18:30
Понеділок, 17 Лютого 2020

Володар персня. Як власник «Бліц-Інформу» Сергій Мельничук вигадав газету «Бизнес», заробив $100 млн і втратив усе. Частина перша

4 723
Короткий курс ділової журналістики на прикладі історії успіху та поразки видавничої компанії.
Володар персня. Як власник «Бліц-Інформу» Сергій Мельничук вигадав газету «Бизнес», заробив $100 млн і втратив усе. Частина перша
Володар персня. Як власник «Бліц-Інформу» Сергій Мельничук вигадав газету «Бизнес», заробив $100 млн і втратив усе. Частина перша

Цикл «Журналістика незалежної України. Реконструкція» — спільний проєкт «Детектора медіа» та Liga.net. Дмитро Фіонік розповідає історії найважливіших видань перших десятиліть незалежності, що заклали підвалини медіаринку в Україні.

 

Этот текст можно прочитать на русском языке.  

Три місяці тому найбільший виробник туалетного паперу — Київський картонно-паперовий комбінат — за безцінь викупив активи збанкрутілої компанії «Бліц-Інформ». Початкова ціна лоту на аукціоні становила 4,1 мільярд гривень, реальна ж сума угоди виявилась меншою у сто разів — 49,59 мільйона.

«Бліц-Інформ» понад двадцять років посідав лідерські позиції в поліграфічній галузі та на ринку друкованих видань. Холдинг видавав журнали «Бизнес» і «Натали». Компанію створили з нуля на початку 90-х. Її керівництву вдалося довести неможливе: незалежні медіа можуть приносити надприбуток. Рентабельність бізнесу доходила до 300%.

Легендарне підприємство було засноване 1993 року 26-річним офіцером запасу, випускником Суворовського училища Сергієм Мельничуком та під його керівництвом пройшло всі етапи своєї еволюції — від властителя дум до рулону туалетного паперу. Чому так вийшло?

Три помилки

Перший випуск газети з громіздкою назвою «Блиц-Информ. Товары+Цены» вийшов першого грудня 1992 року. Видання було дайджестом оголошень юридичних осіб. Перш ніж відправити випуск до друкарні, головний редактор Сергій Мельничук власноруч написав слоган: «For businesmans only», зробивши у ключовому слові три помилки (правильно — businessmen).

Редакції як такої ще не існувало. Видавцем писалася дивна фірмочка «Укрінтурпринт», що базувалась у Києві в будівлі Державного комітету з туризму на вулиці Ярославів Вал. Там, в актовому залі, з десяток молодих людей займалися чортзна-чим. Барабанили по клавіатурах. Хтось кудись телефонував… Часом у дверях з’являвся Мельничук і командував: «Усі мужики — розвантажувати комп’ютери».

Експертам із бізнесу 90-х, тобто бандитам, важко було втямити, чи є в «Укрінтурпринті» гроші. Слово «комп’ютери», звісно, могло б їх зацікавити, та розібратись, чи приносить фірма прибуток, вони б не змогли. Тому бандити «Укрінтурпринт» не чіпали.

Ключових працівників в «Укртурпринті» було троє — за кількістю помилок у слові «businesmans»: сам Сергій Мельничук, директор Володимир Чеповий і заступник директора Олексій Усенко. Їх пов’язувала давня дружба з часів військового училища та служби в армії.

Згодом кістяк керівництва «Бліц-Інформу» також складався з випускників Суворовського училища. До компанії долучились Олександр Овчар Франциско Ґарридо — онук іспанського комуніста, який емігрував до СРСР. Всі вони нещодавно звільнились у запас, і в кожного з них майже відразу з’явився певний підприємницький досвід.

Збирати старих друзів на одній фірмі почав її перший директор — Володимир Чеповий. Якби Чеповий був актором, його б охоче взяли на роль дитячого тренера: приземкуватий, міцно збудований, добродушний, спортивний, привітний. Людина-мотиватор.

