Виклик стрільця Шарпа». Вартість кожного серіалу може перевищувати 100 тисяч доларів.

 

Посилюється не лише сегмент розважального мовлення, але й інформаційно-аналітична складова: на ICTV створено інформаційно-публіцистичну редакцію, яку очолить автор і ведуча «Фактів тижня» Оксана Соколова, а редактором стане Віктор Варницький. Окрім «Фактів тижня», новий підрозділ вироблятиме інші публіцистичні проекти, зокрема, можливо, проект журналістських розслідувань та покупний російський формат. У той самий час, орієнтація на рейтинговий, але абсолютно не притаманний бренду ICTV продукт – російські кримінальні та гостросюжетні серіали – не лише руйнує імідж каналу як орієнтованого на західні стандарти телебачення, але й зіштовхує його в конкуретній боротьбі з СТБ та Новим.

Передісторія СТБ сягає далекого 1992 року, хоча в ефірі канал під назвою «ММЦ-СТБ» з’явився 2 червня 1997 року. Фактично ж його матеріальна база, включно із супутниковим передавачем, була створена на ґранти американської організації Internews Network, яка у 1992 році підтримала громадську організацію «Міжнародний Медіа-Центр». Президентом «ММЦ» став молодий тележурналіст Микола Княжицький, директором – юрист Юрій Айвазян. Саме «ММЦ» із 1995 року почала створювати славнозвісну незалежну інформаційну програму «Вікна», яку спершу транслював канал УТ-2 разом із іншими продуктами компанії – «Вікна у світ», «КіН», «Параграф» тощо.

 

Із «Вікон» тих часів, якими керував Микола Канішевський, та «Вікон у світ» вийшло чимало нині відомих українських журналістів: Микола Вересень, Наталія Кондратюк, Ростислав Хотин та інші. Саме на «ММЦ» починав свою телевізійну кар’єру у Києві Георгій Ґонґадзе, який уже тоді робив досить гострі політичні та економічні сюжети.

 

У 1996 році, під час ліцензування УТ-2, «ММЦ», який серед інших претендентів брав участь у конкурсі на кілька годин мовлення на цьому каналі, не отримав ліцензії. Тоді Нацрада за досить неоднозначних обставин надала перевагу «1+1». Про вихід «Вікон» у 1997 році  на «1+1» із Олександром Родняньским теж не домовилися. Така позиція наглядового державного органу щодо телекомпанії, яка робила незалежний інформаційний продукт на кошти західних ґрантодавців, мала очевидний політичний підтекст.

 

Тим часом «ММЦ» уже мав ліцензію на мовлення на 50-му каналі у Києві. Влітку 1997 року проектом перестав опікуватись Євген Марчук, який до того якийсь час був близьким до керівників «ММЦ». Врешті-решт, одним із засновників телеканалу «ММЦ-СТБ» та головою ради директорів став підприємець (до 1992 року – працівник КДБ СРСР) Володимир Сівкович. Якийсь час Володимир Сівкович, який всерйоз зацікавився медіабізнесом, володів ще й 50% акцій ICTV та 20% «Інтера». А от американський «Інтерньюз-Нетворк», який і досі є мінорітарним акціонером СТБ, отримав близько 7% акцій телеканалу.

 

Спершу «ММЦ-СТБ» і справді був незалежним, проте вже за два роки оточення Президента Кучми вимусило Сівковича – через тиск на канал та його керівників – продати канал структурам, близьким до російської корпорації «Лукойл».

 

«Я тоді хотів усе одразу: і на СТБ, і в країні запровадити свободу слова, і дати можливість журналістам вільно працювати. Але врешті-решт у мене виник велетенський особистий конфлікт із тодішнім Президентом Леонідом Кучмою. На мене особисто чинився просто жахливий тиск – керівництво країни вимагало продати канали. Тоді навіть приїжджала захищати канал держсекретар США Мадлен Олбрайт. Але нічого не допомогло: одразу після президентських виборів 1999 року, ще й у зв’язку з тим, що я стосувався “Канівської четвірки”, я змушений був продати канали, щоб вільно жити у своїй державі. До речі, в політику я потрапив тільки тому, що володів значним медіаресурсом. Президент Кучма ще до того, як ми розсварилися, хотів, аби всі медіа працювали тільки на нього, і мені була запропонована посада помічника Президента», – бідкався газеті «Експрес» теперішній «регіонал» Сівкович.

 

Наприкінці 1999 року головою правління каналу став близький до власників «Лукойла» Олексій Федун, згодом – народний депутат V  кликання, один із «перебіжчиків» із «Нашої України» до коаліції. У 2000 році канал було перезапущено, проте його формат не змінився: «першу скрипку» на СТБ грала очолювана Юрієм Горбанем інформаційна служба, що робила декілька програм («Вікна. Новини», «Вікна. Бізнес», «Вікна. Столиця», «Вікна. Кримінал», «Вікна. Спорт», «Вікна. Опівночі»). Незважаючи на кадрові зміни, новинам СТБ вдалося пронести крізь усі пертурбації, пов’язані з власністю та редакційною політикою, відносно високий рівень професійних стандартів інформаційного мовлення і виростити чимало знакових постатей української тележурналістики. У той самий час формат СТБ мав потужний розважальний компонент, у його ефірі, зокрема, транслювалися музичні програми виробництва Biz-TV та латиноамериканські серіали.

