– Загалом вдалим. Ще 2006-го ми перейшли на жорстке бюджетування, фінансове планування діяльності – і торік успішно працювали за цією схемою. Маю на увазі схему самоокупності, яка виключає дотування діяльності ТРК з боку акціонерів. Насамперед ідеться про інтенсифікацію роботи рекламного відділу: 2006-го ми мали +84% по рекламних доходах до попереднього року, торік здобули +75% до 2006-го (без урахування політреклами). Аналогічні 75% росту заклали в бюджеті-2008. Логіка тут проста: випередити як інфляцію життя, так і медіа-інфляцію.

 

Але цього року таке зростання поки що не витягуємо: не все залежить від зусиль професійних продавців і менеджерів, є ще така річ, як украй обмежений регіональний ринок телереклами. По-перше, Рівненщина бідна на економічний потенціал. По-друге, кричуще мізерна частка регіонального ринку телереклами в Україні порівняно з усталеними нормами цивілізованих країн – наслідок неналежного законодавчого врегулювання регіонального телемовлення. Тому поки що 100 тисяч гривень рекламних доходів на місяць – це для нас і своєрідна межа, і орієнтир.

 

Повертаючись до здобутків минулого року, відзначу значне посилення інформаційної складової у програмній політиці. Новини вісім разів на добу, щоденне прямоефірне ток-шоу «На часі», телемарафони «Доба вибору», виборчі теледебати, цикли ток-шоу «Стежки в Європу» (про перспективи євроінтеграції України) й «Три вечори з першими особами», періодичні телебрифінги керівників області, ток-шоу «Страховий ринок України», цикл фільмів «Сім чудес Рівненщини», що став підсумком однойменного мультимедійного проекту, – все це в нашому програмному портфелі 2007-го. Орієнтир тут один: ми – канал місцевий, тому місцеві новини, місцеві обличчя, місцеві теми і проблеми – це наш коник. Зрештою, це й соціальна відповідальність телеканалу як місцевого мовника: кому як не нам створювати дискусійні майданчики, де порушуватимуться актуальні для регіону проблеми?! Більше трьох десятків програм власного виробництва, які маємо, – це також логічний результат орієнтації на місцевий телеконтент. Потужну новинну складову в ньому доповнюють такі пізнавально-розважальні проекти, як тележурнал «Чоловічі розваги», дитяча програма «Небесна колискова», яка, виходячи порівняно недовго, вже має відзнаки всеукраїнських фестивалів, спортивні програми тощо.

 

Зрештою, третім здобутком 2007-го стало для нас започаткування мультимедійної співпраці між журналістами телеканалу й газет видавничого дому «ОГО» (Віктор Данилов є його засновником. – Авт.). Ідеться й про спільне планування роботи, і про координацію зусиль при здобутті інформації, і про кросмедійне промо, і про спільні проекти на зразок уже згаданих «Семи чудес Рівненщини». Першими паростками такої співпраці ми загалом задоволені й уже готові поділитися набутим досвідом із колегами з інших регіонів. Нині працюємо над тим, щоб посилити цю роботу, зокрема в інтернет-площині. На сьогодні для нас проект номер один – це оновлення веб-сайту телекомпанії. Я переконаний, що сайт місцевої газети і сайт регіонального телеканалу – це повинні бути сайти номер один і номер два у регіональному інтернеті. Переконаний, що оновлений сайт телеканалу знайде на цьому ринку свою унікальну нішу – це щоденні новини, анонси програм та розшифровки ефірів, цікаве відео, в тому числі відео від користувачів, і, звісно, потужний інтерактив. До речі, якраз із перших днів квітня тестова версія нашого оновленого сайту www.rivne1.tv вже функціонує, хоча зрозуміло, що це – лише початок великої і непростої роботи.

