Цикл «Журналістика незалежної України. Реконструкція» — спільний проєкт «Детектора медіа» та Liga.net. Дмитро Фіонік розповідає історії найважливіших видань перших десятиліть незалежності, що заклали підвалини медіаринку в Україні.

Этот текст можно прочитать на русском языке.

У першій частині йдеться про 1992-1997 роки: перший спільний бізнес Сергія Мельничука і Володимира Чепового, заснування проєкту «Бліц-Інформ», унікальну для України 90-х систему оплати праці та стрімке зростання «Бизнеса».

Кадрові чистки

1998 року Сергій Мельничук формально дистанціюється від управління компанією і стає народним депутатом. «Бліц-Інформ» далі нарощує капітал — 2000 року оборот наближається до ста мільйонів доларів. Це умовна цифра. Результати аудиторських перевірок приватного акціонерного товариства не оприлюднювали. У книжці Володимира Чепового «Самая честная игра» змальована парадоксальна ситуація, коли точно визначити дебіторську та кредиторську заборгованості не могли навіть акціонери. Плутанина з фінансами тривала, доки у «Бліц-Інформі» не встановили програмне забезпечення SAP.

2003 року журнал «Корреспондент» поставив Сергія Мельничука на 63 місце в рейтингу найвпливовіших українців, оцінивши його капітал вельми неточно — від сорока до ста мільйонів доларів. Оцінюючи матеріальне становище персони, експерти, певно, виходили з оборону компанії, яку контролював фігурант рейтингу.

Будучи народним депутатом, Мельничук залишався «почесним президентом». 2001 року пост «простого президента» зайняв віце-президент із фінансово-адміністративних питань Олександр Овчар — найміноритарніший з усіх міноритарних акціонерів.

Із 2000 року між віце-президентами зростала напруга. Можливо, далася взнаки конкуренція в боротьбі за крісло президента.

Якщо вірити «Самой честной игре», Олександр Овчар ініціював перевірку підрозділів, підконтрольних першому віце-президенту Чеповому. За підсумками перевірки штат філій, створених Чеповим, визнали надлишковим. Чеповий мусив згорнути частину проєктів, звільнити десятки людей.

Тут нюанс. Попри суворовську юність, військову освіту та службу в спецназі, Чеповий у приватному спілкуванні людина м’яка. Я б навіть сказав — хороша. Він малював підлеглим райдужні перспективи. Судячи з усього, щиро вірив у те, що казав. Намагався вивести філософію компанії з вибухової суміші прочитаних книжок: Ф. Дж. (Бака) Роджерса, Гарві Маккея, Філіпа Котлера й Мірзакарима Норбекова. Мотивував персонал як міг. І ось тепер він мусив тих людей, яких набирав і яким проповідував, звільнити. Добром це скінчитись не могло.

Восени 2001 року тим самим коридором, яким колись ішли журналісти «Капитала», двоє охоронників супроводили Володимира Чепового. Йому, нагадаємо, належало 5% акцій, а оборот холдингу на той час наближався до ста мільйонів доларів. Якщо рахувати за тією методикою, за якою Чеповому свого часу дісталися 5% акцій, відступні мали сягнути кількох мільйонів доларів.

Грошей він не отримав. І на це не могли не звернути уваги решта акціонерів. До 2003 року змінилась більшість топ-менеджерів холдингу. Врешті пішов і сам Олександр Овчар. Ходили чутки, що Мельничук ініціював щодо Овчара кримінальну справу. Що ж, володар персня приречений бути сам.

У певний момент звинувачення в крадіжках стали буденністю. Але за ґрати ніхто не сів. Чи були крадіжки? Можна обмежитись одним судженням: за такої моральної атмосфери в компанії вони неминучі.

Редполітика

Акценти, розставлені у «Самой честной игре», викликають сумніви. Картина, намальована автором, виставляє Мельничука у невигідному світлі. Виходить, що він використав і кинув людей, які створили «Бліц-Інформ». Найприбутковішим тоді залишався видавничий напрям, насамперед газета «Бизнес». А цей напрям, наголошую, був у сфері відповідальності Чепового.

Тут знову нюанс. Чи справді Чеповий був аж таким ефективним? У книжці є моменти, які змушують засумніватись у його компетентності. Один із них: автор чомусь називає друковані видання, що живуть за рахунок реклами, «рекламними» (за цією логікою зараз усі комерційно успішні медіа мають бути «рекламними»). І наполягає на цьому означенні.

У книжці вжито замінників назв журналів: «Натали» — «Нелли», «Капитал» — «Капиталист». А тепер цитата: «Писать правду в рекламных изданиях (а именно такими были «Капиталист» и «Нелли») можно и нужно. Но только не следует говорить плохо о тех, кто рекламируется и платит изданию деньги». Далі роздуми про те, що в нас не бракує фірм, які не дають рекламу, і ось їх критикувати можна. Чеповий зізнається, що через це в нього виникали суперечки з редакторами. Вони вщухли лише після того, як функції головного редактора й комерційного директора були поєднані — «Капитал» очолив Олександр Антонець. А потім сталося те, що сталося: 1998 року Мельничук згорнув проєкт.