Володимир Чеповий

«Цілком випадково, а може, з іронії долі, моє нове штатське життя почалось 5 травня 1990 року — якраз у День радянського друку. Наша частина відмовилась воювати в Закавказзі, й офіцерів, як призвідників, відразу звільнили з армії. Одним із них був я», — цими словами починається книжка під назвою «Самая честная игра», яку Володимир Чеповий надиктував журналісту Віктору Стельмаху.

У п’ятнадцять років Чеповий став кадетом, тобто вихованцем Суворовського училища. Навичок цивільного життя в нього не було взагалі. Великі міста за тих часів перетворювались на базари — всі торгували всім. Але Чеповий вважав, що спекуляція — гріх. На додачу до всіх своїх негараздів він одружився. Грошей на харчі в родині хронічно бракувало.

Володимир спробував себе в різних професіях. Числився інструктором у київському Клубі юних десантників. Навіщось вивчав італійську мову. Побув охоронцем якогось священика.

Культовим предметом гардеробу пізньорадянських часів був шкіряний плащ. На початку 90-х він уже виходив із моди, та враження досі справляв. Чеповий мав таку річ. Одного ранку черговий товариш по службі зайшов до Володимира додому і сказав: «Одягай свій плащ, ходімо на конкурс».

Відбирали охоронця для голови Державного комітету з туризму, колишнього заступника голови Ради міністрів УРСР із науково-технічного прогресу Віктора Урчукіна. Чеповий пройшов кастинг і став особистим охоронцем, тобто «менеджером із безпеки».

За кілька місяців вийшла постанова, за якою чиновник Урчукін і йому подібні більше не мали права на охорону. Але шеф своїх пацанів не кинув. Із цього все й почалось.

Ніхто не знає, скільки комерційних структур заснував і контролював Урчукін. Що ж до працевлаштування Чепового, то чиновник запропонував молодику посаду заступника директора фірми «Укрінтурпринт». Займалася фірма лотереями. Справи в неї йшли не просто погано, а дуже погано. Певно, це був найпровальніший проєкт Урчукіна.

Володимир дуже зрадів. Та все ж про всяк випадок вирішив порадитися з іще одним приятелем — Сергієм Мельничуком.

 

Сергій Мельничук

Капітан Сергій Мельничук звільнився з армії 1991 року. До того кілька років служив у групі радянських військ у Німеччині. Більшу частину зароблених у НДР грошей Мельничук віддав за навчання в Українському інституті підприємництва. На час розмови з Чеповим навчання добігало кінця.

Сергій спершу подивився на стіс документів, потім на Чепового й поділився своєю думкою: за таку фірму можна братися лише за умови, що ти станеш директором. Наступного дня Чеповий заявив Урчукіну, що хоче бути директором. Урчукін погодився.

Невідомо, чи навмисно Мельничук дав таку пораду Чеповому, щоб стати заступником директора. Але — став. І так уже вийшло, що одне з головних рішень у своїй кар’єрі Чеповий ухвалив під впливом Мельничука. Касиром «Укрінтурпринту» стала мила дівчина Наталя — дружина Мельничука. Комп’ютерником — Олександр, брат Чепового.

Один із перших працівників, що прийшли до «Укрінтурпринту» не за знайомством, а з центру зайнятості, випускник Київського інженерно-будівельного інституту Костянтин Симоненко згадує, що на фірмі з найважливіших питань звертались не до Чепового, а до Мельничука.

Ще за часів навчання в інституті менеджменту Мельничук планував створити рекламно-інформаційний бізнес. Ділився з Чеповим обрахунками. Перспектива була приваблива: якщо видати каталог ділової інформації та телефонний довідник, можна заробити стільки, що стане на однокімнатну квартиру. Для кожного.

Але це в теорії. На практиці ж усе йшло сяк-так. Спершу вирішили робити щось із загадковою назвою «дайджест ділової інформації». Рецепт був гранично простим: кілька працівників моніторили газети оголошень. Головними виданнями цього типу були Avizo, «Експрес-об’ява» і «Посредник». Працівники відокремлювали оголошення на зразок «поміняю магнітофон на унітаз» від «продам партію лісу». Добирали лише ті, що стосувались юридичних осіб — for businessmen only. Зводили в каталоги.