 

– Якби ж то так! Переконаний, що сьогодні можна й потрібно говорити про кричуще несправедливий розподіл рекламних бюджетів між центральними і регіональними телеканалами. Ані законодавство, ані об’єднання регіональних телемовників поки що неспроможні повернути цей процес у більш справедливе русло. Найбільше ж нас турбує відсутність прийнятної для регіонального мовника в Україні законодавчо закріпленої схеми співпраці між регіональними та мережевими телеканалами. Йдеться про схему, яка працює і в США, й у країнах Східної Європи, коли мережевий канал централізовано наповнює ефір загальнодержавними новинами, фільмами й своїми програмами, а регіональний канал має власний ефірний час для місцевої інформації, актуальної для регіону. У нас же регіональні канали загнані в глухий кут. З одного боку, щоб не порушувати законодавства, вони змушені опановувати 24 години ефіру повністю, але зважаючи на бідність рекламного ринку, вони не мають змоги виготовляти такі обсяги власного якісного телепродукту. Тобто це сизифова праця, яку, власне, й глядач не оцінить. Натомість ділити ефір «на місці», віддаючи частину часу програмам мережевого каналу, які не збалансовані з місцевим продуктом, не адаптовані до нього, – це також програшний варіант. Так, ми сьогодні можемо «потягнути» 24 години власного мовлення – але чи потрібно це за будь-яку ціну?.. Веду до того, що я зацікавлений у проведенні в Україні широкої дискусії щодо мережевого способу побудови місцевого телемовлення. Інакше місцеві телерадіокомпанії просто зникнуть – так само як вимирають нині бенгальські тигри.

 

Інша ключова проблема – це відсутність чітких, швидких і недорогих інструментів вимірювання ефективності наших програмних зусиль. Зрозуміло, що центральні телеканали, володіючи цими інструментами, мають змогу значно точніше вибудовувати свою програмну політику. Це неодмінно позначається й на розподілі рекламного ринку між центральними та регіональними мовниками: якщо сьогодні, умовно кажучи, 85% телереклами залишається в Києві, то за умови збереження цього стану справ рано чи пізно центральні канали заберуть і всі 95% реклами. На газетному ринку, приміром, ситуація інша: там такі інструменти вже діють, ми ними активно користуємось і вже відчуваємо віддачу. А на телебаченні реальність така, що сьогодні ми змушені переконувати рекламодавця підтримати програму спонсорським пакетом чи взяти слот біля популярної передачі, що називається, «всліпу». Адже власні маркетингові дослідження програють у співвідношенні «ціна-якість», а інших – просто немає. Тому так само хотів би звернутися до колег із закликом розпочати широку дискусію щодо необхідності запровадження в Україні механізмів вимірювання саме регіональних телевізійних аудиторій. Думаю, цей процес можна розпочати під егідою НАМ, за підтримки міжнародних донорів. Адже прозорість телевізійного ринку, про яку останнім часом так багато говорять, потрібна не лише в столиці, а й у регіонах. А ефективна система регіонального телевимірювання – це одна зі складових такої прозорості.

 

– Так, а крім того ми активно беремо участь у роботі й іншої, суто регіональної газетної асоціації – АНРВУ. Щодо нашої профільної телевізійної асоціації – НАМ, то насамперед хотів би її похвалити. НАМ сьогодні справді є фактично єдиним помічником і оплотом для тих регіональних телевізійників, які хочуть працювати ефективно, чесно, на перспективу. Хоча НАМ конкурувати з ІТК в плані лобіювання інтересів своїх членів поки що не випадає, і це є проблемою. Якісно змінити ситуацію можна тільки через державну законодавчу підтримку регіональних телеканалів, інакше, повторю, вони зникнуть як клас – власне, все йде до того. Про які інвестиції в технічне переозброєння, у нові проекти, у людей може йтися за таких умов?..

 

– Покривив би душею, якби сказав, що кадрова проблема нас оминула. Звичайно, чимало провідних спеціалістів, набравшись досвіду, йдуть у Київ, і цей процес є постійним. Зрозуміло, що центральні телеканали у плані зарплат та перспектив для молодого амбітного спеціаліста – поза конкуренцією. Але ми рук не опускаємо: постійно пробуємо молодих, сміливих і креативних; просуваємо, підвищуємо перспективних; проводимо власні школи журналіста; практикуємо стажування студентів – тобто використовуємо всі доступні нам інструменти кадрового підсилення. Тут хотів би сказати й про інше: конкуренція з центральними телеканалами – це одне, а конкуренція з дотованими із держбюджету ЗМІ – це, так би мовити, інший бік медалі. І про стовідсотково чесну прозору конкуренцію тут говорити не випадає...