Із такими уявленнями про редакційну політику, які задекларував Чеповий, не можна створити проривний журналістський продукт.

Мельничук розумів журналістику набагато тонше. Навіть коли він балотувався в депутати, газета зберігала об’єктивність. Політична реклама в ній була, але під плашкою «реклама». За кілька років роботи в  «Бизнесе» я пам’ятаю, як лише одного разу від керівництва надійшло прохання.

До мене його донесли так. Редактор відділу «Податки» Ігор Карпенко повернувся з чергової наради і сказав журналістам: «Податкової інспекції Деснянського району на мапі Києва немає» («Бліц-Інформ» був зареєстрований у цьому районі). І відразу додав: «Якщо не станеться нічого екстраординарного». Після цього кореспонденти (просто для себе) регулярно відстежували: чи не сталося чогось екстраординарного в Деснянській ДПІ?

Новина про те, що під час здавання звітності в ДПІ був закритий жіночий туалет на першому поверсі, сприймалась як щось «екстраординарне». Наш відділ двічі порушував заборону, неначе промацуючи, коли в начальства урветься терпець і що нам за це буде. Нічого не було.

Поясню: редакцію газети «Бизнес» Чеповий не курував. І створив газету, звісно ж, не він. І навіть не Мельничук (його можна, напевно, назвати творцем моделі рекламно-інформаційного бізнесу, в якій, як у пробірці, зародилася газета). Надто ж не абстрактний «творчий колектив». «Бизнес» зліпив головний редактор Костянтин Донін.

Костянтин Донін

Говорячи з ним, затинаюсь. Зазвичай буває так: підлеглі звертаються до керівника на ім’я й по батькові, а поза очі називають на ім’я, аби дати зрозуміти: я, мовляв, із начальником запанібрата. Або вигадують образливі прізвиська. У випадку Доніна все інакше. Я й більшість тих бліцінформівців, із якими я досі спілкуюся, називаємо його на ім’я й по батькові: «Бачив Костянтина Олександровича», «Як там Костянтин Олександрович?» А за особистого спілкування — Костею. Зрідка — Костянтином. Хоча Костя йому, звісно, більше пасує. Але так його називали однолітки чи редактори відділів. Я все ж молодший і до редактора в «Бизнесе» не доріс. Приблизно двадцять три роки тому, під час знайомства, він сказав, що ми на ти. Відтоді й мучусь: Костянтин, ти.

Дощовий вечір Донін коротає в подільському барі. Там і здибаємось. Костянтин Олександрович як завжди бадьорий, однак борода в нього вже не така пишна, а в погляді з’явилося щось від навченого життям Леонарда Коена. Тьмяне світло, гальба пива й бутлегерська атмосфера закладу йому до лиця. Бракує капелюха.

— Здоров був, Дімочко. Не минуло й двадцяти років.

Тоді, двадцять років тому, я так і не встиг запитати в нього: «Чому пішов?» Нагоди не мав. І ось тепер маю. Але після формальних привітань запитую про інше:

— Пам’ятаєш, як став головредом?

Донін робить великий ковток.

— Була якась виставка на Львівській площі. Я був кореспондентом, писав про неї, якісь бізнес-історії про учасників… І треба було завезти туди свіжі газети. Редакція тоді вже переїхала на Кіото, ми сиділи у фронтонній будівлі інституту поліграфії. Я взяв два пудові пакунки газет. А машина на весь «Бліц-Інформ» була одна — волга-комбі. Водій мене висадив не біля виставки, а так, як йому було зручно. Мовляв, у нього купа справ, одна машина на всіх… Довелося робити з цими пакунками гак. Мені так прикро стало… Виходило, що я й рекламний агент, і кореспондент, і кур’єр…

За спиною Доніна галаслива компанія грає в настільний футбол, тому в якусь мить частину його оповіді, що складається в цьому місці здебільшого з нецензурної лайки, майже не чути.

— …Коли вже вертався до редакції на метро, в мене мало сльози на очі не навертались. Приїхав, зайшов до Мельничука, сказав, що звільняюся. Запитує: що не влаштовує? Все, кажу, не влаштовує. Робота налагоджена неправильно. Знов питає: а ти знаєш, як правильно?

— Скільки тобі тоді було?

— Двадцять сім. Кажу — знаю. Мельничук: що тобі для цього потрібно? Ну, я й перелічив: стіл, телефон і машина.

— А зарплатня?

— Триста доларів.

— Суму ти назвав?

— Ні, за тих часів це було дуже багато, я б сам не ризикнув стільки просити. М-да. Потім вона постійно росла.

— Це 1994-й? Тоді у «Бизнесе» п’ятдесятирічні динозаври журналістами працювали. Ти не боявся, що з’їдять?

— Я мав добрі стосунки з Генріхом…

Генріх Казимирович Сливинський. Радянський, український журналіст. Почесний радист УРСР. Нагороджений значком. Ловив ночами сигнали SOS в океані, рятував кораблі. Перший відповідальний секретар газети «Бизнес».

