Мені не подобається, що Україна очолила список країн, де до численних порушень громадянських свобод, свободи слова та прав людини додається ще й порушення права виробника інтелектуальної власності отримувати за свою роботу відповідний прибуток. Тобто, цитуючи висновок Міжнародного альянсу інтелектуальної власності, «в Україні - надзвичайно високий рівень цифрового та фізичного піратства. Натомість державні органи переслідують легальні організації колективного управління замість шахрайських організацій»

Маючи всі можливості качати фільми та музику за допомогою файлообмінників, ваш автор не робить цього принципово. По-перше, я банально не вмію цим користуватися і, чесно кажучи, вчитися не хочу. По-друге, все ж таки іноді доводиться використовувати подібні ресурси суто для роботи, за що мені всякий раз безмежно соромно, але нижче я поясню, чому іноді порушую принцип. Нарешті, третє і головне: я переконаний, що в боротьбі за повну свободу обміну та поширення інформації пропагандисти піратства і принципові пірати займаються відвертою підміною понять.

Що таке вільний обмін інформацією? Те саме, що сакральна свобода слова та свобода висловлюватися. Не отримавши за це в якості покарання тюремного терміну. Або - значного фінансового покарання за рішенням суду, який виносить подібне рішення в координатах вибіркового правосуддя.

Ті, хто жив в Радянському Союзі, розуміють, про що я. Свобода слова - це коли я підходжу до місця, де продається друковане слово, і вільно, без обмежень, купую Playboy чи Hustler. Звісно, така продукція мусить мати відповідне маркування, навіть пакуватися в поліетилен. Але забороняти одним це видавати, іншим - продавати, а охочим - купувати не має права ніхто. Власне, за це й боровся скандальний видавець Ларрі Флінт. З одним уточненням: він не роздавав журналів на вулицях задурно, люди купували їх добровільно.

Отже, свобода поширення інформації - це можливість отримати те, що хочеш, у вільному доступі. Звісно, витративши певну суму.

У цьому - головний принцип цивілізованого існування. Проблема численних піратських партій лежить у тій самій площині, що й проблеми цивілізаційного вибору електоратів Партії регіонів та КПУ. У ширшому розумінні, такі проблеми має не лише нинішня Україна, а й передусім країни або колишнього радянського блоку, тобто - вражені комуністичної ідеологією, або далекі від цивілізації в тому вигляді, до якого ми з вами декларативно прагнемо.

Конкретніше: якщо українці не на словах, а на ділі прагнуть до Європейського союзу, отримання нелегального контенту - не наш шлях та не наш метод подальшого цивілізаційного розвитку.

Бо лише комуністи намагалися скасувати гроші в далекій перспективі, пропонуючи замінити їх натуральним обміном. Спрощуючи їхні тези, виглядало б це так. Відгодувавши та заколовши кабана, член комуністичної общини привіз м'ясо до іншої общини, члени якої пошили одяг, написали й видрукували книжки, зняли фільм. Залежно від потреб виробник м'яса міняє свою продукцію на штани, шкарпетки, буквар для дітей та диск із шансоном для себе. Результат: усі ситі, вдягнені, інтелектуально збагачені, і ніхто нікому нічого не заплатив. Та найважливіше - ніхто не підтримав при цьому потужні транснаціональні корпорації. Котрі створені для того, аби наживатися на нас із вами та наших потребах.

Можливо, сказане вище прозвучало аж надто спрощено. Проте так я намагався пояснити, чому адепти піратства в Україні вперто відмовляються платити за контент - халява, пропагована комуністами, сильніша за здоровий глузд та заперечує критичне мислення..

Чому в нас ніхто не бореться за вільний та безкоштовний обмін ковбасою, горілкою, автомобілями, телевізорами, мобільними телефонами чи планшетними комп`ютерами? Але коли десь написана книга, створена музика чи зняте кіно, це все не просто може, а навіть повинно доходити до споживача в якості благодійного, меценатського акту?

Наголошую - я всіма кінцівками за вільний обмін інформацією. Коли СРСР перебувала в повній інформаційній та, відповідно, цивілізаційній ізоляції, я не міг читати, дивитися й слухати те, що хочу, разом із усім світом. Натомість мене годували лише тим, що дозволяла генеральна лінія ЦК КПРС. Ви не забули першого бізнесу Юлії Тимошенко? Правильно: відеосалони, відкриті в «ленінських» кімнатах, підпорядкованих ЦК ЛКСМ (У). Комсомольці заробляли на тому, що показували нам із вами погані копії погано озвучених іноземних фільмів, заборонених в СРСР офіційно. Для цього варто було купити телевізор, відеомагнітофон, зробити кілька контрафактних копій «Коммандо», «Рембо» та «Еммануелі» і брати за право подивитися це 1 рубль з носа радянської людини.

Прикро визнавати, але подібні речі я, ідейний борець із піратством, на той час вважав нормою та не міняю своєї думки тепер. Адже в СРСР справді не існувало іншого способу почитати «Хрещеного батька» чи «Майстра і Маргариту», аніж самвидав. Не було офіційних, за нормальні квитки, концертів Володимира Висоцького і, відповідно, легальних записів - тільки сто разів переписані кустарним способом бобіни та касети. За провезений через митницю Playboy давали тюремний термін. За прослуховування «Радіо Свобода» брали на олівець у КГБ, а ефір глушили. Ось що таке несвобода - для тих, хто забув чи не знав.

