Відповідно до проекту постанови КМУ, на Рівненщині з 19 комунальних міськрайонок зголосилися піти в «пілот» тринадцять, на Хмельниччині з 23 – дванадцять.

Промоніторити тільки «пілотників» вирішила, аби визначити, які ж саме якості власного інформпродукту надають газетярам впевненості в успіхові самостійного «плавання». Як завжди, вивчила газети за останні 2-3 місяці й, зрозуміло, тільки ті, обов’язкові примірники яких редакції надсилають до Національної бібліотеки ім. Вернадського.

Зауважу, що це вже одинадцятий моніторинг контенту міськрайонок України, й щоразу намагаюся акцентувати увагу на новій проблематиці, бо не бачу сенсу в повторенні позитиву й недоліків, притаманних більшості комунальних газет будь-якої області. Важливо охопити якомога ширший спектр питань покращення контенту, бо саме в цьому покращенні – запорука подальшого, після «розлучення» з владними дотаціями, виживання й розвитку місцевої преси.

Красномовна статистика

Спочатку розглянемо цифри накладів – ту об’єктивну реальність, що ніяким конем не об’їдеш, адже фінансова спроможність, а отже, й подальше існування міськрайонок напряму від них залежать. І тут не вперше стикаюся з незрозумілими мотивами. Чому, скажімо, острозьке міськрайонне «Життя і слово» з тиражем 2000 примірників (чи міський «Нетішинський вісник» з 1320 примірниками) рвуться в незалежні, а «Кам’янець-Подільський вісник» зі своїми 5500 не поспішає? І таких прикладів чимало не тільки на Рівненщині чи Хмельниччині.

Напрошуються припущення, що або редакції з тиражами якось мудрують, або існують певні домовленості з владними засновниками, або у когось вже є інвестори, або газетярі сподіваються на те, що їм просто не дадуть померти. Та можна ще купу «або» назвати. Прийде час, і все таємне стане явним.

А поки – красномовні цифри.

Рівненщина

«Вісник Демидівщини» - 1600 прим. Населення 14498.

«Вісник Кореччини» - 2660 прим. Населення 33540.

«Володимирецький вісник» - 6212 прим. Населення 64676

«Гомін» - 2100 прим. Населення Млинівського району 37475.

 «Житття і слово» (міськрайонна) - 2000 прим. Населення Острозького району 28583, м. Острог 15713.

«Надслучанський вісник» - 5872. Населення Березнівського району 63924.

«Полісся» - 4725. Населення Зарічненського району 35310.

«Сарненські новини» - 9103 (вівторок)10359(четвер)прим. Населення 103884 (тиражі вказані за вихідними даними видань. Населення -  http://www.rv.ukrstat.gov.ua).

Хмельниччина

«Вісник Деражнянщини» - 3644. Населення 31987.

 «Життя і слово» - 3769 прим. Населення Білогірського району 26824.

«Життя Старокостянтинівщини» - 2550 прим. Населення району 28764, м. Старокостянтинів 35253.

«Життя Теофіпольщини» - 3495. Населення 26900.

«Летичівська газета» - 3000 прим. Населення 27909.

«Наддністрянська правда» - 4405 прим. Населення Новоушицького району 28560.

«Наше місто» - 4150 прим. Населення м. Старокостянтинів – 35253.

«Нетішинський вісник» - 1320 прим. Населення м. Нетішин 37069.

«Трудівник Полісся» (міськрайонна) - 3400 прим. Населення Славутського району 29414, м. Славута - 36068.

«Шепетівський вісник» (міськрайонна) - 7135 прим. Населення району 33260, м. Шепетівка 42723.

Порівняння накладів з кількістю населення свідчить про те, що газетярі вичерпали не всі ресурси, хоча тут треба брати до уваги й наявність приватних конкурентів. В глибинку вони поки що не йдуть, а от, наприклад, у Кам’янці-Подільському і «Подолянин», і «КлюЧ», в Шепетівці – «День за днем».