Коли я вперше його побачив, не зрозумів, що ця людина взагалі робить у редакції. Надто він вирізнявся на тлі молодих редакторів, журналістів і верстальників. Було Генріху за шістдесят. Турецький гольфик негарно облипав фігуру, у ледь сльозавих очах був помітний скепсис щодо всього, що відбувалося.

Потім я почав стріляти цигарки — Генріх завжди мав запас. Він м’яко допомагав редакторам, витримував нічні істерики колег (верстка часом тривала до ранку), зрідка підживлюючи свої сили нерозбавленим спиртом.

Потужність Генріха я усвідомив згодом. Одного разу в день верстки машина, якою він їхав до редакції, потрапила в аварію. Розбите лобове скло порізало тіло Генріха. Йому вистачило сорока п’яти хвилин, аби повернутись додому, зробити перев’язку й змінити светр. На роботу він не спізнився.

На пенсію його проводжали всією редакцією. Зайшов Чеповий, виголосив промову: «Генріху Казимировичу, ми вас не відпускаємо…»

— Я подумав, — веде далі Донін, — що якщо Генріх за мене, то все вийде. Якщо треба, вдвох газету випустимо.

Цокаємось.

— Головне завдання було не накоїти елементарних економічних помилок. Тому невдовзі з’явився Глібушка… — Донін чомусь усміхається.

— Гліб Корнілов? А до того він…

— Він мій однокласник. Круглий відмінник, до речі. На той час — випускник факультету кібернетики Київського університету, аспірант Інституту економіки. Потім він свою дружину привів — Інну Ковтун, яка стала редакторкою відділу фінансів. Чудова дівчина, з характером. Потім харків’яни підтягнулись, заступником став Палич.

— Ага, Олександр Крамаренко.

— Він. Здається, він був першим харків’янином. Сашу Данковського привів уже Крамаренко. Потім з’явилися Ігор Сергеєв, Андрюша Зайцев… Дениса Сизого пам’ятаєш? Ціле земляцтво харківське. Хоча ні, стривай — Макс Моргунський не з тієї компанії, він киянин, сам якось прибився…

— І майже всі за освітою чи то фізики, чи математики… Хіба що Зайцев — філолог.

— Моргунський — історик.

— Точно. А з редакторів журналістська освіта тільки в Ігоря Карпенка була? Чому так вийшло?

Замовляємо ще пива. Поки чекаємо, Донін обмірковує відповідь. Приносять.

— А я не знаю! — мовить Костянтин Олександрович.

У цю мить він скидається на Гендальфа, що заплутався в магічних розрахунках.

— Приходили люди, працювали… Приносили статті. Хтось потрапляв у штат. Різні там дипломи чи резюме на мене, людину, яка не мала ні того, ні іншого, враження не справляли. Але якщо ти писав статтю, то хоч ким ти був… Яка різниця?

— А може, в цьому секрет успіху…

— Секрет у тому, щоб за добру роботу люди отримували добрі гроші. Інших мотивів, окрім грошей, я не знав, — Донін робить паузу. — І не знаю.

— Систему оплати ти вигадав?

— Так. Ми її довго намацували. Головний принцип: будь-який трудовий внесок, усе, що з’являлось на шпальтах, мало бути оплачене.

— Пам’ятаю. Десять баксів кілобайт…

— Так, десяточка — це стандарт. Але були випадки, коли я й по п’ять, і по п’ятнадцять, і по двадцять платив. Система капець яка трудомістка. Я шпальти лінійкою обміряв.

— Вимірював працю?

— Саме так. Щомісяця на тиждень випадав із життя. Є жарт, що головреду іноді треба читати своє видання. А тут не лише читати, а й поміряти всі тексти, всі карикатури, кожну довідку… Ти ж пам’ятаєш, кожне «віконце» — п’ять доларів. Потім я міг прийти до хазяїна й обґрунтувати будь-яку цифру. Якщо він казав, що забагато, ми сперечалися. Якщо пропонував якусь ідею, новацію, я йшов геть, рахував, потім повертався й казав: це коштуватиме ось стільки.

Донін заглиблюється в нюанси оплати доверсток. Сторонній людині могло би здатися, що розмовляють двоє бухгалтерів. Насправді ж Донін завжди був людиною творчою й пристрасною: він поет, артист розмовного жанру й фотохудожник.

Пам’ятаю, він захоплювався Бродським, проводив якісь виставки. Часом вечорами занурювався в роздуми під музику, від якої здригалися стіни всієї будівлі. А ось цей його бухгалтерський дар для мене — новина.

— Мельничук не заперечував проти такої системи оплати?

— Навпаки. Ми до неї не відразу прийшли. Спершу ж були якісь ставки, якісь премії, коли, отримуючи гроші, ти не міг зрозуміти, за що конкретно тобі платять. Я довго шукав спосіб оплати, який би виключив, наскільки це можливо, суб’єктивне ставлення до авторів. Коли знайшов, Мельничуку це сподобалось. Він був дуже раціональною людиною.