Ексклюзивної інформації майже не було. Хоча Мельничуку дуже хотілося, аби вона була. Працівники «Укртурпринту» ходили підприємствами й пропонували директорам безкоштовно розтиражувати інформацію про товари й послуги. Директори ставились до такої пропозиції насторожено. Саме слово «прайс-листи» багато хто чув уперше.

Костянтин Симоненко всміхається:

— Пам’ятаю, довго пояснював якомусь мужику, що це таке, а він відповідає: «А, наші ціни… А чи знаєте ви, молодий чоловіче, що наші ціни — це комерційна таємниця?»

Каталоги записували на дискети й розвозили офісами — доставляли передплатникам. Електронної пошти, нагадаємо, тоді ще не було.

Стартового капіталу такий сервіс майже не вимагав, хоча з часом витрати зростали — на набір даних, на доставку, а головно на бензин. Аби фінансувати цей напрямок, потрібна була сміливість. Мельничук її мав.

Чом би відразу не надрукувати прайс-листи в форматі невеличкої газети? Бо друкарні за тих часів погоджувались друкувати наклад не менш ніж десять тисяч примірників. Оплатити таке замовлення «Укртурпринт» зміг лише у грудні.

Перший випуск

Згодом 1 грудня вважалось у «Бліц-Інформі» днем народження компанії, який відзначали з помпою. Але тоді, 1992 року, настрій у працівників був кепський: мішки з прайс-листами потрібно було якось розпихати. Тобто — поширити.

Чоловіків із пудовими пачками послали на станції метро та в інші людні місця. Володимир Чеповий, як директор, дозволив собі, так би мовити, преференцію: вирушив на найближчу до офісу станцію. Посів стратегічну позицію — перехід між «Ленінською» (зараз «Театральна») й «Золотими воротами».

За десять років із книжки-сповіді «Самая честная игра» його підлеглі довідались, що шеф злукавив. Замість чесно продавати газету, Володимир спробував тихцем збути весь товар гуртом місцевим хлопчакам за копійки. Хлопчаки відмовились. Тоді він вирішив подарувати пацанам свій товар. Хлопчаки знов відмовились. Тоді Володимир їм заплатив. Лише за те. щоб вони забрали газети. Хлопчаки погодились. Подальша доля пачок невідома.

Костянтину Симоненку пощастило менше. Його відправили на ВДНГ, де в одному з корпусів працювала біржа. Кілька примірників він усе ж продав. Втомився і змерз. Сів на автобус, доїхав до станції «Либідська» і став у переході біля скляних дверей. Покупці майже не підходили. А ось місцеві торговці шепнули, що можуть виникнути проблеми.

І вони виникли. В особі трьох молодиків. Найінтелігентніший з них мовив: «Значит, так. Или тебя через десять минут здесь не будет или придется что-то решать. Понял, нет?» 

Грошей, аби заплатити за точку, Костянтин не мав. Тому ще кілька разів сміливо змахнув газетами, гукнув у натовп щось рекламно-оптимістичне й здимів. Тобто — повіз до офісу непроданий товар та виручку. Десь так само йшли справи в решти продавців.

Перші відгуки звелися здебільшого до дзвінків читачів, які звернули увагу на смішні помилки, зокрема у слогані. Мельничук інструктував: «Костю, відповідай усім, що це американська версія мови».

У чомусь Мельничук мав рацію. Американська стилістика в усьому, що відбувалося, справді була. Було щось у цих ділках-початківцях від підкорювачів Аляски.

 

Перші гроші

Історія мовчить про те, коли на фірму «Укрінтурпринт» капнули перші гроші за рекламу в газеті. Чеповий описує свій шок, коли якісь «ненормальні люди» розрахувались за рекламний блок бартером — подарували коробку факс-паперу. Але гроші? Хто і коли вперше заплатив грішми?

Костянтин Симоненко не дає стовідсоткової гарантії, та все ж називає ім’я першого справжнього клієнта: Сінді Кроуфорд.