 

У травні 2000 року слово «Вікна» стало торгівельною маркою СТБ. У 2001 році, після реєстрації торгівельної марки СТБ, канал отримав перший в історії української доменної зони .UA домен – stb.ua.

 

Перед виборами 2002 року тиск на керівництво каналу посилився, й обсяги інформаційного мовлення довелося скоротити. У 2003 році замість інформаційного мовлення «фішками» каналу СТБ стали російські реаліті-шоу «Дом», «Голод», «Заборонена зона» та власний – до речі, доволі дорогий – проект «Чемпіонат зі стриптизу». Внаслідок зміни формату частка каналу почала падати. У жовтні 2002 року, виступивши із заявою щодо цензури на сторінках «Детектор медіа» та «Української правди», канал покинув керівник та ведучий програм «СТБ. Опівночі» та «Медіаклуб» Роман Скрипін.

 

У 2004 році афілійовані з «Лукойлом» компанії почали шукати покупця для каналу і незабаром знайшли його в особі Віктора Пінчука. 7 травня місце Олексія Федуна посів блискучий медіаменеджер Володимир Бородянський, колишній начальник відділу управління медіаактивами «Альфа-банку» в Україні.

 

Офіційними власниками закритого акціонерного товариства «Міжнародний медіацентр – СТБ» є ЗАТ «ММЦ» (Київ) – 70, 2405%, Компанія «Шачар Ентерпрайзез Інк» (зареєстрована реєстром компаній Британських островів 11.04.02 р., реєстр. номер 490684, адреса: Trident Trust Company (B.V.I.) Limited, trident Chambers, P.O. box 146, Road Town, BVI.) – 23, 4999%, та корпорація Internews Network (США) – 6, 26%. За інформацією «УГС», засновниками ЗАТ «ММЦ» є іноземна компанія «Каспарі Райпенсіз Снк» та Шаповалов Андрій Абрамович, голова наглядової ради «ММЦ-СТБ», чиєю попередньою посадою була «Помiчник директора Київського представництва українсько-кiпрського товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю з обмеженими iнвестицiями фiрма “Байп, Ко, ЛТД”».

 

Канал устиг вписатись у концепцію, розроблену «Медіа-лінією» для холдингу Пінчука, і незабаром був переформатований на пізнавально-розважальний. За реалізацію нового формату взялася нова команда на чолі з документалістом Дмитром Харитоновим. Частка СТБ почала зростати: канал, що тримався на позначці 4,2% за аудиторією 14-49, у 2005-му набрав уже 5,3%, наступного року показав приріст на 14% – до 6%, і за результатами першого півріччя 2007 року має частку 7,7% (приріст у 27%). Не менш інтенсивне зростання канал демонстрував за аудиторією 18+: з 3,6-3,8% у 2003-2004 роках стрибнув на показник 5,4% у 2005-му, 6,4% у 2006-му, і в першій половині 2007 року, наростивши 25%, мав частку 8%.

 

На початку 2006 року на місце Юрія Горбаня прийшов Олексій Мустафін, який з 2001 року очолював інформаційно-аналітичну службу каналу «Інтер». Звільнення Мустафіна з «Інтера» пов’язували зі зміною власника (наприкінці 2005-го канал купив Валерій Хорошковський), а самого Олексія Рафаїловича пов’язували з технологією «темників» та тотальною есдеківською цензурою. Він і сам ніколи не приховував, ба навіть пишався своєю роллю одного з ідеологів СДПУ(о). Безперечно, прихід політично заангажованої людини з «темниковим» минулим у чи не найменш залежну інформаційну службу українського телебачення викликав побоювання, проте, як згодом виявилось, марні.

 

Зараз менеджерська команда СТБ – це голова правління Володимир Бородянський, його заступники Сергій Назаров (директор департаменту планування і закупівлі програм), Олександр Клишавчук, Олексій Мустафін (керівник інформаційної служби), директор департаменту маркетингу Руслан Терещенко та інші.

 

«По моему субъективному мнению, Владимир Бородянский – один из лучших медиаменеджеров страны. Более того, ему удалось завоевать лояльность не только своей аудитории, но и своей команды, обучению, воспитанию и развитию которой он уделяет очень много внимания», – каже директор медіаконсалтингової компанії Media Resources Management Ірина Костюк.