Деталь: на столі між нами лежить синя книжечка Чепового. Кажу:

— За всіма віце-президентами від самого початку була закріплена своя сфера діяльності…

— Так, у кожного свій наділ. Овчар — безпека, фінанси. Усенко — «Бліц-Принт». Ґаррідо — «Бліц-Пак». Чеповий — перший віце-президент…

— І за ним видавничий напрям. Отже, ти мав із ним вирішувати всі питання, він — твій начальник…

— Брехня. Це ти у книжці прочитав? Володя, звісно, намагався кермувати «Бизнесом». Були моменти, коли Мельничуку доводилось давати зрозуміти: якщо хочеш нормальну газету, забери від мене Володю. Проблеми вирішувались напряму через Мельничука, всі ідеї з ним обговорювались.

Ковток пива.

— Пам’ятаєш, як ми намагались Азарову на голову гондон одягнути? Ну, ти що, заголовок ще був:

«735-й раз на голову не налезло». Постанова номер 735 тоді вийшла. Ми з Мельничуком зідзвонювались, ідея була: приліпити до кожного примірника презерватив, їх треба було закупити… Він загорівся. Але щось зірвалося.

— А який він взагалі був?

— Мельничук? Їбанутий у доброму сенсі цього слова. Є фраза «людина свого часу». Йому, як на мене, не пасує. Це не час його робив, а він — час. Був ніби його носієм. Імпульсивний. Не любив чекати. Що ще? Як і всі новозроблені люди, легко піддавався випадковим впливам.

— Наприклад?

— Надивиться якихось німецьких видань на зразок «Фокуса» чи «Шпігеля» й намагається негайно запровадити якусь дурню. Він був нівроку самодур. Доводилося бути містком між ним і редакцією, стежити, аби він нічого не зруйнував, пом’якшувати удари… Один із наших конфліктів — через перехід на повний колір і формат А4.

— Це за твоїх часів сталося?

— Боже борони.

— Часто ти мусив пом’якшувати удари?

— Деколи. Здебільшого зарплатню захищав.

Галас у барі посилюється, розмовляти стає тяжко. Я боюся, що не встигну поставити головне запитання: «Чому пішов?»

— Коли, — майже кричу, — ти зрозумів, що гряде пиздець?

— Коли Чепового охоронники виводили. Того дня я спустився до кабінету Ґаррідо, він на першому поверсі сидів. Ми поглянули одне на одного й усе зрозуміли. Наше звільнення було невідворотне як смерть. Інше питання — коли це станеться і як… Ну, а після того, як «пішли» Ґаррідо…

Ставлю своє головне запитання тоді, коли воно втрачає сенс:

— Чому ти пішов?

— Я не йшов, мене «пішли». Овчар сказав: маєш добу. Мені нічого не треба було пояснювати. Розмова була гранично коротка, ми одне одного зрозуміли. Питання було лише в тому, чи буду я здіймати бучу в редакції, чи не буду. Це єдине, що його хвилювало. Ставити на кін газету я не ризикнув. Повернувся до кабінету, набрав прямий номер Мельничука. Він не взяв слухавку. Вперше за всю історію наших стосунків. Я зрозумів, що питання узгоджене. Ось і все.

Ми допиваємо пиво, прощаємось. Донін іде грати в настільний футбол.

Початок нового часу

В усьому винен факс. Він стояв у відділі «Податки», був чорного кольору й віщував удачу. Пару разів на день із нього ліз папір, згортаючись в акуратні сувої. Листи читачів, копії судових рішень і прес-релізи. Ще частину кореспонденції — в конвертах — ми забирали в секретаря. Електронна пошта була відносно новим засобом зв’язку, їй довіряли не всі.

Приблизно двічі на тиждень можна було, зручно вмостившись на дивані, взятись до сортування пошти: з цього можна зробити «беспредел», це фейлетон, а ось жирна тема — «беспредел» із продовженням.

Факсом до нас летіли біль, страхи й несправедливість, із якими ми боролись у міру своїх скромних сил. За що й отримували зарплати — на скільки напрацюємо.

Десь із 2000 року факс працював уже не так інтенсивно. Потім екзистенційні паузи тягнулися тижнями. Одного разу засмучений кореспондент відділу «Практика підприємництва» Вадик Кульпінов підійшов до апарату й делікатно постукав. У відповідь із заповітної щілини висунулися тарганячі вуса. Що загалом було дивно — про чистоту у «Бліц-Інформі» дбали, як ніде.

Річ була не в тому, що газета ставала менш популярною. Просто реальність змінювалась. Підприємці у разі конфлікту з наглядовими органами дедалі частіше зверталися до юристів, а не до газети. Проривних змін на зразок запровадження спрощеної системи оподаткування найближчим часом не чекали: єдиний податок уже був і більш-менш успішно працював. Країна ввійшла у добу повільних повзучих змін. Іноді — на краще, іноді — на гірше.

Змінювався ринок ЗМІ, ставало більше спеціалізованих видань. У пошуках інформації про конкретну галузь якийсь менеджер уже не мусив студіювати підшивку «Бизнеса».