— Шатенка, очі карі. Класна кремова сукня. Було видно, що річ дорога. Дуже схожа на Сінді Кроуфорд. Щось її занесло до нашого офісу. У той момент я якось жартома вказав своїй підлеглій на друкарську помилку — я тоді вже керував дівчатами, які набирали базу даних. Яка помилка? Замість «страхова компанія» — «трахова».

Костянтин секунду вдивляється у стелю.

— Тільки, певно, зачіска не як у Кроуфорд, а складніша. Волосся вгору й назад. Так. Вона звернулася спершу не до мене, а до дівчини. Каже: «Який у вас начальник добрий. Мій зазвичай у таких випадках жбурляє великі предмети». А я питаю: «Які?» — «Іноді окуляри». Коли всі справи залагодили, вона сказала: «З мене морозиво». І тоді я зрозумів, що вона більше не прийде. Морозиво мав запропонувати я.

За два-три місяці струмочок рекламних грошей так збільшився, що бойовий листок «Бліц-Інформ» став самоокупним.

Поділ по-братськи

До людей, спроможних висловлювати думки складнопідрядними реченнями, Мельничук мав пієтет. За яким принципом він добирав журналістів, невідомо. Симоненко не виключає, що він просто читав пресу й обводив олівцем авторів вдалих, на його думку, статей.

У травні 1993 року видання «Бліц-Інформ» перейменували на «Бизнес». Так одноосібно вирішив Мельничук. У редакції на постійних засадах уже працювали доволі поважні журналісти: публіцист Геннадій Невєров і міжнародник Михайло Дерімов. Заступником Мельничука став немолодий уже Едвін Логвин. Вибудовувалась технологія. З’явився відповідальний секретар — Генріх Сливинський. Теж не юнак.

Тоді ж, на початку літа 1993-го, сталося ще одна визначна подія. Двадцятишестирічний монтувальник із театрального інституту Костянтин Донін натрапив у газеті «Бизнес» на оголошення по вакансію — шукали кореспондента.

«У мене на той час уже якісь рецензії виходили, — згадує Донін. — Зарплатні монтувальника не вистачало… І, до того ж, редакція була поруч із інститутом, у сусідньому будинку». За рік Донін стане першим справжнім головним редактором «Бизнеса».

Прайс-листи впереміш із статтями на економічні теми продавалися краще, ніж просто прайс-листи. Менш ніж за рік нове видання перегнало за накладом та іншими показниками головного київського конкурента — газету оголошень Avizo. Рекламний струмочок почав перетворюватись на гірську річку.

Тим часом решта напрямків роботи «Укрінтурпринту» переживали кризу. Вірніше, летіли під три чорти.  

Біда почалася з того, що Чеповий отримав у банку черговий кредит на угоду з перепродажу побутової техніки. Угорська компанія, якій перевели гроші, затримала партію. Чеповий намагався змусити постачальників заплатити штраф, страшив українськими бандитами, просив засновника, тобто Урчукіна, підтримати своє підприємство фінансово… Урчукін не допоміг. Чеповому якимось дивом удалося нашкребти потрібну суму готівкою — доларами, марками, фунтами стерлінгів і австрійськими шилінгами. Щоб оприбуткувати цей скарб, банківським службовцям знадобилися каталоги.

Стосунки Чепового й Урчукіна зіпсувалися. Урчукін, певно, передчував якийсь підступ. Так і сталося. Мельничук зареєстрував приватне підприємство «Бліц-Інформ» на себе. Редакція переїхала до будівлі НДІ поліграфії (зараз УкрНДІСВД — інститут спеціальних видів друку) біля метро «Лісова».

А «Укрінтурпринт» пережив аудиторську перевірку і процедуру банкрутства. За версією Черпового (і ми не маємо підстав у ній сумніватись), Урчукін ініціював щодо директора «Укрінтурпринту», тобто самого Чепового, та головної бухгалтерки Наталії Богданової кримінальну справу. Її закрили за три роки.