 

Сьогодні новини є найбільш упізнаваним продуктом СТБ власного виробництва. Зростанню рейтингів і, що не менш важливо, створенню привабливого іміджу інформаційної програми «Вікна-Новини» сприяла рекламна і промо-кампанія зі слоганом «Усе набагато цікавіше». Новинарям удається постійно вдало експериментувати з формою та змістом, створюючи продукт, який справді вирізняється з-поміж новин інших каналів; не останню роль тут відіграє освіченість, почуття гумору, міри й такту Олексія Мустафіна. На добре слово заслуговує і прагнення літредакторів «Вікон» відродити українські мовні норми першої третини ХХ століття: специфічна «мова СТБ», хоч і дратує недоброзичливців, фіксується у пам’яті глядача як екзотична «фішка».

 

Ще одним козирем, який забезпечив СТБ добрі результати в минулому сезоні, стало документальне кіно. Зокрема, успішно пройшли повнометражні фільми серії «Документальний блокбастер», яка буде продовжена в наступному сезоні, і циклу «Документальний детектив» власного виробництва. Ймовірно, продовжиться й публіцистичний серіал «Правила життя». СТБ навіть зумів продати власний продукт одному з російських каналів. Ідея орієнтації на документальні фільми та програми, закладена в концепцію розвитку СТБ за часів, коли генпродюсером був Дмитро Харитонов, виявилася вдалою (хоча через комерційну орієнтацію документальних проектів команду Харитонова покинув відомий режисер-документаліст Сергій Буковський). Канал уже анонсував появу в сезоні 2007/2008 двох документальних циклів власного виробництва.

 

У березні 2007 року «ММЦ-СТБ» уклав угоду з кіногрупою Film.UA, яку пов’язують із головою правління «Інтера» Сергієм Созановським, про ексклюзивні права на показ 26-ти фільмів – 14 знятих у 2006 році та 12 таких, що перебувають у процесі виробництва. Канал запустив інформаційний портал Вікна, розширив свій офіційний сайт stb.ua, надавши користувачам Інтернету можливість переглядати відеозаписи багатьох програм у онлайн-режимі.

 

«СТБ – самый яркий пример правильного позиционирования канала. Канал сделал ставку на документальный показ и знаковый кинопоказ и нашел свою четкую нишу. Даже “Интер” стал посягать на эту нишу и теперь пытается перетянуть зрительский интерес к документалкам на себя. Также похвалю СТБ за смелое и инновационное решение менеджмента о первой в Украине “аутпут”-сделке, которая была заключена с украинской продакшн компанией Film.UA на покупку всего продукта компании, что будет произведено в течение года. Именно на эти фильмы и будет сделан упор в прайме нового сезона. СТБ – опять же яркий пример четкого позиционирования бренда. Более того, очень правильным является то, что они пытаются расширить свои бизнес-возможности за рамки только канала – выпускают DVD, торгуют своим продуктом, осваивают новые медиа и т.д.», – коментує Ірина Костюк.

 

Водночас, успіх СТБ значною мірою залежав від російського серіалу «Лікарська таємниця». СТБ навіть висловив намір знімати його продовження разом із продакшном Russian World Studios, проте згодом Володимир Бородянський уточнив, що це можливо лише в разі, якщо до проекту приєднається якийсь із російських каналів. Після того, як закуплені серії «Лікарської таємниці» в СТБ закінчились, у серіальній лінійці було запущено російський серіал «Адвокат». В усякому разі, залежність рейтингів каналу, орієнтованого на «розумного» глядача, від російського мила є показовою, як і високі рейтинги російського шоу «Запретная зона». Відверті сумніви щодо відповідності «інтелектуальному» формату викликає постійна демонстрація російських гумористичних шоу (наприклад, у січні до десятки найрейтинговіших програм каналу потрапили 5 концертів Михайла Задорнова).

 

У новому сезоні канал планує запустити близько десяти нових власних проектів. Зокрема, з’явиться будівельна програма «Повний ремонт»; два форматних шоу – програма для дітей і дорослих «Еники-беники» (формат Fremantle, виробництво студії «Пілот») та «Битва екстрасенсів» (британський формат Psychic Challenge); програми «Вусалапохвіст» і «Кумедні кадри», присвячені, відповідно, тваринам і людям; програма «В пошуках істини» та оновлений «Паралельний світ» із новим ведучим Валерієм Сараулою. Планується також запуск щоденної кулінарної програми.

