П’ять років тому в Бахмуті з’явилась україномовна радіостанція «Вільне радіо». Без шансону, з місцевими новинами, українським контекстом. Запускати радіостанцію у прифронтовому місті було неабияким ризиком. Адже рано чи пізно Бахмут міг опинитись у центрі бойових дій. Зрештою так і сталося.

Однак у 2018 році дві 21-річні дівчини, Анастасія Шибіко зі Львова й Анна Сердюк із Харкова, дуже захотіли, щоби в українському Бахмуті було місцеве українське радіо. Анастасія працювала на Громадському радіо, робила репортажі із зони бойових дій на Донбасі. Саме вона стала ініціаторкою проєкту. «І в неї повірили», — розказує Анна Сердюк, яка працювала на «Україні» та 24 каналі, але залишила роботу в Києві, щоб долучитися до проєкту.

Команду радіостанції сформували з місцевих жителів, які не мали жодного журналістського досвіду. Але це не завадило «Вільному радіо» стати впливовим місцевим медіа. Проєкт виграв частоту на конкурсі в Нацраді. А за пів року після початку мовлення з’явився і сайт, який допомагав зробити місцеві новини всеукраїнськими, адже їх могли читати з усіх куточків України. Також сайт став майданчиком, де транслювали саме радіо.

Про те, як радіостанції з Бахмута вдалося вижити в перший рік великої війни, евакуацію команди, прямі ефірі в перші місяці після великого вторгнення і про те, як робити місцеві новини про Бахмут на віддалі, «Детектору медіа» розказала головна редакторка «Вільного радіо» Анна Сердюк.

— Анно, що відбувалося з мовленням радіо за цей рік?

— Після великого вторгнення ми поставили собі за найпершу мету перевезти команду. Тому ми об’єдналися з «Українським радіо» і розпочали їх ретранслювати, а в цей час розв’язували питання з командою. Виїжджати ми почали ще 22-23 лютого. Але і після великого вторгнення до травня 2022-го наші люди залишались у Бахмуті. Ми мовили звідти та з Гірника. Зараз обидві вежі не в найкращому стані. З Гірника ще є сигнал, трансляція з Бахмута припинилася через відсутність електроенергії. Наша студія знищена, і зараз ми не маємо можливості робити новини зі студії.    

• Читайте також: Директорка «Вільного радіо» про те, що наробили росіяни з офісом редакції: «Повертатися тепер немає куди»

— Для вас вторгнення не стало несподіванкою і ви вивозили команду завчасно?

— Ми чекали загострення. Звісно, не розуміли масштабів, але знали, що Бахмут буде під вогнем і можливостей мовити там не буде. Ми це зрозуміли ще після перших заяв Путіна. Ми забронювали готель для наших колег на заході України. Дехто зміг виїхати ще 22 лютого. Один із журналістів виїжджав уночі 24 лютого — він дізнався, що почалася велика війна, у дорозі в Дніпрі. Я мала їхати ввечері 24 лютого з Києва. Зранку мене охопила паніка, але до вечора я зібралась і виїжджала вже спокійно. Деякі колеги з тих, хто залишив Бахмут у перші дні великої війни, згодом повернулись, і повторно виїжджали, вже коли в місті стало дуже гаряче. Ще одна журналістка із Сіверська до літа залишалася в місті, довго не могла вмовити літню маму виїхати. Зараз вони на заході. Наша команда через ці всі релокації розкидана: у нас є люди в європейських країнах, на заході України, у великих містах.

— Наскільки у вас велика команда?

— Зараз у нас семеро журналістів і двоє редакторів. Раніше і на радіо, і на сайті працювало четверо журналістів та один редактор. Торік ми об’єдналися в одну команду.

— Після того, як команда виїхала, чи вдалося вам поновити створення контенту для радіо?

