У 2002 році журналістів CNN, SABC, Reuters та інших ЗМІ, які працювали у Нігерії, запросив на зустріч міністр інформації країни Джері Гана. Метою зустрічі було висловити невдоволення висвітленням Нігерії у медіа – такі «виклики на килим» звичні для нігерійських журналістів. Після промови, яка скінчилася на оптимістичній ноті, журналістам роздали пакети з книжками та іншими інформаційними матеріалами про країну. Між книжками лежали коричневі пакети з готівкою (близько 450 доларів у національній валюті) – теж абсолютно нормальна ситуація для Нігерії. Втім, вона шокувала західних журналістів, вони повернули гроші, а скандал облетів світові ЗМІ.

 

Журналістів уразила відверта спроба дати їм хабара, хоча вони, звичайно, знали про розвинену «конвертову журналістику» в Нігерії. У міжнародному виданні Time 14 квітня вийшла про це стаття Стівена Фарріса під назвою «Вся правда».

 

Вся правда про нігерійську пресу на початок нового століття може вміститися в одне слово: корумпована. Нігерійські ЗМІ найбільш розвинені на африканському континенті: країна має два десятки щоденних видань і близько 10 тижневиків, які дійсно конкурують між собою. Влада не раз ставила собі в заслугу те, що вона не закриває видання і не чинить на журналістів фізичного тиску. У цьому немає потреби, якщо після прес-конференції роздавати журналістам конверти, в яких лежить по 15 доларів (так, лише 15-20 доларів – західним журналістам, можна сказати, «пощастило»). Відпрацювавши тиждень у редакції, журналісти більшості видань у 2000 році отримували по 30 доларів. І… писали лояльні матеріали, щоб отримати акредитацію і на наступний захід.

 

У міжнародній пресі час від часу зустрічались ображені відгуки західних журналістів, вимушених повертати гроші та пояснювати, що професійні стандарти не дозволяють журналістам брати хабарі. Натомість їх нігерійським колегам було не до професійних стандартів та відповідальності перед аудиторією. Колись преса відіграла важливу роль в історії країни: у 1960 році медіа очолили боротьбу за незалежність країни. Після її здобуття вони почали швидко розвиватися, та встановлений військовий режим суттєво обмежував свободу слова. Журналісти часто боролися не лише за виживання професії, а за власне життя і безпеку. І лише наприкінці 90-х журналісти отримали свободу слова.

 

Втім, як і в багатьох інших країнах, на зміну цензурі влади прийшла цензура грошей. Багато досвідчених журналістів, які не хотіли працювати за таких умов, пішли викладати журналістику в університетах та займатися наукою. Крістофер Мегай працює нині в Інституті журналістики Лагоса. В інтерв’ю Тimes він розповів, як одного разу йому слід було відвідати дві прес-конференції підряд і на обох йому давали ці коричневі конверти: «Хоча гроші нам би тоді не завадили, я почувався такою дешевкою, що просто не повернувся до редакції. Взагалі».

 

Наприкінці 2008 року Мегай, який так само сильно вболіває за журналістику Нігерії, писав: «Коли я пішов (у 1998 році), хабарі брали всі журналісти. Щоби хтось від того відмовився – це було нечувано. Ну хіба що американські журналісти…». Тепер, за його словами, близько 30% журналістів заявляють, що не беруть хабарів. Причина найпростіша: у них висока заробітна плата. Не захмарна, але вона дозволяє їм жити, не відчуваючи приниження, коли їм дають хабар. Нігерія, як відомо, лідер із видобутку нафти в Африці, у країні є гроші не лише на оновлення інфраструктури, але, як виявляється, і на ЗМІ. До того ж, журналісти, які у складні часи не поступилися своїми принципами, вже вивчили не одне нове покоління...

 

Отже, відповідь проста: в Нігерії джинсу потроху долають гідною зарплатнею. Журналісти визнають, що брати хабарі для них принизливо, пише Times. Раніше європейські та американські журналісти буди шоковані хабарами, які відкрито давали журналістам. Нині, вже звично повертаючи конверти, вони дивуються іншому: так само роблять деякі їхні нігерійські колеги.