Зворушливу історію повідала невеличка підшивка деражнянської газети «Моя громада», що її заснувала й випускала з 2015 року київська журналістка Світлана Литвин. Це був невдалий експеримент створення самоокупного локального друкованого видання (зауважимо, професійно зробленого). В прощальній статті Світлана розмірковує, чому вони не досягли рентабельних тиражів. Видно, що й Світлана, і її однодумці – невиправні романтики. По-перше, в районі на кожні дев’ять осіб разом з немовлятами припадає один примірник традиційного «Вісника Деражнянщини», по-друге, навіть у великому місті сподіватися, що видавничий проект вийде на самоокупність менше, ніж за рік, - наївність.

Однак подібні спроби варті уваги. І насамперед – журналістів традиційних районок. Щоб утриматися на плаву, їм треба багато чого змінити в своїй роботі. Ми ще повернемося до «Вісника Деражнянщини», проаналізуємо контент.

І ще один момент привернув увагу. Міськради на Хмельниччині (за виключенням Шепетівки), навіть там, де виходять міськрайонні комунальні видання, чомусь заснували ще й суто міські газети. Але якщо «Старе місто» (Старокостянтинів) виходить накладом, більшим, ніж міськрайонка, то «Нетішинський вісник» - 1320 примірників, а «Вісті громади» з Славути взагалі 1050. Мешканців міст ці газети не цікавлять, тож яка доля може їх чекати після реформування?

Тиражі побачили, а як же з другим головним джерелом прибутку – рекламою? Яке взагалі-то теж від тиражів залежить. По-різному в кожної редакції, хоча всі без винятку газети переповнені портретно-букетними платними вітаннями. Помітно, що переважають приватні оголошення, а це, як відомо, невеликі гроші. На жаль, український бізнес ледь животіє, і тому локальні видання, аби заробити, мають відводити під дешеві оголошення все більше площі. Скажімо, в «Сарненських новинах» це приблизно п’ять сторінок з 16 щономера. В «Новинах Рокитнівщини» - 3-4 сторінки з 12 А3. В «Нашому місті» (Старокостянтинів) – 5-6 стор з 16 А3.

Втім, аналіз рекламної політики газет – не тема нашої нинішньої розмови. Сьогодні зосередимося на технологіях збору й подачі інформації, балансі інформації й аналітики.

Пострадянський синдром?

Старі журналісти, яким довелося працювати за радянських часів, пам’ятають канони газетних звітів з різного роду засідань або приїздів високих чинів на місця. Розповідають, як страждали від прочуханів саме за недотримання цих канонів. Скажімо, забували перерахувати всіх партійних бонз, або неправильно розставляли прізвища, не за рангом.

Ту давнину неодноразово згадувала, читаючи сьогоднішні міськрайонки, де обов’язковим «блюдом» у газетному меню є всілякі звіти. І це дивувало, адже стільки років минуло, й нині в редакціях вже практично не залишилося аксакалів радянської доби. Чому ж такий живучий жанр звіту? Та ще й в кондовому вигляді: на цілу шпальту, з перерахуванням головуючих і виступаючих і всього порядку денного. Не уявляю, який читач осилить подібну мішанину.

Можливо, причина в тому, що неправильно ставиться задача перед журналістом, який іде на те чи інше зібрання: послухай і запиши. І тому не відчувається, що автор заздалегідь підготувався, аби бути в темі. А це б дозволило йому вибрати головне й відмовитися від купи другорядних деталей, що тільки заважають глибині й точності аналізу. Розглянемо приклад з «Вісника Деражнянщини» - «Хрін за редьку не солодший, або Про земельні війни, які все ще тривають» (15.09). Тема гаряча й складна. І як вона подана? Журналіст побував на зборах пайовиків, у яких виник конфлікт з орендарями земельних паїв (інвесторами) і написав, про що люди говорили. Ні вводки (бекграунду), ні висновків. Про що зі звіту дізнався читач? Тільки про те, що відбулися збори, власники паїв і орендарі полаялися. Все. Що було, що буде, які наслідки матимуть ці збори? Немає відповіді, немає навіть спроби пошукати цю відповідь.

А спробувати можна було. Ознайомитися з документами, звернутися до експертів, поспілкуватися з представниками сторін. Так, це вже був би не класичний звіт, а хіба він обов’язково потрібен в даній ситуації? Можливо, газетярам варто взагалі відмовитися від жанру звіту, або хоча б обмежити його застосування.