— У березні-квітні ми робили блоки прямого ефіру. Наприклад, я виїхала в Польщу, й донори нам допомогли з базовим обладнанням, мікрофоном, LED-лампою та приміщенням. Ми робили прямий ефір із локальними новинами. На той момент у цьому був сенс, хоч це складно було реалізувати. Наш ефір тривав упродовж години, і щоразу в ньому був локальний, місцевий спікер. Це були очільники громад, волонтери. Ми говорили про евакуацію, надавали контакти, слухачі могли ставити свої питання в соцмережах чи месенджерах. Тоді це було важливо і потрібно. Але згодом війна змістилася на Донеччину, Луганщину та Південь, багато журналістів поїхало саме сюди, і очільники громад втомилися надавати коментарі журналістам, бо їм потрібно ще працювати.

•  Читайте також: Формується національний архів перемог, а в нас — лише відео з тіктока. Журналісти про обмеження роботи на війні

Зараз у марафоні «Єдині новини» всі наші спікери. Нам уже не було з чого робити прямі ефіри й ми не отримували унікальної інформації для них. Тому в травні ми почали робити окремі програми про дезінформацію, викриття фейків російської пропаганди. Це спільний проєкт із Національною асоціацією медіа. Зараз у планах — проєкт про реінтеграцію, про те, як ми будемо жити після деокупації. Ми сподіваємося вийти на кордони 1991 року — але план реінтеграції застарів, він був орієнтований на ту інфраструктуру, яку ворог уже перетворив на попіл. Ця тема для нас дуже важлива, бо ми медіа з української Донецької області.

— Ви продовжуєте ретранслювати «Українське радіо»?

— Так, але додаємо в ефір наші проєкти про дезінформацію. І згодом запустимо програму про реінтеграцію. Зараз у нас немає студії, і всі люди в різних місцях, дехто служить. Тому ми зараз зосереджуємося на тих проєктах, які можемо зробити в цих умовах.

— Де зараз можна чути вашу радіостанцію?

— Вежа у Гірнику ще працює. Її базове покриття — Донецьк, Горлівка, Авдіївка, Вугледар, Мирноград, Добропілля, Докучаєвськ, Селидове, Ясинувата, колишні Великоновосілківський, Добропільський, Покровський, Мар’їнський, Ясинуватський райони Донеччини і території поблизу. Спершу в нас було мовлення на 1 кВт, але пізніше ми перейшли на 2 кВт.

Однак наш сигнал із Гірника глушать. Формально наш передавач дістає до Донецька й навіть сягає далі. Але через те, що ворожі пропагандистські медіа встановлюють собі потужніші передавачі, вони перебивають наше мовлення на наших хвилях. На жаль, зараз вони лише підсилюють цей напрямок і вкладають у це великі ресурси.

— Вони перебивають ваш сигнал не лише на окупованих територіях?

— І на підконтрольних Україні теж. У Бахмуті, Вугледарі та інших гарячих точках чути російські станції. Для того, щоби почути українські новини, треба вміти налаштовувати передавач і дуже постаратися. Наш журналіст улітку дарував своєму діду, який живе на тих територіях, радіо. Він нас знаходив, але сигнал непостійний. Волонтери кажуть, що не чують у Бахмуті українські радіостанції.

— У Бахмуті, певно, немає можливості влаштовувати мовлення від генераторів.

— У місті все було погано з електрикою ще до повномасштабного вторгнення. У нас і тоді інколи «лягала» вишка.

— Виходить, у гарячих точках вас не чути. А де є сигнал?

— Зараз нас добре чути хіба що з Гірника. Також нашу радіостанцію можна чути в інтернеті.

— Через це у вас, певно, змінилась і аудиторія. Як ви переформатовуєте контент під її потреби?