 

«Українське Дискавері», нішевий канал «для розумних», «пенсіонерський канал» – вдавшись у будь-яку з цих крайнощів, СТБ, скоріш за все, приречений на втрату рейтингів. Проте теперішня недоконаність формату перешкоджає остаточній реалізації концепції «розведення» каналів та змушує СТБ конкурувати з іншими каналами холдингу, особливо ICTV. «Якщо СТБ колись вирішить показувати мильні опери, то це буде інша якість, інший рівень, який не показують сьогодні наші колеги. Телебачення, насправді, ніколи не продавало ані рейтингів, ані реклами. Найкраще телебачення – це телебачення, яке вміє продавати очікування. А наші глядачі очікуватимуть тільки розумний продукт», – казав восени 2006 року Сергій Назаров, але вже за кілька місяців почав задовольняти очікування не надто розумної частини аудиторії «Кармелітою» та іншими російськими серіалами. Якщо серіали й розважальні проекти в ефірі каналу є тактичним ходом для підвищення рейтингів, СТБ ще може втримати реноме «розумного каналу», якщо ж канал усерйоз став на розважальні рейки, то попереду – зіткнення з ICTV і Новим…

 

 

Наймолодший із трьох каналів Пінчука вперше вийшов у ефір 15 липня 1998 року і в перший рік транслювався лише в Києві. Перший прямий ефір провели Анастасія Образцова та Лідія Таран.

 

Засновником каналу була російська «Альфа-ґруп», що діяла через український «Альфа-банк». Генеральним продюсером став Михайло Павлов, а шеф-редактором – Андрій Куликов. Перший рік існування Нового каналу був роком експериментів із ефіром, студією та новинами.

 

У квітні 1999 року Новий канал очолив відомий тележурналіст, ведучий і продюсер Олександр Ткаченко. Наприкінці року зона мовлення каналу розширилася на шість обласних центрів України, у 2000 році Новий працював уже в 17-ти великих містах. 20 грудня 2000 року Новий розпочав супутникове мовлення. У 2000-х мережа передавачів каналу швидко розвивалась, і на початку 2007 року технічне покриття Нового в містах із населенням понад 50 тисяч, де проводяться телевимірювання, становило майже 96%; технічне покриття території України – 93%. Таким чином, Новий канал був найбільшою комерційною телемережею.

 

У той час «Репортер» на Новому був однією з найменш заангажованих інформаційних програм, у якій з’являлась інформація, що її ніколи не можна було побачити, наприклад, у новинах «1+1» чи «Інтера». Так, на прес-конференції Олександра Мороза у листопаді 2000-го, де були вперше оприлюднені «плівки Мельниченка», була лише знімальна група Нового. Однак у вересні 2002 року, коли команда з Банкової на чолі з Віктором Медведчуком почала «закручувати гайки», Олександр Ткаченко поставив інформаційну службу перед фактом: «відтепер ми будемо вимушені жити за «темниками», – внаслідок чого шеф-редактор «Репортера» Ігор Куляс та ведучий Андрій Шевченко покинули канал, а ведуча Іванна Найда пішла з новин. Саме звільнення з СТБ і Нового Романа Скрипіна, Андрія Шевченка, Ігоря Куляса, а також ще декілька подібних випадків на інших каналах, стали поштовхом для першої хвилі журналістських протестів проти «темників».

 

На початку 2000-х Новим каналом зацікавився Віктор Пінчук. Люди, що працювали на каналі тоді, свідчать, що чутки в дусі «нас ось-ось купить Пінчук» циркулювали з 2001-го. Процес переходу каналу у власність структур Пінчука розпочався у 2003-му і тривав близько року. 16 червня 2004 року «Інтерфакс-Україна» офіційно повідомив про те, що «Альфа-банк» продав Новий. Це рішення голова правління банку пояснив бажанням вийти з усіх інвестиційних проектів, пов’язаних із медіа.

 

Зараз офіційними власниками 99% закритого акціонерного товариства «Новий канал» є ЗАТ «НК-Холдинг» (Київ), 1% – підприємство з іноземними інвестиціями «Іннотех». Засновником компанії «Іннотех» є іноземна компанія «Чесшир Юнайтед Лімітед». Засновниками «НК-Холдингу», за інформацією «УГС» – чотири офшорні компанії (Londonderry Trading, Inc, Віргінські о-ви (Брит.) – 24,975%, St.Andrews Worldwide Ltd., Віргінські о-ви (Брит.) – 24,975%, Waterford Marketing ltd (Ватерфорд Маркетинг Лтд), Віргінські о-ви (Брит.) – 24,975%, Bantry Affiliates Limited, Віргінські о-ви (Брит.) – 14,975%) і та ж компанія «Іннотех» (10%). Усі ці компанії неофіційно пов’язують із Віктором Пінчуком.

 

Як уже було сказано вище, після того, як холдинг Пінчука неформально очолив Олександр Богуцький, а Новому каналу за новою концепцією було відведено розважальну нішу, Олександр Ткаченко прийняв рішення покинути канал. 6 січня 2005 року головою правління ЗАТ «Новий канал» стала колишній програмний директор Ірина Лисенко, яка працювала на каналі з 1999 року. Цьому призначенню передувала серйозна розмова з колективом, під час якої Віктор Пінчук та його дружина вперше постали перед працівниками одного зі своїх медіа в якості власників, аби розповісти про перспективи. Ймовірно, такою честю колектив Нового був зобов’язаний чуткам про продаж каналу, які посилено циркулювали у медіапросторі наприкінці 2004 року.