Ексклюзивної інформації дедалі меншало. Конкурентів дедалі більшало. Ваговиті галузеві огляди, зубодробильна аналітика й переказ чергового законопроєкту, все те, що раніше було родзинкою «Бизнеса», ставало його недоліком. Заклики захищати «підприємницький корпус» від «армії чиновників» (вирази з тогочасного лексикону відділу «Практика підприємництва») часом лунали дещо фальшиво.

Дозволю собі оціночне судження: «Бизнесу» бракувало тієї самої класичної журналістики. Тобто авторів, здатних не лише працювати з фактами й налагоджувати контакти з експертами (що саме по собі теж важливо), а й викладати складні речі простою мовою. Авторів із літературними навичками та гуманітарним кругозором.

Авжеж, були яскраві особистості. Перший, хто випливає у пам’яті — спецкор Андрій Зайцев, який писав під псевдонімом Андрій Волченко. Але загальний «технічний рівень» редакції був невтішним. Часи аматорства минали.

Чи розуміли це редактори? Не всі. Але Донін — відчував.

М’які реформи

Одного разу редактор «Податків» Ігор Карпенко — один із небагатьох професійних журналістів — привів у «Бизнес» свого давнього колегу Вадима Петрасюка. Влаштував у «Податки».

— Ігоре, зрозумій, — казав засмучений Петрасюк. — Я не вмію фотографувати ПДВ…

— Навчишся, — цинічно відрізав Карпенко.

Петрасюк — один із найкращих українських репортерів. Спроби навчити його «фотографувати ПДВ», на жаль, були. Карпенко просив його прочитати закони про ПДВ та оподаткування прибутку підприємств. Вадик читав…

Урешті став робити те, що вмів — писати репортажі. Довгі. Художні. Про контрабанду — разом із «човником» утікав на старих жигулях від прикордонників. Про рибалок у Вилковому — ловив із нащадками старовірів осетрів у плавнях Дунаю. Про нелегальні шахти — скидався з шахтарями у спільну касу: «Оперу на ширку».

Матеріал про копанки Донін вивів на обкладинку: величезне фото молодої жінки в робітничій касці з дитиною на руках. «Шахтарська мадонна» облетіла весь світ і навіть надихнула одного британського фотографа здійснити експедицію на Донбас.

Не всі розуміли, навіщо в діловій газеті такі тексти. Й чому авторові доводиться над ними так довго працювати. Якби не Донін, на планірці колеги б заклювали Карпенка у щотижневій бійці за шпальти — «Бизнес» усе-таки ділове видання, а тут побутописання…

Завдяки Доніну з’явилась рубрика з незрозумілою назвою Alter ego (її вів Петрасюк) і відділ «Перш за все» (його очолив Карпенко). Спроби оживити «Бизнес» частина колективу зустрічала багнетами — не миналося без звільнень і без образ. Собаки гавкали, караван ішов.

— Здається, летимо, — якось прокоментував Володимир Хомяков, гортаючи свіжий випуск. — Навіть не віриться.

— М-да, — додав Кульпінов. — Їжачок — птаха горда, не пнеш — не полетить.

А потім Доніна «пішли».

Після Доніна

Пам’ятаю, як поспіхом усім чоловічим колективом збирали речі, вантажили в машину — в кабінеті Донін тримав багато своїх речей, бо фактично жив там. Якась надривна мовчанка. Чоловіки сопіли, тягаючи аудіоколонки. Якась співробітниця плакала.

Звільнення Доніна переживали довго й важко. Чекали на черговий підступ від «найвищого керівництва». З таким настроєм пережили перехід на повний колір і формат А4.

Колектив «Бизнеса» був доволі великим, і я не знаю, яка атмосфера панувала в усіх відділах. Можу лише описати життя нашої кімнати. Один день із життя. Припустімо, четвер.

Офіційно «Бизнес» виходив у п’ятницю, хоча на київських розкладках з’являвся на добу раніше. У четвер наш тижневик уже лежав в усіх кіосках Києва. В редакції четвер був найбільш розслабленим. У середу була верстка, багато хто пішов із робочого місця після опівночі. Тому приходили в редакцію ближче до полудня.

Вранці ми ще намагалися сяк-так примусити себе працювати, та вже по обіді траплялась якась подія, що вибивала всіх із колії. Наприклад, кореспондент Вадим Кульпінов вертався з якогось київського ринку.

— Як справи? — питає Костянтин Симоненко.

Симоненко на той час зазнав кількох кар’єрно-творчих метаморфоз: побував у ролі кореспондента у відділах «Політика», «Податки» й «Перш за все».

— Збори в них там, — мляво відповідає Кульпінов, розлігшись на дивані.

— Щось доладне було? — цікавиться редактор Ігор Карпенко.

Кульпінов підхоплюється з дивана, акуратно стелить на бракованому стільці (бракує одного коліщатка) свіжий випуск «Бизнеса», залізає та, балансуючи, імітує базарного оратора:

— Господа! Воплос стоит еблом! Кто будет лиделом лынка?

