Популярний в Україні журнал «Корреспондент» особливо не жалів ні першого, ні другого з цих двох мільйонерів. Описуючи тридцятку найбагатших людей України «Корреспондент» з посиланням на Дмитра Видріна приписав Коломойському висловлювання, з якого випливає, що останній сам зізнається нібито він принципово не повертає боргів та не сплачує податки. Про Роднянського ж було згадано в останньому випуску ТОП-100: мовляв Студія 1+1, яка належить медіа-магнату, як би і вибачилася за своє необ’єктивне висвітлення подій в Україні в останні роки кучмівської епохи, але виглядало це нещиро. А ще журнал зазначив, що обізнані люди кажуть, ніби Роднянський «дав слово» Ігорю Коломойському продати йому 1+1, а потім це слово забрав, що і спричинило боротьбу за канал, яка вже майже рік триває в судах України.

У середині жовтня 2005 р. Ігор Коломойський подав до Печерського райсуду столиці позов про визнання за ним права власності на 70 відсотків статутного капіталу ТОВ «Студія 1+1». Процес затягнувся надовго через перебування на лікарняному судді Горяйнова, гіпертонічний криз Олександра Роднянського (який крім того дуже велику частину часу проводить в Москві), паралельний розгляд пов’язаних зі справою моментів в апеляційному суді м. Києва розгляд по суті самої справи за позовом Коломойського багато разів відкладався. Представники позивача звинуватили протилежну сторону в затягуванні процесу, яка в свою чергу звертала увагу на те, що І.Коломойський змінював свою позицію по справі й зволів давати на суді свідчення вже аж після переходу процесу в стадію дебатів. Нарешті 16 серпня 2006 р. суд у складі судді А.Горяйнова задовольнив позов Ігоря Коломойського.

Цим судовим рішенням фактично визнано наявність усного договору від 21 червня 2005 року про продаж 70 відсотків каналу, на факті укладення якого заявляв Коломойський. Щоправда, спочатку сторона позивача датувала угоду 10 червня, посилаючись на лист від 10 червня 2005 р., нібито підписаний Фуксманом (співвласником "1+1"), Бйорком (президентом компанії Central Media Enterprises, яка також є співвласником «плюсів»), Роднянським та Коломойським. Але потім сторона Коломойського визнала своє посилання на даний лист в позовній заяві помилковим і почала наполягати на факті укладення усної угоди 21 червня минулого року в Женеві.

Стаття 208 Цивільного кодексу України встановлює, що такого роду угоди належить вчиняти у письмовій формі, але недодержання письмової форми ще не тягне за собою недійсності такої угоди (ст. 218). При запереченні однією зі сторін факту укладення угоди її наявність може доводитися письмовими доказами, аудіо-, відеозаписом та іншими доказами, але не свідченнями свідків. Законодавча заборона на застосування такого виду доказів як свідчення свідків є обгрунтованою і встановлена для недопущення введення суду в оману за допомогою лжесвідчень, які в таких випадках були б найлегшим способом ввести суд в оману, оскільки даний вид доказів легко «підробити» і зазвичай складно перевірити. Але, як не дивно, обидві сторони в даному процесі свідків таки залучали. Поки невідомо, які докази лягли в основу судового рішення від 16 серпня цього року, оскільки, за нашими даними, мотивувальна частина рішення ще не потрапила в пресу.

Крім того, у справі фігурували й письмові докази, зокрема прибутково-касовий ордер і накладна кур’єрської служби доставки. Ці докази можуть свідчити про внесення Коломойським авансу (2 000 000) за угодою на рахунок нотаріуса. Роднянський авансу не взяв, але суд витребував у нотаріуса повідомлення про вручення поштового відправлення на ім’я Роднянського і цей документ може свідчити про те, що Роднянському мало бути відомо про надходження для нього авансу. Факт руху авансових платежів безпосередньо не доводить факту укладення угоди між сторонами, але з другого боку – навіщо бізнесмену знімати зі свого рахунку таку велику суму і вносити в депозит нотаріуса на ім’я іншого бізнесмена.

Сама усна форма такого серйозного договору як така не є чимось протиправним або абсурдним, як це іноді виглядає в повідомленнях певних ЗМІ. Просто в Україні, особливо в радянський період, укладення такого роду угод в усній формі не практикувалося.

Тобто головним питанням до судового рішення від 16 серпня по справі Коломойський проти Роднянського має бути питання того, які докази існування усної угоди від 21 червня 2005 р. суд поклав в основу свого рішення. Більш вірогідним виглядає, що це були письмові докази. В будь-якому випадку за відсутності у нас мотивувальної частини рішення не зовсім коректно давати якісь остаточні оцінки даному рішенню, та й піддавати сумніву авторитет суду без вагомих підстав було б неприпустимим. Однозначно, що рішення Печерського райсуду переглядатиметься апеляційним судом: сторона відповідача вже заявила про свій намір оскаржити рішення від 16 серпня, а після апеляційного розгляду скоріш за все відбудеться і розгляд в касаційній інстанції – Верховному Суді України.

Взагалі справа Коломийський проти Роднянського характеризує манеру ведення бізнесових справ в Україні, при чому характеризує не з кращого боку хто б не був правий у цьому спорі: якщо Роднянський обіцяв продати канал, то наступна відмова від обіцянки показує іноземному інвестору ненадійність українських бізнесменів у якості партнерів; якщо ж угоди про продаж «плюсів» не було, то позов Коломойського і наступне судове рішення дають іноземним інвесторам сигнал про ненадійність вітчизняної судової системи та нахабність і агресивність українських олігархів. Принаймні, є велика імовірність, що не зважаючи на скандал канал "1+1" не здаватиме своїх нинішніх позицій, а може й стане цікавішим та більш різностороннім.

Інститут Масової Інформації