«Я зразок толерантності, просто збоченців не терплю». Чого чи кого не терплять, може різнитися, але гадаю, ми всі чули подібні висловлювання. Певною мірою це навіть природно, адже ми ж знаємо, що добре, що погано, як мають поводитися люди (хоча дехто чомусь цього й не розуміє). Якщо не виходити за межі своїх близьких та знайомих, схема більш-менш спрацьовує. Але тільки спробуйте пояснити іноземцеві якесь «без слів зрозуміле» поняття на кшталт «образливе», «вульгарне» чи «моральні критерії суспільства», то й виявиться, що не все так ясно. Та й у спілкуванні з українцями можна зіткнутися з прикрим нерозумінням «очевидного».

 

Чи можемо нав’язувати свій набір моральних істин решті жителів країни (та намагатися світ «просвітити»)? У демократичних країнах цінується плюралізм поглядів, культурно-національних традицій, релігій та за визначенням не нав’язується «єдино правильний» світогляд. Це ідеал, звичайно, і часто бувають колізії, але законодавство спирається на максимальну толерантність і повагу до різноманітності.

 

Ці самі принципи закріплено в Конституції України, тому абсолютно незрозуміло, чому за головування професора права, колишнього народного депутата Василя Костицького, пропонуються зміни до Закону про захист суспільної моралі, які мають дуже мало спільного із засадами правової демократії. Відразу наголошу, що, на мій погляд, йдеться не тільки про зміни. І хоча деякі положення чинного закону та заходи Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК) важко сприймати без гумору, смішного в ситуації, що склалася, дуже мало.

 

Як відомо, новий голова НЕК протягом останніх місяців виявляє надлюдську активність з інформування щодо ситуації із захистом державою суспільної моралі та розгортання діяльності комісії. Про недавні гучні події детально розповідав Отар Довженко. У багатьох інтерв’ю Василь Костицький згадує про зміни до низки законів, пов’язаних із дотриманням норм суспільної моралі, та плани «зміцнити юридичну базу комісії». Можна було б очікувати сплеску цікавості в результатах бурхливої діяльності юристів НЕК, однак перетворення інших не менш енергійних зусиль комісії на фарс, можливо, притупило пильність тих, хто зазвичай стежить за діяльністю та намірами її керівництва.

 

Чому вносяться зміни до законодавства? Сподіваємося, що закони вдосконалюють, намагаючись усунути розбіжності інтерпретації, запевнити передбачуваність наслідків невиконання положень та й щоби привести його у відповідність до Конституції та міжнародних стандартів. Нічого подібного тут, на жаль, не видно.

 

За словами п. Костицького, «дуже розширюється термінологічний ряд. З’явилися такі терміни, як ксенофобія, антисемітизм, українофобія; такі визначення, як “неповага до національних та релігійних святинь”».

 

Чому надаються визначення тільки двох термінів – ксенофобії та антисемітизму, невідомо, та й насторожують занадто вузьке визначення ксенофобії («ненависть, ворожість або страх по відношенню до іноземців») та дивне визначення антисемітизму. В останній пропонованій НЕК редакції, – «форма національної та релігійної нетерпимості, що виражається у ворожому ставленні до cемітів (групи народів, що мають спільне походження та включають сучасних арабів, євреїв, ефіопів тощо)», – воно настільки узагальнює поняття, що важко зрозуміти, що можна з ним робити.

 

А чи взагалі збираються «щось робити», щоби таким проявам маразму протидіяти, теж не те щоб дуже зрозуміло. Можна привітати вичерпний перелік видів національної, расової та релігійної ворожнечі, але далі «заборони» справа не просувається. Та й до визначення «українофобії» («неприязнь, ворожість або інші негативні прояви у відношенні щодо українців як до народу, їх культури, традицій, мови або до України – як самостійної держави, яка проводить незалежну внутрішню і зовнішню політику, до її національних символів, а також до громадян України») теж можна причепитися. Не обов’язково дуже енергійно з огляду повної неможливості його застосування.

 

Те саме можна сказати про велику кількість термінів. Нам пояснюють, наприклад, що «невігластво» – це «відсутність знань», але що саме забороняється, тобто як розуміти «пропагувати невігластво», геть незрозуміло. Досі немає визначення для вельми спірного терміну «блюзнірство», що відверто вражає на тлі деяких гучних скандалів, зокрема, навколо карикатури Мохаммеда або фатви проти британського письменника Салмана Рушді.

 

Видається, що намагання «зміцнити правові засади» закону не дуже далеко сягають. Це ще більш тривожно в тих частинах, де комісія вже набула досвіду та досить сумнівної слави. Порнографія, зокрема, визначається як «вульгарно-натуралістична, цинічна, непристойна фіксація статевих актів, самоцільна, спеціальна демонстрація геніталій, антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям суспільства». Про чиї саме критерії йдеться? Непокоїть те, що юристи явно зрозуміли, що термін «моральні критерії» висить, так би мовити, в повітрі, але додумалися, незважаючи на всі протести та скандали, лише до доповнення «суспільства». Різниця між «еротикою» та «порнографією» залишається незрозумілою та кумедною.

 

Тільки повторю, що важко вже сміятися. Адже пропонується не якась промова милого дядька, а нова редакція закону. А закон має бути чітким і передбачуваним, а не якоюсь плутаниною суб’єктивних понять, що кожний новий голова комісії може тлумачити, як вважатиме за потрібне або доцільне.

 

Такий туман дуже вигідний для тих, хто хоче на свій розсуд диктувати, коли застосувати закон, а коли можна крізь пальці дивитися. Це одна причина, чому вважаю, що небезпечно ставитися до закону та діяльності комісії з гумором, але є й інші. Треба позбутися радянської звички сприймати закони як порожні слова, які влада застосовуватиме чи ігноруватиме як їй заманеться. Це ще більше сприяє корупції і деградації влади.

 

Дедалі частіше лунають заклики заборонити або боротися з чимось, що нібито шкодить суспільній моралі та навіть ставить під загрозу національну безпеку. В. о. голови СБУ Наливайченко нещодавно заявив, що має бути «закон, який відносить до відповідальності, чи то кримінальної, чи то адміністративної, як покарання за ті дії, навіть найвищих посадових осіб, які заважають президенту виконувати його функції, ображають як інститут влади, або ж обмежують його в тих діях чи указах, які він видає». Він помилково стверджував, що є така «жорстка відповідальність» у США. Можна до цього ставитися як до чергового ходу у суперництві між президентом і прем’єром. Безумовно, можна, але я би порадила спробувати уявити собі подібне висловлювання від керівництва спецслужб інших демократичних країн.

 

Ненабагато простыше, до речі, уявити собі державний орган, який би випустив спільне звернення із Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій, у якому заявляється «про наше категоричне неприйняття нав’язуваних нам і нашим дітям псевдоцінностей на зразок “вільного кохання”, легалізації розпусти, сексуальних збочень, наркотиків, культивування наживи, нетерпимості, невігластва, антисемітизму, ксенофобії, неповаги до національних та релігійних святинь». Обмежусь тільки однією причиною, чому голова державної комісії мав попросити шановних представників релігій виступити зі зверненням без його участі – її чітко викладено в ст. 35 Конституції України.

 

Чи високопосадовці самі так погано вивчили досвід інших країн, чи розраховують на необізнаність аудиторії, хай читач сам вирішує. Політики, які останнім часом розводяться щодо боротьби з неповагою до національної гідності, до національних символів, воліють не заглиблюватися в подробиці. Україна, беззаперечно, може обрати свій шлях (хоча в даному випадку йдеться радше про той самий шлях, що й Росії), але чи не слід було би пояснити населенню, що більшість демократичних країн цілком інакше вирішили такі складні питання? Можна посилатися на рішення Верховного суду США, яке підтвердило право за першою поправкою Конституції на знак протесту спалити державний прапор.

 

Не кажу вже про дивне повторення фрази про «участь у розробці міжнародних договорів України з питань захисту суспільної моралі». Прошу правильно мене зрозуміти: анітрохи не ставлю під сумнів важливість участі Україною в розробці міжнародних договорів. Але хотілось би дізнатися, чи хтось може хоча б один подібний договір назвати.

 

Тут, можливо, скажуть, що йдеться про всі договори з протидії ксенофобії чи дитячої порнографії, бо в Законі про захист суспільної моралі це теж забороняється. Підозрюю, що навмисно заплутують абсолютно різні явища – беззаперечні злочини, з якими треба жорстко боротися, як, наприклад, використання дітей у виробленні порнофільмів, та те, що одні вважають нормальним, а інші – гріхом. Коли й так не зрозуміло, що саме підпадає під заборону, весь цей туман допомагає чиновникам застосовувати закон украй вибірково, проти геїв, наприклад. Та й прикро, що задовольняються порожніми словами там, де потрібні реальні заходи. Може, для деяких посадовців вигідно, коли всі розгублено намагаються збагнути, як у випадку з «Інфостором», чи йдеться про неприпустиму цензуру, чи про боротьбу з дитячою порнографією, але хотілось би почути від них пояснення, як це захищає вразливих дітей.

 

Якщо читати законопроект, то видно, що цей туман планують розширити до всіх каналів комунікації, зокрема й інтернету. Можна сподіватися, що в когось, хто працюватиме над текстом законопроекту до його подання у парламент, вистачить здорового глузду, щоби прибрати всю цю ахінею. Краще, щоби водночас розправились із відверто перебільшеними амбіціями щодо ролі та повноважень голови комітету.

 

Тобто, ще не факт, що влада всерйоз збирається ввести цензуру чи що їй це вдасться. На цій мажорній ноті хотілось би закінчити, але не можу. По-перше, бувають різні форми цензури. Якщо план КМУ укласти з керівниками ЗМІ «громадські договори про захист моралі в інформаційному просторі України» здійснять, то як це назвати інакше ніж цензурою, не збагну. Та й без того, коли над ЗМІ висить загроза, що ліцензію можуть відібрати, до вульгарного впровадження прямої цензури вдаватися не обов’язково.

 

Є й інше, не менш істотне «але». На днях Бі-бі-сі пережив черговий скандал, коли відомий психотерапевт публічно звинуватила службу в перекрученні інтерв’ю, яке вона дала, щодо ролі релігії в нашому житті. Служба відразу вибачилася, представила пані Ро (Dorothy Rowe) можливість без жодних перепон висловити власні думки. Простіше кажучи, службу піймали на цензурі, й вона мусила якнайшвидше та переконливіше довести, що це якесь нерозуміння.

 

А в Україні, навпаки, голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, віце-прем’єр-міністри Іван Васюник та Микола Томенко та в. о. голови СБУ так чи інакше заявляють про потрібність захисту душевного здоров’я населення, тобто цензури, а ми відмахуємось, називаючи це «піаром». Чи не доцільніше було би їх навчити, що піар має покращити їхній імідж, а не викликати загальний осуд? Здається, нам усім не завадило би повчитися, відносно яких дій та слів має бути «нуль толерантності».