 

«Розводячи» канали з метою уникнення конкуренції всередині холдингу, консультанти Віктора Пінчука відвели Новому каналу роль молодіжно-розважального, з «легкими» новинами та мінімумом серйозних програм. До речі, Ірина Лисенко – досвідчений і високопрофесійний програмний директор – від початку була проти саме такої орієнтації каналу, проте автори концепції знайшли аргументи, щоб її переконати. Наступним цілком закономірним рішенням мала бути відмова від новин, адже інформаційне мовлення мало розвиватися на ICTV та СТБ. «Репортер», утім, був зведений до рекордного хронометражного мінімуму українського телебачення – 10 хвилин – у 2002 році, за Олександра Ткаченка. Це рішення офіційно пояснили тим, що «Репортер» забирає коштовні хвилини прайму, а неофіційно – бажанням давати якомога менше «темникових» матеріалів. У грудні 2004 року канал опинився на волосок від закриття інформаційної служби та скорочення практично всіх її працівників, але згодом, з огляду на політичну ситуацію, новини було вирішено залишити. Протягом 2003-2005 років Новий канал покинуло чимало яскравих журналістів, серед яких Іванна Найда, Володимир Павлюк, Лідія Таран, Юлія Жмакіна, Олег Панюта та інші.

 

Сьогодні праймовий (19.00) випуск «Репортера» Нового каналу за середньою часткою аудиторії 18+ посідає шосте місце (4,37%), 14-49 – п’яте (6,80%). «Репортер» пишається найнижчим середнім віком глядачів – 38 років (для порівняння: ICTV – 45, СТБ – 51), що, можливо, й уберегло його від ліквідації. Але формат новин був, за словами Ірини Лисенко, «вибудуваний у форматі каналу». Продукція інформаційної служби, яку в січні 2005 року очолив Володимир Мжельський, є дієтичною, максимально полегшеною (репортери утримуються від розслідувань, не вникають у подробиці політичних конфліктів, обмежуючись поверховим описом подій) та орієнтованою на підтримання у глядачів доброго настрою. Куций хронометраж не дозволяє журналістській творчості розгулятися, тож у новинах Нового затримуються надовго лише репортери, не зацікавлені у кар’єрному зростанні – інші рано чи пізно переходять у серйозніші інформаційні служби конкурентів.

 

Наприкінці лютого 2007 року, коли на канал повернувся Володимир Павлюк – у статусі вже не репортера, а солідного ведучого з досвідом роботи на «Інтері», – під нього було розширено опівнічний випуск «Репортера». Можливо, злегка аналітичний формат підсумкового «Репортера» виявився занадто нудним для глядачів Нового, але рейтинги програми протягом місяця суттєво впали, й відтоді залишаються досить низькими. Ініціативу Володимира Павлюка та його колеги-редактора Олега Величка щодо впровадження підсумкової інформаційно-аналітичної програми керівництво Нового забракувало, як таку, що не відповідає концепції «життя яскраве». Ображений ведучий розпочав переговори з каналом «1+1», які, втім, були безрезультатними.

 

Отже, Новий – перш за все молодіжний розважальний канал. 41% його аудиторії – люди віком до 24. Оскільки налагодити власне виробництво одразу після отримання установки «курс на розважальність» було практично неможливо, ефір заповнювався російськими шоу та фільмами, що й призвело до конфлікту з Національною радою з питань телебачення і радіомовлення. Після цього канал почав показувати трохи менше недубльованих російськомовних фільмів, проте проблема не була вирішена. З огляду на те, що українські продакшн-студії не у стані забезпечити розважальний канал достатньою кількістю якісного контенту, Новому доводиться показувати переважно іноземний продукт. «Мы сейчас делаем ставку на собственное производство, однако лимит возможностей практически исчерпан. У нас нет ни помещений, ни кадров, ни технических ресурсов», – казала навесні 2007 року у своєму інтерв’ю «ТК» Ірина Лисенко.

 

Рейтинготворчим продуктом №1 Нового були й залишаються «Солдати» – комедійний серіал виробництва російської компанії «РенТВ», декілька сезонів якого вже пройшли у прайм-таймі каналу. Позбутися залежності від цього проекту каналу не вдається, тому його рейтинги напряму залежать від стабільності постачання нових і нових сезонів серіалу. У топ-10 програм каналу зазвичай потрапляють американські художні фільми та російські телесеріали.

 

Серед яскравих проектів власного виробництва у сезоні 2006/2007 варто відзначити шоу «Хочу заміж», «Шоуманію» із співачкою Світланою Лободою (віднедавна ведучим став Дмитро Коляденко), проект новин у стилі інфотейнмент «Ексклюзив», екстрим-шоу «Володар гори» тощо. Проте випадок makeover-шоу «Хочу заміж», яке виходило в один день і майже в той самий час, що й «Фабрика краси» на ICTV, але вступало з американським форматом у своєрідну конфронтацію (якщо «Фабрика» демонструє чудодійну силу пластичної хірургії, то «Хочу заміж» доводить: того самого ефекту можна досягти й без скальпеля), засвідчує, що ICTV і Новий залишаються конкурентами.