 

– Взяти, приміром, наших конкурентів – Рівненське державне телебачення. Звісно, варто порадіти за колег, які в 2006-му одержали 3,5 млн грн. бюджетних коштів на технічне переозброєння. Закупили нову апаратуру, суттєво підняли зарплати людям... Глядачеві така конкуренція, безумовно, на користь. Але наскільки справедливою є ситуація, коли один канал заробляє на себе сам, а інший – переманює спеціалістів за рахунок бюджетних мільйонів, натомість взагалі не відносячи самостійне заробляння грошей до пріоритетів?..

 

Схожа ситуація з газетами. Ми з 2002 року блокували на обласній раді пряме бюджетне фінансування обласних комунальних ЗМІ, а цьогоріч стався відкат назад: депутати проголосували за виділення 281 тисячі гривень на фінансову підтримку друкованого органу облради «Вісті Рівненщини». Прикро, що мій голос на сесії облради був майже голосом волаючого в пустелі: мене підтримали лише кілька депутатів, решті, вочевидь, незалежно від фракційної приналежності, конче потрібен рупор для піару. Хоча, як на мене, якщо депутат справді працює активно – до нього комерційні ЗМІ самі прийдуть за інформацією як до ньюзмейкера. Якщо ж похвалитися особливо немає чим, а піаритися хочеться, зважаючи на можливість дострокових місцевих виборів, – тоді й виникає спокуса зайнятися власною «розкруткою» за гроші платників податків. Прикро, коли політичних опонентів у облраді єднає не щось суттєвіше з точки зору інтересів виборців, а саме таке амбіційне бажання.

 

Я категорично проти бюджетного фінансування комунальних ЗМІ й переконаний, що відповідні законопроекти з роздержавлення, які давно підготовлені за активної участі й УАВПП, і НСЖУ, мають бути прийняті найближчим часом. Уряд і парламент повинні проявити політичну волю і «дотиснути» це питання, яке в нормальній країні вирішили б у перший рік незалежності та й давно забули б. Звісно, є нюанси на рівні районів, де потрібна зваженість і розуміння специфіки вкрай бідного місцевого ринку – але ці нюанси виписані у відповідних законопроектах, потрібно тільки їх прийняти! А щодо обласних комунальних ЗМІ, то тут взагалі жодних питань бути не повинно. Волання, що після роздержавлення вони не виживуть, спростовує приклад нашої рівненської газети «Вільне слово». Це колишній орган облдержадміністрації, її тихенько роздержавили за кілька днів до призначення губернатором відомого «друга преси» Василя Червонія. Вочевидь, колишнє кучмівське керівництво ОДА дуже не хотіло, щоб такий актив задурно дістався політичному опонентові. Відтак, ОДА вийшла зі співзасновників, і вже понад три роки газету видає трудовий колектив. Видання має невеличкий, але стабільний тираж, нещодавно ще й на повнокольоровий друк перейшло – тобто справи в колег потихеньку йдуть.

 

Тому, коли на сесіях облради піднімають питання про підтримку того, що віджило свій вік, – чи то проводове радіо, чи то така структура як «Рівневідеокіно» – я завжди виступаю проти. Не можна іти вперед із повернутою назад головою, чіпляючись за атавізми радянського минулого. Власне, цю позицію відстоюю не перший рік – говорю про це зараз, говорив і працюючи позаштатним консультантом голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації, коли його очолював Микола Томенко.

 

– Ну, по-перше, новаторство – це справді наша «фішка»: постійно хапаємося за щось нове, експериментуємо, їздимо по всьому світу за власні гроші, щоб то там якусь крупинку досвіду позичити, то там щось перейняти... При цьому завжди тримаємо відкриті двері для колег, із якими готові поділитися досвідом. Радує, що наша мультимедійна структура поступово набирає іміджу майданчика для обміну професійним досвідом серед медійників не лише західного регіону, а й всієї України. Саме зараз вкладаємо гроші в реконструкцію конференц-залу, щоб поставити і конференц-, і тренінговий сервіси на якісно вищий щабель. Водночас, знову ж таки, хочу привернути увагу нашого професійного середовища до того, що регіональним телевізійникам дуже б не завадила власна програма обмінів – подібна до тих, які вже кілька років успішно реалізують профільні газетні асоціації за підтримки донорських структур. Так само потребує нового імпульсу й практика обміну добротним програмним продуктом між регіональними мовниками – час уже в цій площині перейти від голого ентузіазму та особистих контактів до роботи на системній основі.