Тепер усе помінялося. Я маю таку саму змогу купити книгу, газету чи диск із фільмом та музикою, як і ви. Все це є у вільному продажу. Але - факти вилучення з цього самого продажу накладів окремих номерів, як це було з журналами «Український тиждень» та «Фокус» вас чомусь не обурюють. На відміну від спроби, хай здійсненої не зовсім у правовому полі, закрити файлообмінник Ex.ua.

Погодьтеся: підміна понять наочна. Вилучення з продажу друкованих видань, зняття з ефіру «не тих» сюжетів, звільнення з радіо за прочитаний політичний прогноз погоди, закриття внтернет-видання за нелояльність до влади та інші вияви цензури хвилюють мене набагато сильніше, аніж закриття каналів поширення контрафактної інтелектуальної продукції. І вас це мусить хвилювати і обурювати так само.

Адже насправді сьогодні навіть зусилля Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі не здатне перекрити доступу до актуального інтелектуального продукту. Не кажучи вже про ринок ліцензійних DVD, CD, МР3 чи інших носіїв, здатних зберігати й поширювати інформацію. Тобто, інформацію не в розумінні журналіста (відомості про подію чи факт), а в науковому, технічному значенні.  

Можливість платити за той контент, який тебе цікавить - ось благо цивілізації та важливе досягнення вільного демократичного суспільства. Заплативши за контент, ти поважаєш не лише працю виробника, а й також себе: відчуваєш гордість за те, що можеш дозволити собі подібний крок.

І тут я б не казав про змову транснаціональних корпорацій. Скажімо, коли режисер Аксиня Куріна закликає продюсерів кіноальманаху «Українські злі» після скандалу з прокатом не зливати її стрічку в мережу для вільного доступу, вона навряд чи печеться про свій прибуток та надприбуток мільярдерів. У цій же площині - заклик Михайла Іллєнка не шукати в інтернеті піратських копій фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Я можу закластися, на що завгодно, що Іллєнко не працює в цьому випадку на глобальні корпорації, і точно не програю закладу.

На моє переконання, слід розрізняти свободу слова та вільний доступ до ЗМІ й максимальні обмеження для піратів. Якщо взяти телевізійний сегмент, то, за тенденцією останніх років, активно почали розвиватися саме телевізійні серіали. З одним уточненням: успішні й прибуткові «Доктор Хаус», «Борджіа», «Ігри престолів», «Декстер» та інші - продукція кабельних мереж. Тобто платних каналів, за право користуватися якими глядачі без проблем вносять абонентську плату. Саме завдяки глядачам серіали мають бюджети, сумірні й часом навіть вищі за бюджет прокатного кіно. За можливість дивитися яке, до речі, люди теж платять - у касу кінотеатру. Розказати, хто і скільки на цьому заробляє? Чи ви знаєте? Чому ж тоді ще ходите в кіно?

Лише цивілізовані, тобто - товарно-грошові стосунки, зроблять легальний контент, зокрема телевізійний, вільнішим та незалежнішим, ніж він є. Власне, так і робиться: довкола нас усе динамічно розвивається, лише українці виявляють небачену й навіть варту певної поваги активність, коли треба щось розпіратити й скачати. При цьому самі ми не надто розвиваємося й не так скоро йдемо вперед у плані створення актуальних трендів у царині інтелектуальної продукції.

Хтось може сказати - не хочу, мовляв, платити за квиток у кіно 50 гривень. Але коли буде альтернативна пропозиція дивитися в мережі офіційно, легально лише за 5‑10 гривень, платити така людина теж відмовиться. Той, хто не платить 80 гривень за паперову книгу, не заплатить і 20 за електронну версію. Ось у чому суть: у нас звикли не шукати лояльної цінової політики, а можливостей взагалі нікому й ні за що не платити! При цьому коли працедавець чи діловий партнер не платить або платить менше, ніж обіцяв, типовий ідейний пірат починає голосно обурюватися в соцмережах, ЗМІ та судах. Таким чином, подвійні стандарти наочні.

Нарешті: чому я все ж таки час від часу всупереч ідейним переконанням вдаюся до піратських переглядів. Міг би не робити цього. Аби самі пірати не зробили неможливим розвиток - та куди, саме існування! - індустрії поширення легального ліцензійного контенту в Україні.

Скажімо, сусіди-росіяни пропонують у спеціалізованих магазинах масу ліцензійки на будь-який смак, та ще й час від часу влаштовують на неї акції та розпродажі. Знаєте, скільки знайомий мешканець Люберець витратив на ліцензійний двотомник документальних історичних стрічок виробництва ВВС? Двісті російських рублів! Це приблизно 40 гривень. За 10 (!) якісно зроблених та озвучених дисків, кожен із яких містить 3 (три) серії проекту.

В Україні можливостей втратити такі гроші за подібний продукт під час аналогічних акцій я та мої однодумці не в змозі - в силу відсутності згаданої розвиненої індустрії з виробництва та вдячного розповсюдження легального контенту. Тобто, принцип «треба тобі - пішов та купив» не спрацьовує. Або порушуй чужі права, або обмежуй себе та власний світогляд.

Ось за що я не люблю піратства. Воно не має нічого спільного з демократичними цінностями. Тож закликаю тих, хто поважає себе, інших та свою країну, зробити аналогічні висновки - заради можливості розвивати й справді вільно, без обмежень поширювати власний інтелектуальний продукт. Й користуватися плодами розумової діяльності інших.

Фото - obozrevatel.com