 

Наймасштабніший проект Нового у 2007 році, підготовчий етап якого вже розпочався, – «Фабрика зірок», адаптація нідерландського формату компанії Endemol, про придбання якого стало відомо у березні. Шоу розпочнеться у жовтні, наразі ж канал провів кастинги учасників та будує на території Film.UA на Троєщині (Київ) павільйон, де відбуватимуться зйомки. Про масштабність проекту, продюсером якого стала екс-продюсер розважальних програм ICTV Алла Липовецька, свідчить твердження керівництва каналу: «Фабрика» – найдорожча програма на українському телебаченні. Це означає, що коштує вона понад мільйон доларів, адже саме стільки вклав канал «1+1» у «Танці з зірками».

 

Зараз ядро менеджерської команди Нового становлять Ірина Лисенко, генпродюсер Оксана Панасівська, продюсери Катерина Єрмолович і Алла Липовецька та керівник інформаційної служби Володимир Мжельський.

 

На початку літа «Новий» разом із продакшн-компанією «Амедіа-Україна» розпочав роботу над 60-серійним комедійним серіалом – адаптацією латиноамериканського формату. Канал, який 17 липня відзначив дев’яту річницю, вкладає чималі кошти у технічне переоснащення, новий дизайн студії тощо. У 2007 році Новий прийняв естафету проведення телетрансляції церемонії нагородження галузевої премієї «Телетріумф» за 2006-2007 роки.

 

Честолюбна мета, яку поставило перед собою керівництво Нового, зрозуміла: ціною значних інвестицій, відшкодування яких за рахунок реклами і спонсорства зовсім не гарантоване, закріпитись у свідомості глядачів як розважальний канал №1 в Україні. Та шлях до здійснення цієї мети лежить через конкуренцію з іншими каналами холдингу – зокрема, ICTV та М1.

2003 року розпочалося перетворення окремих медіаактивів, що належали Пінчукові, на медіагрупу. Пінчук запросив засновника російської компанії «Амедиа» Олександра Акопова, який повинен був створити та очолити повноцінний холдинг. Разом із ним до України прибув і Сергій Назаров, який зараз є заступником Володимира Бородянського. Російський менеджер провів низку фокус-груп та мозкових штурмів. Було створено сейлз-хаус «Медіа-лайт», який очолив колишній гендиректор українського «Відео Інтернешнл» Юрій Когутяк. Новостворена компанія зайнялася продажем рекламного часу на каналах, що належали Пінчуку, а також ТРК «Україна», яка якраз виходила з регіонального на всеукраїнський рівень. До холдингу також увійшла мережева рекламна компанія EURO RSCG. Незабаром Акопов передумав і повернувся до Росії (Назаров залишився працювати в холдингу, а потім знайшов собі місце на СТБ); тоді холдингову структуру, яку він почав створювати, очолив Олександр Ткаченко. За часів Ткаченка було створено певні холдингові структури, зокрема, Микита Потураєв став виконавчим директором ради директорів, а Ірина Лисенко відповідала за програмування усієї групи каналів. Проте остаточно формалізувати ці структури не вдалося, а їхня діяльність була не дуже результативною.  

 

Із приходом Олександра Богуцького більшість надканальних структур холдингу було ліквідовано, і він став ще «умовнішим», ніж доти. Зараз загальнохолдинговими комерційними питаннями займається сам Богуцький, хоча в цілому все вирішується на рівні менеджменту каналів.  

 

Віктор Пінчук ставиться до медіаактивів із великим ентузіазмом, цікавиться станом справ, бере активну участь у нарадах холдингу. Для нього розвиток каналів та їх виведення не лише на самоокупність, але й у лідери медіаринку є справою честі. Коли холдинг було створено, його куратором вирішила стати Олена Франчук, але багато питань Пінчук вирішує особисто. Олена Франчук курує проекти, пов’язані з фондом «Антиснід», та іміджеві проекти. Олександр Богуцький є довіреною особою подружжя акціонерів, має з ними теплі стосунки, тому користується великим ступенем свободи у своїй управлінській діяльності. Разом із тим, у разі, якщо постане вибір між посадою директора холдингу чи топ-менеджера ICTV, він, скоріш за все, обере канал.  