 

А щодо психологічних труднощів... Знаєте, насправді легко пробувати й запроваджувати нове, коли працюєш із молодим енергійним колективом. А ми маємо саме такий. Один приклад: наші журналісти співпрацюють як регіональні власкори практично з усіма центральними телеканалами: Першим національним, «Плюсами», «Інтерам», НТН, каналом «24», СТБ, 5-м, ТОНІСом, ICTV… Практично вся ця робота виконується силами тих самих людей, які щодня забезпечують восьмиразові новини. Тому лінуватися чи розслаблятися нема коли.

 

– Моя політична діяльність та програмна й інформаційна політика телеканалу – це наче паралельні прямі, які ніколи не перетинаються. Свобода слова для регіонального каналу – це важко і дорого, але ми свідомо стоїмо на цій позиції. Всі намагання вплинути на нас в той чи інший бік розбиваються об загорожу, яку виставляють менеджмент каналу та юридичний відділ. І я в усіх цих питаннях – разом із менеджментом та юристами стою на боці журналістів. Часто спілкуємося на цю тему із представником Нацради в нашій області Дмитром Тарасюком – і відрадно, що завжди знаходимо спільну мову. Як голова Рівненської облорганізації НСЖУ, Дмитро Володимирович – наш повний однодумець у цих питаннях.

 

– Бувають, і часто – не буду приховувати. Дзвонять здебільшого особисто мені – «як ви посміли», «хто проплатив» і т. д. На мені все й закінчується. Знаєте, для мене показником стали дві останні виборчі компанії: жодного суду, жодного серйозного попередження, вся робота – виключно в рамках виборчого законодавства і журналістської етики. Наші журналісти знають, що в жодному випадку їм не буде вказівки, як висвітлювати ту чи іншу тему. Збалансовано представити різні точки зору – це для них як вдихнути й видихнути. І якщо працювати саме так – то виявляється, що це просто, це природно для професійного журналіста, це набагато простіше, ніж бути знаряддям маніпуляцій.

 

– Розвиватися на регіон, охопити сигналом важкодоступні поліські райони, які постраждали від наслідків аварії на ЧАЕС. Ці люди, наші земляки, мають право на якісну інформацію з кількох джерел. А сьогодні тамтешні мешканці, здебільшого бідні, в переважній своїй більшості читають одну-дві газети й мають змогу переглядати два-три українських телеканали. Вважаю, що поширення сигналу в цю зону – це для нас, знову ж таки, справа соціальної відповідальності. Взагалі, коли говорити про неї, то чимало складових цього явища сприймаються нами як природне, само собою зрозуміле. Ну, приміром, немає у нас проблем з українською мовою в ефірі, немає проблем із так званою джинсою, з політичною заангажованістю, із прозорістю в роботі. То як же нам не підтримувати відповідні зусилля Нацради, профільного парламентського комітету, громадських журналістських організацій?.. (Невипадково, до речі, що саме на нашій базі відбулось одне з ток-шоу в рамках відомого проекту «Обережно, джинса!» – і воно було визнане як одне з найкращих. Логіка тут очевидна: нам справді легко говорити про джинсу вголос, знаючи, що її на каналі немає.)

 

Розумієте, яка тут ситуація виходить: насправді, якщо з самого початку працювати чесно, – то все стає на свої місця і виглядає просто. Є глядач, інтереси якого понад усе. Є регіон, життя якого має бути якнайповніше відображене на телеекрані силами місцевого мовника. Є творчий колектив, який повинен виробляти власний продукт – не тільки те, що продається, а й те, що виховує молоде покоління. І коли щодня міркуєш цими категоріями, зіставляючи тактику поточного моменту з цими стратегічними пріоритетами, то розумієш, що справді працюєш на перспективу, що виграш у кінцевому підсумку – саме за такими, як ми, телерадіоорганізаціями. Тому долю бенгальських тигрів, попри все, повторювати не збираємось. У нас і клики гострі, і журналістська хватка – залізна, й енергії – ого-го!