Восени 1993 року  «концесіонери» більш-менш мирно з’ясували стосунки. Опис цієї події — найцікавіша частина книжки Чепового. Події розгортались немов за сюжетом Ільфа й Петрова. Мельничук зібрав усіх партнерів і почав роздавати умовні акції умовної холдингової компанії (згодом її створили). Комусь дісталось піввідсотка, комусь відсоток, комусь півтора. Мельничуку — 91%.

Важливий нюанс: на початку роботи в «Укрінтурпринті» Чеповий і Мельничук домовились про участь у спільних проєктах: 50 на 50. Збори перервали. Чеповий і Мельничук вийшли надвір. Чеповий нагадав про домовленість. Мельничук відповів: за час, що вони працювали разом, заробили сто тисяч доларів. І запропонував Чеповому забрати половину й попрощатися.

Хто пам’ятає початок 90-х, зрозуміє, що $50 000 були астрономічно великою сумою. Виплатити такі гроші відразу було неможливо.

Чеповий відмовився. Мельничук мав би радіти. Але замість нього пояснив Чеповому, що з нього поганий компаньйон. Що Володимиру треба не бізнесом займатись, а картини писати й на гітарі грати.

Розмова скінчилась на тому, що Чеповий виторгував собі п’ять відсотків акцій, фактично купивши їх за п’ятдесят тисяч доларів. Так була визначена початкова вартість: 1% — $10 000.

Чи можна вірити книжці? Коли вона вийшла, 2002 року, на редакційних зборах хтось запитав про це Мельничука. Сергій Іванович відповів, що на 80-90% у книжці — правда. Більше нічого не пояснював. Логічно припустити, що решта відсотків — акценти та оцінкові судження. А ось у матчастині помилок мінімум.

Колектив газети «Бизнес» і додатку «Бухгалтерия», 1998 рік

Парабола успіху

Якщо припустити, що восени 1993 року Мельничук справді мав ті кошти, про які говорив Чеповому, то друкована реклама й передплата за дев’ять-десять місяців дали близько ста тисяч доларів.

За рік бізнес «Бліц-Інформу» виріс удесятеро. За підсумками 1995 року оборот становив $1,8 млн. А з 1995 до 1996-го злетів іще в десять разів. Річна рентабельність газети «Бизнес», у якої з’явився додаток «Бухгалтерия» (прайс-листи на той час уже теж почали видавати окремим додатком), перевищувала 300%.

Майже всі прибутки реінвестували. Значна частина йшла на закупівлю друкарських машин. 1994 року з’явилася власна друкарня — «Бліц-Принт». Згодом вона почала не тільки друкувати видання «Бліц-Інформу», а й приймати замовлення на ринку.

Зростала лінійка власних видань. 1995 року вийшов глянцевий жіночий журнал «Натали». Аби зрозуміти, якими темпами Мельничук гнав компанію, досить сказати, що з моменту виникнення ідеї створення «Натали» до виходу журналу минуло два тижні — Сергій Іванович хотів приурочити перше число до дня святого Валентина.

Успіх «Натали» був фантастичним. За рік наклад журналу сягнув 90 тисяч, а ще за рік злетів у вісім разів — до 700 000.

Потім вийшов щомісячник для керівників «Капитал», тижневики «Деловые новости», «Новости» й англомовний діловий журнал UBJ. Якісь із них принесли невеликий прибуток, якісь просто вийшли в нуль.

1997 року запрацював завод картонної упаковки «Бліц-Пак». Дещо згодом — завод м’якої упаковки «Бліц-Флекс». Спершу ці підприємства генерували дуже маленький прибуток, але створення власного виробництва повинне було забезпечити стале зростання.

До 1998 року «Бліц-Інформ» наповнював половину сміттєвого відра пересічної української родини: коробки з-під цукерок, етикетки на пляшках, порожні сигаретні пачки — все це були вироби «Бліц-Інформу».

 

Найприбутковішим підрозділом залишалась газета «Бизнес». Загальний тираж наближався до ста тисяч примірників. 1997 року щомісячник «Бизнес» перегнав за всіма показниками головного конкурента — «Галицькі контракти».