Карпенко обриває:

— Не можна кпити з фізичних вад, у тому числі з дефектів мовлення…

— Я не іронізую, — парирує Кульпінов. — Я намагаюся зрозуміти, над чим ми працюємо. Ось, будь ласка.

Кульпінов сідає на диван, обтрушує номер, на якому стояв, відкриває навмання журнал (тепер уже не газета — тепер журнал) зі словами:

— Подивимось, що любі колеги пишуть. Так-так-так. Ага! «Налоговики пришли без всяких на то законных оснований…» Та ви що! Ага. Ну, це ясно. Чим наша історія закінчується? Ось: «И тогда в мозгу возникает вопрос, бьющий в самое сердце: какие же органы нормально работают в нашей стране?» Наступна стаття…

У розмову втручається Костянтин Симоненко:

— Так, це цитувати не треба, це я писав.

Кульпінов веде далі:

— Ціни вони підняли. Тепер ця хрінь, — струшує журналом, — коштує як пляшка пива. Я запитую себе як споживач, що я оберу — ось це чи пляшку пива?

Критикуючи журнал, Кульпінов, звісно, дозволяв собі деякі полемічні загострення. Й не в них у цьому випадку річ, а в загальному настрої.

На цьому тлі на сцену вийшов новий головний редактор.

Ігор Власюк

За часів Доніна Ігор Власюк очолював відділ «Фінанси». Завжди був обачним, дипломатичним і доброзичливим. Таким і лишився, опинившись у кріслі головреда. Стратегію, якої з першого до останнього дня на цій посаді дотримувався Власюк, можна сформулювати так: нічого не руйнувати.

Доволі багато сил він вклав у те, щоб у «Бизнеса» з’явився крутий портал. Але вибити бюджет, який дозволив би сайту стати повноцінним медіаресурсом, не міг. Залишалося перетворити сайт на електронну копію журналу. Але й тут виникли проблеми: керівник дирекції зі збуту готовий був накласти головою, аби сайт не дублював паперову версію, бо вважав, що це вдарить по передплаті.

На відміну від Доніна, Власюк не мав прямого виходу на Мельничука. Поточні питання мусив вирішувати з генеральним директором і віце-президентами. Новий головред демонстрував дива дипломатичності. Головне його завдання полягало в тому, щоб виключити втручання в редакційну політику з боку найвищого менеджменту «Бліц-Інформу».

— Я вирішив для себе, — каже Власюк, — що залишуся головредом, доки зможу забезпечити функціонування редакції в донінському режимі. А це було не просто — з редакції тоді намагалися зробити підрозділ комерційної дирекції.

Одного разу я запропонував йому зробити репортаж про життя монастиря. Коли пропонував, думав: дев’ять проти одного, що Власюк не сприйме ідею. Але він загорівся. У підході Власюка проявилася донінська розкутість в ухваленні рішень. Я поїхав.

Поки жив у монастирі, в редакції відбулись революційні зміни. Зник заступник головного редактора, випусковий Олександр Крамаренко. «Його “пішли” через мою голову», — пояснює Власюк. Чому? «Комусь із керівництва не сподобалась обкладинка, яку він затвердив, — Власюк зітхає. — І тоді я зрозумів: журнал більше не зможе виходити в донінському режимі. Й пішов сам. У нікуди».

Ремарка: Олександр Крамаренко працював у «Бизнесе» з 1996 року, з 1998 був заступником головного редактора, незмінним випусковим. Він — один із символів видання. Звільнити Крамаренка з примхи, через те, що не сподобалась обкладинка, а надто звільнити через голову головного редактора, було безумством. Хто це зробив? Дипломатичний Власюк не називає прізвищ.

Наступним головредом став Ігор Каневський. Якщо роботу над монастирським репортажем я починав за Власюка, то здати текст довелося вже Каневському. Новий головний редактор просто відмовлявся читати репортаж, якому я присвятив три тижні свого життя. Якісь розбіжності в поглядах він мав і з іншими журналістами й редакторами.

У «Бизнесе» й навколо нього завжди циркулювала безліч чуток. Згідно з однією з них, я намагався Каневського вбити.

Поясню. Під час одного з корпоративів у нас із Каневським виникла суперечка про літературу. Слово за слово — полемічна логіка вимагала жесту. Тоді я, будучи при здоровому розумі й твердій пам’яті, кинув надпиту пляшку шампанського у прочинене вікно. Здаючи собі справу з того, що вікно виходить не на вулицю — за вікном був дах цехової будівлі. Тому ніхто не мав постраждати. Й не постраждав.

Щоправда, я схибив. Пляшка розбилась об стіну. Здається, зачепила якийсь світильник. Каневський, повторюся, не постраждав. Наступним кроком цієї полемічної логіки була заява про звільнення. Я її написав. І не тільки я. У 2002-2003 роках «Бизнес» залишив майже весь редакторський склад і багато журналістів. Річ була, звісно, не в мені. Ще раз: Каневський мав незгоду з багатьма журналістами й редакторами.