Це не єдиний приклад подібного підходу до висвітлення проблематики. В тому ж «Віснику Деражнянщини» піднімають тему випалювання деревного вугілля. З гнівним пафосом критикують «ділків, жадібних до грошей», втім не називаючи жодного прізвища, «проти яких ніхто нічого не може вдіяти». Чому? Бо «державна екологічна інспекція справно видає дозволи». Так зверніться до цієї інспекції, знайдіть таки крайнього! Й професійні стандарти вимагають балансу думок.

Ще приклад. З газети «Життя і слово» (Білогірський район Хмельниччини). Це ж треба ювеліром бути, аби у звіті з засідання робочої групи РДА з питань погашення податкового боргу не назвати жодного боржника: «є заборгованість по договорах оренди земельних ділянок і водного фонду, укладених сільськими й селищнимии радами». А цікаво ж, які саме сільські голови такі беззубі, що не можуть отримати з орендарів плату до місцевої казни? Чи не хочуть?

З цієї ж газети – про зарплату в конвертах (12.08). Дві третини матеріалу – загальні розмірковування, а третина – конкретні цифри середньої зарплати по галузях району. Так отут би й покопатися: які саме підприємства показують тільки мінімальну зарплату й чи може це відповідати дійсності.

Звичайно, легше й безпечніше кивати на центральну владу, яка не фінансує соціальні потреби району. Та виникає питання: а скільки район перераховує до загальнодержавного бюджету і скільки мав би зібрати місцевих податків? Відповіді на такі питання  не знаходимо практично в жодному комунальному виданні.

До речі, в надрукованому місцевими газетами повідомленні прес-служби Мінрегіону йдеться про те, що навіть державні субвенції на проекти від об’єднаних громад найгірше використовуються в Рівненській (невикористаний залишок 10,6 млн грн) і Хмельницькій (70,8 млн грн) областях. Прекрасна тема для аналітики!

Взагалі про децентралізацію, створення об’єднаних громад рівненські й хмельницькі районки пишуть багато, та знов таки з прив’язкою до засідань, семінарів, екскурсій тощо. Явно не вистачає ні системності, ні глибини проникнення в тему. Читаємо в «Надслучанському віснику» (16.08, знову таки звіт з наради): «Мешканці тих населених пунктів, що мають створити об’єднану громаду, не кращим чином обізнані з механізмом її утворення». І виникає питання: «А що роблять місцеві газети, як співпрацюють з обласним офісом реформ? Які власні акції організують?».

До речі, в цьому звіті – притаманний багатьом районкам пережиток: аж два абзаци відвели на перерахування чиновників, які брали участь у нараді. Навіщо?

Публікації в «Житті Теофіпольщини» про децентралізацію нагадали читачам, що цей процес розпочався ще в 2014 році, розповіли й про кабмінівський план заходів, і про всеукраїнську акцію «Децентралізаційний марафон», однак, коли добралися до рідного району, де ніяк не можуть створити дві заплановані громади, на аналіз ситуації не спромоглися.

А між тим приклад роботи за журналістськими стандартами – поряд.

Розглянемо публікацію «Трудівника Полісся». «Новітня драма про золоту рибку» (15.09) – стаття про проблеми з орендою ставків. Згадали свою публікацію ще 2008 року. І це не єдиний випадок, коли «ТП» згадує свої попередні виступи щодо порушеної теми. Вислухали всі сторони конфлікту. А коли переконалися, що проблему можна вирішити лише на рівні законодавців, повідомили читачів: «Дану публікацію ми вважаємо інформаційним запитом до нардепа Р.М.Мацоли і направляємо її для реагування до ВР».

Хоча і в «ТП» інколи зловживають традиційними звітами, особливо з сесій міської та районної рад (наприклад, 15.09).

А ось «Наше місто» (Старокостянтинів) замість традиційного звіту з сесії міськради дало інтерв’ю секретаря ради, розповівши в короткій врізці про конфлікт, що виник на сесії. Тільки, щоб дотриматися балансу думок, варто було б надати слово й представникові опозиції.