Частину комерційної інформації озвучували на зборах: вони звучали як зведення перемог на фронті. З озвученого: доходи від передплати цілком перекрили витрати на утримання редакції, папір, доставку та інші видатки виробництва. Все, що приносила реклама, було вже прибутком. Мельничук спеціально коригував вартість передплати й реклами, аби було саме так.

Перший віце-президент компанії Володимир Чеповий регулярно їздив регіонами, засновуючи філії «Бліц-Інформу» в містах-мільйонниках. Графік був шалений — з ранку понеділка до вечора п’ятниці Чеповий об’їжджав п’ять-сім міст.

Головред «Бизнеса» Костянтин Донін пам’ятає, як у п’ятницю президент і віце-президенти обмивали черговий мільйон. Дійство відбувалось у кабінеті Доніна. Там був зручний столик. Пили порічкову горілку Absolut Kurant. «То було не теперішнє хіпстерське пиття. Пили нормально: хто стояв на ногах, а хто й ні», — якось замислено мовить Донін.

Мельничук мав фірмову манеру наповнювати чарку. Наливаючи, він піднімав пляшку так, аби струмінь утворив параболу.

$10 за кілобайт

Усі вчинки Мельничука, його підхід до розподілу акцій та диявольську енергію в гонитві за прибутком можна було б пояснити жадібністю. Якби на одна обставина: жадібним він не був.

Кожна компанія трохи схожа на свого власника. «Бліц-Інформ» середини 90-х і пізніше не можна звинуватити у нераціональній економії на працівниках. Суджу з власного досвіду.

Осінь 1997-го. Київ — суцільний базар. Усі станції метро обліпили шанхайчики. Біля метро «Лісова» над усім цим малим бізнесом височіє будівля інституту поліграфії з синім сяйливим написом «Бліц-Інформ». За скляними дверми — портал до паралельної реальності з повноцінним офісним життям. Мене, двадцятитрирічного студента, зарахували до штату газети «Бизнес».

На той час газета існувала п’ять років. Тобто — від створення світу. «Бизнес» уже мав солідну історію. До цієї газети прийшли, зробили собі ім’я й пішли далі чимало відомих людей. Майбутній головред журналу «Шо», поет Олександр Кабанов, майбутній віце-президент телеканалу СТБ Гліб Корнілов, майбутня головна редакторка тижневика «Деловая столица» Інна Ковтун.

Пам’ятаю, як отримав першу зарплатню. Не дуже пізній, сльотавий вечір. Я пробираюся до метро, перестрибуючи калюжі. Базарне повітря просякнуте запахом оселедця й піснею «Дым сигарет с ментолом». В одній руці я тримаю пляшку пива, друга стискає в кишені чотириста доларів.

Звісно, я був радий. Та до цієї радості була домішана ніяковість, навіть сором: перед літніми людьми, що мусять торгувати, й загалом перед смутним натовпом.

Соціальну піраміду тих часів можна подати кількома цифрами. Громадяни з доходом до ста доларів — основа піраміди, більшість населення: бюджетники, пенсіонери і просто невдахи. Зарплатня від ста до ста п’ятдесяти доларів вважалася доброю. Стільки заробляли дрібні торговці, працівники комерційних підприємств. Більше $150 — життя вдалося. А в мене в кишені $400.

Жодне інше українське видання мені, журналісту-початківцю без профільної освіти, стільки б не заплатило. Річ у гонорарному принципі оплати. Формула така: десять доларів за кілобайт (тисячу знаків з пробілами). Велика стаття на шпальту — це, як правило, дев’ять-десять кілобайт, отже, близько ста доларів. Чотири такі статті за місяць — і ось $400.

Тариф був однаковий для всіх: фрилансерів, штатних кореспондентів, оглядачів і спецкорів. Привілей штатного працівника — постійне робоче місце, диктофон і безкоштовний проїзний на всі види транспорту. Ця модель має свої недоліки, але й плюси безперечні. З одного боку, автори прагнули писати якомога більше. Якість від цього могла страждати, але не критично.