 

«Умовність» холдингу Пінчука є його слабким місцем, оскільки не дозволяє створювати надканальні структури із закупівель, продажу рекламного часу, виробництва контенту тощо. Об’єднавши потужності трьох каналів, як це роблять сьогодні «Інтер» і «1+1», Віктор Пінчук міг би, не позбавляючи їх індивідуальності, досягти оптимального розподілу праці й ресурсів, проте цього – незважаючи на деякі спроби у 2003-2004 роках і навіть заяву Пінчука у лютому 2004-го – досі не сталося. Така-сяка співпраця між каналами (наприклад, обмін відеоматеріалами інформаційних служб) існувала й на початку 2000-х, проте дотепер є епізодичною. Водночас, оскільки рішення щодо закупівлі телепродукту на трьох каналах не приймаються без санкції Олександра Богуцького, топ-менеджери Нового і СТБ сприймають це як нечесну конкуренцію з боку ICTV. За неофіційною інформацією, умовну «пальму першості» серед каналів Пінчука ще 2004 року віддали саме ICTV, давши йому своєрідну путівку в перший ешелон, яка забезпечується саме пріоритетом в отриманні найякіснішого продукту. Канал повинен за кілька років стати універсальним, наростити рейтингові м’язи і скласти серйозну конкуренцію двійці лідерів ринку. Щоправда, судячи з цифр, таке «право першої ночі» (хай навіть заслужене, адже за 16 років на ринку канал набув статусу легендарного і культового) не дуже-то допомагає ICTV тримати третє місце у рейтинговій таблиці.

 

Нагадаємо, як виглядав топ-5 центральних каналів за останні півтора року (дані компанії GFK Ukraine):

 

 

Завдяки вдалому позиціонуванню, орієнтації на документальні проекти та топовому серіалу «Лікарська таємниця» СТБ у другому півріччі сезону 2006/2007 вдалося перегнати ICTV, опинившись на 3-й позиції за 18+. Істотно (на 1,5%) виріс і рейтинг СТБ за 14-49, хоча канал залишається на останньому з-поміж пінчуківських місці – усе-таки його аудиторія досить доросла. Новий канал утратив у порівнянні з початком 2006 року, проте зберіг лідерські позиції за 14-49; за 18+ – опустився з третього на п’яте місце. Лише в ICTV спостерігається, нехай незначне, зниження частки за обома аудиторіями.

 

У січні-липні 2007 року канали «умовного холдингу» мали сукупну частку за універсальною аудиторією 4+ 21,75%, за 18+ – 21,04%, за 14-49 – 25,85%. Аудиторія 14-49 є профільною для ICTV та Нового каналу, адже рекламний час на них продається саме за нею; однак зростання за цією аудиторією становило лише 0,15 відсоткового пункта. При цьому вийти на рівень другого півріччя 2006 року їм так і не вдалося. Однак, незважаючи на зменшення частки та зниження рейтингів каналів у другому півріччі сезону, рекламний час продається значно краще: канал СТБ продав на 20% більше, ICTV – на 15%, Новий – на 22%. Слід зазначити, що реклама у 2007 році подорожчала: за один пункт рейтинга у прайм Новий і ICTV беруть 1000 доларів, в офф-прайм – 900, тоді як у 2006 році ціна становила 800 доларів у прайм на обох каналах, і 700 та 650 доларів відповідно – в офф-прайм.

 

Розпроданість рекламних пауз на ICTV у першому півріччі 2007 року становила 90%, на Новому каналі – 86%, на СТБ – 73%. Водночас, якщо в Нового каналу та СТБ обсяги продажів рекламного часу в порівнянні з 2006 роком зросли, то в ICTV – дещо впали. За інформацією «Інтер-реклами», сумарний дохід «четвірки Пінчука» у 2007 році може досягти 140 мільйонів доларів, тоді як у 2006 році становив 100 мільйонів. У першому півріччі вони заробили близько 70 мільйонів: ICTV – близько 24 млн, Новий – 26 млн, СТБ – понад 20 млн доларів.

 

За словами Олександра Богуцького, рекламний дохід ICTV 2006 року становив 211 мільйонів гривень, а в 2007-му він сподівається заробити на 30-40% більше; проте всі зароблені кошти вкладаються у розвиток каналу.

 

У 2007 році СТБ, ICTV і Новий планували вкласти у власне виробництво понад 15 мільйонів доларів. Так, фінансовий директор Нового Роман Гладун говорив про заплановані інвестиції в розмірі 6,5 мільйонів, голова правління СТБ Володимир Бородянський – про 3 мільйони (у 2006 році – 1 млн). Проте інвестиції у власне виробництво зросли втричі в порівнянні з 2006 роком практично в усіх центральних каналів.