Ветеран «Бліц-Інформу» Костянтин Симоненко пішов восени 2004-го. Коли ми згадували обставини його звільнення, він сказав:

— У мене було відчуття, що я виліз із діжки з токсинами. А ти пам’ятаєш епізод із пляшкою шампанського?

— Звісно.

Симоненко вийняв із сумки теку й сказав:

— У той вечір мусило щось статися. Атмосфера була така… Я потім прийшов додому й написав, — Костя простягнув аркушик із віршем.

Кто знал, тот сможет все забыть,

А кто не знал, тот сможет вспомнить,

Как трудно было пережить

Тот вечер, очень переломный…

Війни

Коли скінчилось усе? Для мене «Бизнес» припинив існувати 2003-го. Після звільнення я пару разів купував тижневик, намагався його читати, але не міг: журнал часів Ігоря Каневського видавався нестерпно нудним. Погляд зупинявся лише на карикатурах.

Але я упереджений. Історія журналу й компанії, безперечно, не скінчилась. «Бизнес» і «Бліц-Інформ» увійшли в нову фазу свого розвитку — застій. Усі головреди, які очолювали видання в цей період, були професіоналами: Ігор Каневський, Сергій Кобишев та Ігор Сергєєв. Хоча ніхто з них за рівнем сміливості й куражу не був схожим на Доніна. Але кожен із них робив свою справу, намагаючись вижити в умовах постійної оптимізації, тобто скорочення витрат на редакцію. І все ж вони втримували яскравих авторів і залучали нових. «Бизнес» залишався лідером серед ділових ЗМІ.

Свою аудиторію мав журналіст і експерт із безпеки Микола Дроботенко. Далі працював класний податковий аналітик Сергій Саливон. Рубрику «Беспредел» якийсь час вела пристрасна Анна Гончаренко (зараз відома як активістка й поетка Аннабелла Моріна). Працювали й кілька представників старої гвардії.

Наклади падали, кількість передплатників зменшувалась. У нульових друковані медіа почали поволі вмирати. Їх витісняв інтернет. Ще один тренд, який особливо яскраво проявився у 2004-2006 роках: на тлі зниження накладів міг зрости прибуток — за рахунок реклами. Кількість і вартість реклами залежали від загальної кількості грошей у країні.

Це була пастка, в яку журнал «Бизнес» — лідер в усьому — втрапив першим: перехід на повний колір і зростання ціни підвищили рекламну привабливість видання. Але читач уже не замовляв музику. В певний момент доходи від продажу й передплати перестали покривати редакційні й видавничі витрати.

За зростання цін жодних сподівань на збільшення аудиторії не було й бути не могло. Далі замкнене коло: що менший наклад, то вища ціна. Що вища ціна, то менший наклад. Коли різко знижуються рекламні надходження, настає криза. І вона накрила журнал 2008-го. Восени того року сталося немислиме: вперше за всю історію видання працівникам на місяць затримали зарплатню.

Затримок не було, навіть коли компанію атакували вороги, конкуренти й податківці. «Бліц-Інформ» пережив кілька воєн із податковою. Мельничук двічі потрапляв під арешт. Восени 2004-го йому випало переночувати в СІЗО. Звідти його випустили під заставу й перевезли до клініки «Медиком».

Пригадую, віце-президент «Бліц-Інформу» Олексій Усенко, коментуючи ситуацію, натякав на те, що наїзд податкової спровокували конкуренти. Мовляв, поки тривали перевірки, головний акціонер двічі отримував пропозиції продати холдинг.

За словами Усенка, тільки 2004 року правоохоронці провели понад двадцять перевірок компанії. Представники податкової інспекції приходили з ревізією десять разів. Податкової міліції — сім. Служби безпеки України — один раз. Контрольно-ревізійне управління — двічі.

Зловити «Бліц-Інформ» на податковій оптимізації було не так і просто: компанію обслуговували світові аудиторські компанії — KPMG і E&Y. Більшість податкових спорів «Бліц-Інформ» вигравав. Та все ж податківці цькували Мельничука роками: 2005 року вони заарештували майно компанії. 2006-го головного акціонера знов звинуватили у несплаті податків на суму 8,5 мільйонів гривень. Мельничук якийсь час був у розшуку.

Так от, навіть під час цих подій зарплатню працівникам платили вчасно.

Яким дивом 2008-го виданню під керівництвом Ігоря Сергєєва вдалося вибратись із кризи і зберегти позиції лідера на ринку ділових ЗМІ? І як «Бліц-Інформ» вийшов із крутого піке? Десять років потому зять Мельничука, Сергій Набок, який намагався врятувати видавничий напрям компанії, скаже, що з 2008 року «Бліц» перетворився на раба своїх кредиторів на вісім життів уперед.

Невідомо, які цифри й обрахунки приховані за цією фразою. Борговий тягар висів над «Бліц-Інформом» із 1998 року. Компанія пережила безліч господарських спорів.