Секрет у тому, що кожна планірка (в них брали участь тільки редактори) перетворювалась на «бійку за шпальти». Колеги доводили один одному та головному редактору, чому їм саме зараз слід дати більше шпальт. Паперова газета — не сайт, вона не безрозмірна. Якщо хтось починав халтурити, це відразу помічали колеги й «внутрівидова боротьба» загострювалась.

Система оплати призводила до певної селекції працівників: колектив підібрався молодий, освічений та амбітний. Не знаю чому, але серед авторів і редакторів траплялося мало професійних журналістів. Зате багато підприємців, офіцерів запасу, колишніх науковців-фізиків, економістів, бухгалтерів і лікарів.

Більшість працівників — люди, що пройшли школу виживання 90-х, спробували себе в бізнесі, спізнали свавілля чиновників і сформували в результаті свій світогляд. Сам Мельничук і решта топ-менеджерів «Бліц-Інформу» належали до цієї ж соціальної групи.

Першим моїм справжнім редактором став Ігор Карпенко — один із небагатьох фахових журналістів. Він ніколи не читав лекцій чи нотацій. Та якісь його уривчасті вислови пам’ятаю досі. З цих клаптиків за кілька років склалось моє уявлення про журналістську етику, почав формуватися смак.

 

Відділ «Податки» газети «Бизнес», зліва на право: оглядач Володимир Хомяков, кореспондент Костянтин Симоненко, редактор відділу Ігор Карпенко, кореспондент Дмитро Фіонік, кореспондент Вадим Кульпінов

Якось Карпенко сказав, що репортаж мені писати ще рано. «В країні є троє-четверо журналістів, здатних написати репортаж. Вас із Володею (мій друг і колега Володимир Хомяков) серед них поки що немає. Але — спробуйте», — говорив він. Мені здавалося, Карпенко марить: журфаки щороку випускали кілька тисяч журналістів. Плюнь за вікно — влучиш у журналіста. А репортаж можуть написати лише четверо… Виявилося, Карпенко має рацію.

Чи мусив я криводушити, працюючи в «Бизнесе»? Ні.

До того я побував у ролі дрібного підприємця, підсобного робітника, інтерв’юера, сторожа, продавця картин, помічника бухгалтера й позаштатного журналіста різних видань. Якийсь час мій основний студентський приробіток полягав у тому, що я тягався інстанціями, оформлюючи ліцензії й дозволи на відкриття якихось торгівельних точок.

Тому одним із перших матеріалів, написаних у співавторстві з Володимиром Хомяковим, був огляд хабарів — де, скільки й у який спосіб беруть за відкриття ятки чи кіоска. Вийшла цілком прикладна аналітика. Стаття вийшла на обкладинку. Називалася «Апофеоз районного масштаба».

За що боролися

Ми боролися з «азаровщиною». Це не лайка, це термін. Коли Микола Азаров очолив Головну податкову інспекцію (згодом перейменовану на «адміністрацію»), податки в Україні не збирались, а «мобілізовувались». За допомогою кримінальних справ, які перетворились на засіб шантажу та бюрократичну валюту.

1997 року, коли податкової міліції ще не було, в українських судах розглядали 487 кримінальних справ, пов’язаних із несплатою податків. Із появою цієї організації кількість справ злетіла за експонентою: 1998 року податкова міліція скерувала до суду 2181 справу, 1999-го — 4020. А справ «у провадженні», які не скерували до суду, було близько десяти тисяч.

У пострадянському суспільстві соціальний статус підприємця не було визначеним. Саме поняття було дещо штучним, значно природніше звучало слово «барига». Пострадянські люди бариг не любили. Бариг не соромно було «кошмарити» й «доїти». Чим, власне, й займалися бандити та чиновники. А ми «кошмарили» чиновників. І робили це з азартом.

Завдяки таким політикам і громадським діячам, як Ксенія Ляпіна і Олександра Кужель, яких ми підтримували як могли, взимку 1998 року вдалося добитися запровадження фіксованого податку — прототипу спрощеної системи оподаткування. За рахунок цієї системи в країні з’явився понад мільйон суб’єктів підприємницької діяльності.

Але головне наше досягнення нематеріальне: до хаосу 90-х нам удалося внести своє уявлення про добро і зло. Ми встановлювали нові соціальні конвенції, нову систему відносин.