— На цей рік ми бачимо свою роботу як онлайн-медіа, яке має унікальний аудіоконтент. Якщо можливості для трансляції на вежах зникають, тоді ми існуємо просто як онлайн-медіа. Наша аудиторія переїхала, і у нас стало значно більше матеріалів про те, як знайти допомогу, які існують хаби для переселенців, що робить місцева влада, як витрачає бюджет тощо. Ми розказуємо, що робити в разі втрати документів, як їх відновити. Окрім цього, наша функція ще в історичній фіксації того, як руйнують наші громади та міста. Бо краще за наших журналістів, які є жителями Бахмута, ніхто не впізнає зруйновані історичні будівлі та цілі квартали, які ми зараз втрачаємо. Часом кажуть, що зруйнована двоповерхова будівля — а це може бути дореволюційна двоповерхова будівля, пам’ятка загальноукраїнського значення. Снаряд не обирає, куди влучити. Також для наших читачів важливою є інформація про те, чи зруйновані їхні будинки. Ми публікуємо новини про пошук зниклих безвісти на Донеччині. Були випадки, коли той самий список був опублікований на ресурсах поліції, але його побачили саме в нас. Наші читачі змогли знайти та ідентифікувати одного військового, який перебуває в полоні. На таких невеликих прикладах будуємо свою роботу. Це допомога конкретним людям — на мою думку, це і є головне завдання для локального медіа. Наші читачі — це наші сусіди, і кому як не нам їм допомагати.

•   Читайте також: Різниця між «Вільним радіо» й іноземними ЗМІ в тому, що для нас головне — документування, а не постановка — Шибіко

— Як ви працюєте з інформацією про події в Бахмуті та на Донеччині?

— У нас є першоджерела, які залишаються в цих містах. Це волонтери, посадовці, працівники поліції, донедавна в Бахмуті ще були рятувальники. Ми контактуємо з військовими. Аналізуємо відео, яке викладають окупанти та наші українські військові. З нього можемо побачити нові руйнування. Минулого тижня в нас був матеріал про зруйнований будинок соціального захисту. Якби з нього вчасно не вивезли документи, то не могли би сплачувати соціальні виплати всьому району. Понад 14 тисяч мешканців Бахмутського району отримували допомогу в управлінні соціального захисту. Ми зв’язалися з ними й дізналися про вивезення документів. Ця тема в нас з’явилася саме завдяки перегляду відео. Представники влади регулярно їздять у Бахмут, наприклад, наш мер, і ми контактуємо з ним.

— Напевно, в цих умовах складно перевіряти інформацію. Які виклики для вашої роботи у дотриманні стандартів?

— Коли ми говоримо про випадки депортації, нам доводиться брати інформацію з окупаційних джерел. Ми подаємо її, але зазначаємо, що це інформація від окупантів, і ніхто з наших посадовців її не підтверджує. На відео ми можемо бачити реальних людей. Наприклад, місцевого депутата, який після депортації ганить українську владу. Ми про це пишемо і звертаємо увагу, що людина може це говорити під тиском. Ситуації дуже різні. Ті випадки, які ми зовсім не можемо перевірити, подаємо не як факти, а з позначкою «ймовірно». Ми намагаємося бути чесними з аудиторією. Якщо ми не там і не можемо про щось свідчити, то нам залишається казати «ймовірно». Інформації від неназваних джерел у нас небагато, але якщо ми говоримо з перевіреною людиною з Донецька, то подаємо інформацію, покладаючись на наші знайомства та контакти. Є випадки, коли інформація настільки важлива, що її можна подати з одного джерела. Але в таких випадках ми про це кажемо читачу, щоб такі відомості не сприймали як аксіому.

— Зараз регіональні медіа виживають лише завдяки грантам. Яка ситуація з фінансуванням у вас?

— Від самого заснування в нас була дуже хороша стратегія. П’ять років тому, коли ми приїхали створювати медіа у Бахмуті, ми розуміли головний ризик. Адже це місто, наближене до лінії фронту, і рано чи пізно ця лінія могла зміститись у бік Бахмута. Це було зрозуміло з першого дня заснування «Вільного радіо», і саме тому ми цей проєкт і запускали.

— Чия це була ідея?