І не тільки господарських. У 2007-2008 роках концерн ЄДАПС бомбив газету «Бизнес» позовами про захист ділової репутації. Найбільш знакова подія з цієї серії — рішення Деснянського районного суду Києва від 23 травня 2008 року про виплату голові консультативної ради консорціуму ЄДАПС Юрію Сидоренку 24 мільйонів гривень компенсації моральної шкоди за неправдиві, на думку Сидоренка, відомості, опубліковані у виданні.

2008-го Мельничук брав нові кредити й намагався реструктурувати старі. Головним кредитором був державний «Укрексімбанк». Повна картина дебіторської заборгованості була оприлюднена лише за п’ять років. «Укрексімбанку» компанія завинила 546 мільйонів, «Укрсоцбанку» — 187, «Райффайзен Банку Аваль» — 87, IKB Deutsche Industriebank — 71, UniCredit Bank — 64, «ОТП Банку» — 33 мільйона гривень. Борги були й перед постачальниками обладнання.

На що розраховував Мельничук?

Надія на диво

Один із топ-менеджерів, який близько спілкувався з Мельничуком у ті роки, погодився поділитися своєю думкою на умовах анонімності. Нічого екстраординарного він не сказав, просто гранична обережність, потайливість і дипломатичність — визначна риса керівників компанії, які пережили кадрові чистки 1998-2003 років. Невід’ємний, сказати б, елемент корпоративної культури.

Отже, версія менеджера. Податковий тягар «Бліц-Інформу» був вагомим, але потенціал компанії дозволяв ризикувати. Виробничі потужності поліграфічних підрозділів у рази перевищували потреби українського ринку. Одна з друкарських машин була унікальною — таких у світі було тільки чотири штуки. За сприятливої ринкової кон’юнктури «Бліц-Інформ» міг би стати світовим гравцем. І Сергій Іванович цього прагнув.

Життя тривало. 2009 року зарплатню не затримували. Принаймні, надовго. До того часу власник повернувся до оперативного управління видавництвом: раз на тиждень спілкувався з головредом «Бизнеса», затверджував обкладинки, хвалив публікації, які сподобалися.

Це був, певно, найтаємничіший період у житті володаря персня. Він і далі владарював зі своєї вежі. Не давав інтерв’ю й рідко з’являвся на світських заходах. За словами очевидців, у той період Мельничук тяжко хворів. І багато працював.

16 листопада 2013 року на сорок шостому році життя Сергій Мельничук помер.

А за два дні, 18 листопада, Господарський суд Києва своїм рішенням відкрив процедуру банкрутства приватного акціонерного товариства «Бліц-Інформ». На той час сукупна заборгованість компанії перед вісьмома банками становила близько мільярда гривень. Процес банкрутства розтягнувся на шість років — за цей час борг багато разів перераховували, його загальна сума зростала.

Повторю: це був не перший господарський спір. Хтозна, якби власник 98% акцій (саме такою була частка Мельничука 2013 року) був живий і боровся далі, може, спір був би не останнім.

— Я двічі бачився з Сергієм Івановичем в останні роки, — згадує екс-головред Костянтин Донін. — Звісно, я знав про фінансову скруту. Але Мельничук не втрачав своєї харизми. Щоразу, як я його бачив, мені здавалося, що диво можливе. Історія «Бизнеса» і «Бліц-Інформу» для мене скінчилась, коли Сергій Іванович помер.

Post  Scriptum

Кілька років у комітеті кредиторів ПАТ «Бліц-Інформ» не вщухали конфлікти. Банкрута рвали на шматки. При цьому компанія далі працювала, обслуговуючи, коли була змога, свої борги.

В листопаді 2019 року ТОВ «Палп Мілл Принт» на аукціоні придбало цілісний майновий комплекс ПАТ «Бліц-Інформ» за 49,59 мільйона гривень. Серед засновників ТОВ «Палп Мілл Принт» — ТОВ «Автоспецтранс Київського картонно-паперового комбінату» та австрійська компанія Pulp Mill Holding GmbH. Одним із бенефіціарів обох компаній є громадянин Кіпру, український бізнесмен російського походження, власник найбільшого українського виробника туалетного паперу — Київського картонно-паперового комбінату — Володимир Крупчак.

Деталь: за кілька місяців до того майновий комплекс оцінювали в 4,1 мільярда гривень. Але аукціон не відбувся — не було покупців. Про те, як вартість компанії зменшилась у сто разів, що стало з сайтами, додатками й журналами, чому за тиждень після цієї угоди в ТОВ «Палп Мілл Принт» відбулись обшуки за участі представників Генпрокуратури й Нацполіції, можна написати книжку.

Не виключено, що вона стане продовженням «Самой честной игры» Володимира Чепового й буде написана тим самим автором. Володимир Чеповий повернувся до управління видавничим напрямом «Бліц-Інформу». Вірніше, його уламком — у грудні 2017-го ТОВ «Український Бізнес-хаб» (співзасновники Володимир Чеповий і Олексій Чуєв) та українська бізнес-асоціація придбали авторські права на журнал «Бизнес».

Журнал став щомісячним. Відтоді в його виданні беруть участь десятки співінвесторів. Історія «Бизнеса» триває.