Не знати, чи змогли б власник Fozzy Group Володимир Костельман чи творець «Розетки» Владислав Чечоткін розвинути свої бізнеси, якби не наша рубрика «Беспредел». Газета не брала грошей із фігурантів публікацій. Ми просто робили спільну справу.

Скажу більше: я працював не лише за гроші. Якби мені взагалі нічого не платили, я б однаково часом писав щось для «Бизнеса». Чи розумів це Мельничук? Він усе розумів.

 

Вежа

Перший етап розвитку «Бліц-Інформу» можна назвати добою першопроходців-золотошукачів. Другий — «Золотою жилою» чи «Буйним днем». А ось третій був дуже схожий на диктатуру з елементами «сталінських чисток».

Третій етап почався за кризи 1998-го. Редакції газети «Бизнес», журналів «Натали» і «Капитал» були на одному поверсі. Одного разу коридором, нервово посміюючись, пройшли працівники «Капитала».

З доброго дива їм оголосили, що журнал закритий. Усі звільнені. На те, щоб забрати свої речі, служба безпеки дала їм дві години. Після цього кабінети опечатали. Що це було?

Намагаючись висунути бодай якусь версію того, що відбувалося, працівники шепотілися — керівництво не приховувало, що кабінети прослуховують. Згодом з’ясувалося, що «спецоперацію» провели в межах оптимізації витрат. Мине пара років, і в такий самий спосіб «Бліц-Інформ» почнуть залишати віце-президенти. Іноді під конвоєм, тобто в супроводі охоронників. Але це буде згодом.

А тоді Сергій Мельничук провів у «Бизнесе» збори. Оголосив, що компанія заморожує зарплати, припиняє набирати нових працівників, закуповуватиме лише найнеобхідніше. Сказав: «Коли компанія пройде кризу, я обіцяю, що фінансування відновиться».

Не знаю, як колеги, а я не вірив у те, що все повернеться. Слова Мельничука сприйняв як попередження про скорочення та затримку зарплатні. Я помилився: платити менше не стали, зарплату не затримували.

За кілька місяців президент знов зібрав редакцію й оголосив: компанія пережила кризу, планове підвищення зарплатні відбудеться, а начальники відділів із неукомплектованим штатом знов можуть почати шукати працівників. Стало зрозуміло: Мельничуку вірити можна.

Про нього пліткували, його демонізували, ним захоплювались. Захоплювались голосно. Обговорювали — пошепки. В той час його кабінет був у висотній будівлі інституту поліграфії — у вежі. Звідти було видно всю його імперію: цехи, заводи, автостоянки. Життя імперії не спинялось ні вночі, ні у вихідні.

Зовні «Блиц-Информ» мав вигляд ідеальної компанії. Керівництво дбало про працівників: офісні меблі, кондиціонери, дорога сантехніка. Коли було треба, розвозили додому вночі. В редакції з іронією казали: щасливий холдинг. З іронією, бо було відчуття, що щось негаразд.

Костянтин Симоненко, який особисто й віддавна знав усіх засновників, зауважив певні зміни:

— Поспілкуєшся з одним — ніби з проповідником поговорив. Із іншим — ніби на бесіді зі слідчим НКВС побував. Третій — привітний, інтелігентний, а враження — ніби взявся за ручку дверей, а вона масна…

Симоненко вивів жартівливо-містичну теорію того, що відбувалося. Він вважає, що річ у вежі:

— Коли Мельничук переїхав до висотки, це все й почалося. Він наче став володарем персня. І, думаю, почав перетворюватись на доволі самотню людину. Нікому не вірив. Одного разу я підсів до нього на корпоративі. Хотів сказати щось хороше… Я був щирим… Він обірвав: «Костю, не треба. Випиймо краще. Ти вибач, у мене діабет знайшли, тому я зараз лише порічкову п’ю…»

І наповнив чарки у свій фірмовий спосіб, піднімаючи пляшку так, аби струмінь утворив параболу.

Читайте далі >> друга частина



Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4723
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2021 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду