«Нещодавно я отримала книжку від конгресмена, чию діяльність висвітлювала у 80-х, коли лише почала працювати. До книги була докладена записка, яка викликала мої перші журналістські спогади», – пише Марітес Вайтаг у своїй авторській колонці. Політик писав: «Не можу забути, як якось на Різдво я обгорнув шоколадні цукерки, поклав туди, здається, 100 песо та записку: “Купіть собі подарунок”, і передав це парламентській журналістці. Мені повернули готівку з запискою: “Дякую за солодощі, але заберіть, будь ласка, гроші”. Ніколи не забуду, як соромно мені було у той момент».

 

Минуло багато років, ця журналістка, Марітес Вайтаг, стала головним редактором щоденного видання Newsbreak, заснувала агенцію журналістських розслідувань, видала чотири книжки, а практика конвертів нікуди не зникла. Втім, як мінімум один політик виніс свій урок: наступного року на Різдво він прислав Вайтаг мітлу: мовляв, щоб назавжди вимести минуле. «Нарешті корисний подарунок!» – пожартувала журналістка.

 

Пізніше конгресмен розповідав, як ще під час виборчої кампанії його попередили: хабарі журналістам – стандартна практика, майже норма професійної етики, і без них про вас не писатимуть. На Філіппінах, втім, як і в багатьох країнах, політики не розуміють, що сама робота політичних оглядачів полягає в тому, щоби висвітлювати діяльність політиків. І висвітлювати об’єктивно, а на це не вплинеш грошима. Ватаг розповідає, що загалом її намагалися підкупити лише двічі – вона відмовилась, а далі репутація принципової журналістки йшла попереду неї.

 

Своєю діяльністю Вайтаг демонструє стандарти журналістської етики для філіппінських журналістів. Ставши дописувачем таких міжнародних видань, як Christian Science Monitor, Guardian, Newsweek, Вайтаг привернула увагу міжнародних НГО до проблем філіппінської журналістики. На її думку, коріння джинси для Філіппін полягає не тільки і не стільки у низькій зарплатні журналістів, а більшою мірою у браку освіти та розуміння журналістської етики. Вона допомогла організувати низку тренінгів для журналістів, залучивши західних донорів та викладачів.

 

Проплачені матеріали у філіппінській пресі мають тяжкі наслідки. Це етнічно та релігійно неоднорідна країна, де часто спалахують заворушення у мусульманських провінціях. Расизм та релігійну нетолерантність, міцно вкорінені у суспільстві, підкріплюють медіа із замовними матеріалами та усталеною практикою конвертів. Фактично це стало питанням національної безпеки. В країні, де медіа не розглядають як соціально відповідальні інститути, а виключно як елемент пропаганди, суспільство виявилося розділеним навпіл, а велика кількість населення опинилася поза інформаційним простором. Історично склалося, що майже всі медіа охоплюють лише Манілу: у незаможній країні будь-який бізнес, як відомо, легше вести у столиці, де і зосереджені майже всі філіппінські ЗМІ. Щоби нормалізувати медійне середовище, слід було змінити ставлення до засобів масової інформації та журналістів. Хабарництво в журналістиці – лише один із елементів проблеми. Марітес Вайтаг вже не одне десятиліття доводить власним прикладом, що ситуацію можна і треба змінити.