 

І все-таки, незважаючи на зусилля керівництва холдингу і каналів, які в нього входять, уникнути внутрішньої конкуренції їм не вдається. Усі три канали мають кінопоказ, який часто накладається за часом і який далеко не завжди вдається зорієнтувати на різні аудиторії; на всіх ідуть російські та американські серіали, спортивні програми (в тому числі й трансляції футбольних матчів). Усі вони мають також інформаційні програми, хоча вони і йдуть у різних слотах, різняться за концепцією та цільовою аудиторією. Два з них – Новий та ICTV – орієнтуються на схожі категорії глядачів, а молодіжно-розважальне мовлення Нового заходить ще й на «територію» М1. Можливим свідченням готовності Пінчука позбутись одного з розважальних каналів є поширення кілька місяців тому наполегливих (щоправда, так ніким і не підтверджених) чуток про його переговори з Олександром Роднянським про обмін контрольного (?) пакета акцій Нового на частку «1+1». Продати Новий під уже готовий на рівні концепції проект Роднянського «СТС-Україна» та зосередитися на просуванні М1 як молодіжного каналу було би цілком зрозумілим кроком, якби не ситуація з власністю «Плюсів», яка зводила нанівець усяку комерційну привабливість спірних пакетів акцій. В усякому разі, вирішити проблему змагання між каналами холдингу за молодіжну аудиторію без переформатування одного або всіх каналів, або ж усього холдингу, навряд чи можливо.

 

За віковими і статевими параметрами аудиторії ситуація виглядає так: Новий канал орієнтується на молодь, до того ж переважно чоловічої статі (завдяки «Солдатам», масним американським молодіжним комедіям тощо). Основна аудиторія каналу – молодь до 34 років. Аудиторія ICTV також більшою мірою чоловіча (молодих чоловіків до 10%, жінок – лише 8%); її ядро – 15-50 із переважанням чоловіків. В основі аудиторії СТБ – соціально активні чоловіки та жінки віком старше 35 років, із певним переважанням жінок 45-55 років.

 

Безпосередній конкуренції на рекламному ринку запобігає той факт, що рекламний час на каналах продають пов’язані між собою сейлз-хауси «Інтер-реклама» та «Стиль С+», проте, звісно, кожен канал прагне отримати якомога більше прибутку. Виходом із цієї ситуації могло би стати створення власного сейлз-хауса, як це вже спробували зробити 2003 року («Медіа-лайт»).

 

«В плане собственного продукта можно отметить все каналы второго эшелона, – каже Ірина Костюк. – Хоть никто из них и не отличился на поприще собственного производства игрового сценарного продукта (сериалы и фильмы), но у всех какие-то свои достижения в плане развлекательных и информационно-политических программ. На СТБ – это производство собственных документалок и даже их продажа в Россию, а также другим каналам в Украине. На ICTV проектов хоть и немного, но зато все они дорогостоящие и знаковые – “Свобода слова” и “Фабрика красоты”. На Новом суперярких проектов пока не было, но зато собственных проектов больше, чем у всех остальных, все они легкие и развлекательные и с вполне удовлетворительными результатами: “Алло, гараж!”, “Жертва моды”, “Эксклюзив”, “Шоумания”, “Свадьба за 48 часов”, “Ульотна відпустка”, “Хочу замуж” и многие другие. Не могу не упомянуть очень хитрый ход Нового канала во второй половине этого сезона – это программа “Увидеть все”. Экономия средств высшего пилотажа: в программе используются клипы и сюжеты, скачанные из Интернета (а-ля “Лучшее из Интернета”)! Никакой лицензионной оплаты и показатели – 2,18/5,39% (18+), 2,6/8,03 (14-49)».

Ще кілька років тому, коли практично всі центральні канали існували на ринку поодинці, навіть «умовне» об’єднання ICTV, СТБ, Нового і М1 було безперечною перевагою, оскільки дозволяло каналам координувати свої дії та не марнувати зусиль, змагаючись між собою. Проте сьогодні, коли «Інтер» та «1+1», збираючи навколо себе та запускаючи нішеві телеканали, диверсифікують виробництво і закупівлі, оптимізують використання ресурсів, фінансів і кадрів, створення реального холдингу є безальтернативним для каналів Пінчука. Звісно, в тому разі, якщо вони збираються втримати другий ешелон від навали конкурентів, які «підросли» за 2005-2006 роки і вже дихають у спину: НТН, ТЕТа та «України».

 

Можливо, саме кроком до створення справжнього холдингу є зосередження контрольних пакетів трьох каналів кіпрською компанією Venus Bay Holdings Limited, дозвіл на яке 17 серпня, коли ця стаття перебувала в процесі підготовки, дав Антимонопольний комітет України. Після того, як розпорядженням Кабінету Міністрів від 01.02.2006 року №44-р Кіпр (як державу, що входить до Європейського Союзу) було виключено з переліку офшорних зон, там стало вигідніше реєструвати холдингові та інвестиційні компанії. Нагадаємо, саме кіпрська компанія «Інтер медіа ґруп» володіє каналами групи «Інтер». Попри побоювання, висловлені юристом Інституту Медіа Права Ігорем Розкладаєм, що зосередження іноземною компанією українських медіаактивів є намаганням приховати реального власника, на нашу думку, є підстави вважати це черговим кроком до цивілізованого холдинготворчого процесу, результатом якого буде розвиток не лише групи каналів Пінчука, а й усього сегменту ринку, в якому вони працюють.