Головний рушій цього процесу — Анастасія Шибіко, наша директорка, яка займається грантами. У 2018 році ми з чистого аркуша запускали нове україномовне радіо у Бахмуті. У місті до нас спершу ставилися з підозрою. Адже звикли, що якщо з’являється якесь медіа, то воно пов’язане з можновладцями або політиками. У перші кілька років намагалися вгадати, «чиї» ми. Кого нам тільки не приписували у власники — і Яценюка, і Парубія, й інших. Багато хто не міг зрозуміти, кому ми вигідні та чому ми з’явилися. А це було просто через те, що Анастасія Шибіко захотіла створити в Бахмуті україномовне радіо і в неї повірили. Я кинула роботу в Києві, і ми сформували команду «Вільного радіо» з місцевих жителів. Посадовці були уважні до всього, що ми пишемо. Адже в нас цю інформацію могли взяти загальнонаціональні медіа, і їм могло «прилетіти». Якщо ми писали про проблему, то мер і депутати згадували про нас на сесії. Якщо «Вільне радіо» про щось запитало, то на це слід звернути увагу. У команду ми брали людей без досвіду. Я всіх учила з нуля.

• Читайте також: Купіть студентам пасочки: три гри для навчання новачків у радіожурналістиці та подкастах

Ми писали про життя місцевих. Ми не робили акцент на подіях війни, цим займалися кореспонденти загальнонаціональних медіа. Ми робили матеріали не про війну, а про життя. І цей напрям зберігається. Звісно, зараз у нас багато публікацій про війну, переселенців, але ми намагаємося знайти краєзнавчі цікавинки, щоб люди знали, чим вони можуть пишатися в українському Бахмуті. Ми так себе позиціювали від початку.

Після багаторічної роботи наші донори нас не кинули, продовжують підтримувати. І зараз ми маємо гарантоване фінансування до 2025 року. Ми не скорочували зарплати, ми не звільняли людей, ми їх усіх вивезли, знайшли, де їм жити, знайшли нові гранти. Команда для нас була на першому місті.

— Анно, ви з Бахмута?

— Ні, я з Харкова.

— А як ви опинились у команді «Вільного радіо»?

— Колись давно ще студенткою Настя Шибіко приїжджала зі Львова стажуватись у Харків. Там ми познайомилися, разом поїхали на один навчальний проєкт. У 2018 році я дізналася, що Анастасія хоче запустити радіо в Бахмуті. На той час вона була в евакуаційній місії з медиками, їздила знімати війну та побачила в цьому перспективу. Я долучилася, і ми разом вирішили це зробити. Нам обом був 21 рік. Зрештою я навчила команду, а Настя забезпечила фінансування та правильне позиціювання команди, щоб у нас вірили грантодавці.

— А де ви працювали до «Вільного радіо»?

— На 24 каналі, до цього — на «Україні» та інших каналах. Переважно це була телевізійна журналістика. У Бахмуті ми не знайшли людей із журналістським досвідом. Було кілька людей, але вони були зацікавлені у всеукраїнських проєктах або долучені до інших команд. Нам потрібно було збирати команду з нуля. Ми вчили тих, кого знайшли. Це були бариста, студент і звукорежисер «нізвідки». Під час другого набору на радіо ми онлайн знайшли аналітика, освітянина, вчителя англійської. Ці всі люди стали радійниками.

•  Читайте також: Як тестове завдання для журналістів зекономило нам два місяці справедливого відбору

Я їх навчала, ми спільно складали питання, коли йшли на подію, я вичитувала матеріали, проводила лекції про те, як влаштована судова та законодавча система, що є піаром, а що ні, як шукати бек тощо. Зараз це згадувати весело, але тоді ми ретельно вчилися. І вчимося досі. Наша команда від відсутності тренінгів не страждає.

— Чи плануєте ви налагодити виробництво радіоконтенту з іншого міста?

— 8–13 квітня у нас буде командна стратегічна зустріч, ми сформуємо план і бачення своєї роботи на наступні п’ять років.