«Наддністрянська правда» замість звіту провела опитування депутатів щодо прийнятого на сесії рішення («Заварили кашу», 08.10). Правда, тут анекдотична ситуація: вирішили одностайно, а потім, як пише газета, «з приватних джерел редакції стало відомо, що… окремі депутати організують збір підписів для відміни рішення». Опитування таких не виявило, й залишилося незрозумілим, чому ж і хто «заварив кашу». Подібні публікації наштовхують на думку, що у авторів чи то сміливості не вистачило довести справу до кінця, чи професійності, чи елементарної старанності.

Зрозуміло, районні газетярі десь мають здобувати інформацію. І різні зібрання – не гірше джерело. Адже там можна не тільки виступи послухати, а й поспілкуватися з купою цікавих людей, набрати тем для публікацій. Пригадую, як мене, молоду журналістку, вчив наш завідувач відділу промисловості: «Якщо ти повернулася з заводу з однією інформацією, вважай, що витратила час задарма».

От, скажімо, не зловживає звітами рівненське «Полісся», однак гострих і цікавих матеріалів місцевої тематики щономера виходить по кілька. І під багатьма стоїть підпис редактора Тамари Алексіюк. То, можливо, варто відмовитися від скарг на малий штат районок, велике завантаження журналістів, а краще зайнятися ефективним використанням часу?

«Королева» газети

Інформацію можна назвати королевою місцевої преси. Тут у локальних газетярів переваги перед центральними друкованими ЗМІ. В провінції ще не такі поширені інтернет-сайти, щоб оперативно подавати повідомлення про місцеві події, не в кожному містечку, районі є свої радіо, телебачення, а якщо і є, то не такі потужні. От і доводиться мешканцям глибинки чекати виходу газети (а більшість міськрайонок тижневики), аби дізнатися про новини.

«Сарненські новини» виправдовують свою назву: газета виходить двічі на тиждень на 8-16 шпальтах і переповнена різноманітною місцевою інформацією. Місцевою – не тільки районною, бо видання передплачують і читають ще в семи сусідніх районах. Засноване Сарненськими міською та районною радою, РДА і трудовим колективом газети, це видання можна вже назвати міжрайонним. Свого часу редакцію очолював Микола Драганчук (при ньому в 2002 і 2008 «СН» були визнані кращою міськрайонною газетою України за версією НСЖУ), зараз його обрано головою обласної ради.

«Про все потроху», «Сьогодні. Вчора. Завтра», «Як живеш, глибинко?» - під цими та іншими рубриками друкується різноманітна інформація. Переважно позитивного характеру. Звідки її черпають журналісти? Десь бувають на місці події, щось отримують з офіційних джерел. На жаль, чомусь утримуються від власного аналізу резонансних подій. Скажімо, пов’язаних з видобутком бурштину.

Копачі бурштину біля сел Тинне і Клесів побили патрульних поліцейських, заблокували їм дорогу. Про це в «СН» повідомляє тільки відділ комунікації обласної поліції (20.09). З номера «СН» дізнаємося про спецоперацію «Бурштин» і затримання сарненського прокурора. Але знову таки не з власних матеріалів – а з «Української правди».

Про колізії з бурштином сподівалася почитати значно більше, адже Рівненщина – справжній Клондайк. Однак сподівання не справдилися. Навіть «Полісся», що вимогливо ставиться до влади, друкує звіти про результати діяльності поліції під рубрикою «Для обговорення» і взагалі приділяє багато уваги роботі правоохоронців, обережно пише про бурштин.

Тільки з «Володимирецького вісника» можна було дізнатися чимало ексклюзиву і щодо операції «Бурштин», і щодо причин та наслідків цього незаконного промислу. Зокрема, з інтерв’ю керівника операції, що його взяв редактор Сергій Скибчик. Цю тему «ВВ» намагається вести системно, не забувати про минулі події й свої публікації. Наприклад, про розслідування загибелі слідчого.

Редактори комунальних видань неодноразово скаржилися, що офіціоз їм заважає піднімати тираж. Та бачимо, що офіційні повідомлення, по-перше, й людям потрібні, по-друге, можуть стати приводом для подальших публікацій. Однак не стають…

Цікаво було почитати в «Новинах Рокитнівщини» (район межує з Білоруссю) роз’яснення прикордонної служби про правила перетину кордону для збору чорниці, журавлини, грибів. Виходить, рівняни заробляють і тим, що добувають у сусідів. Як це відбувається, яку роль відіграє в самозабезпеченні місцевого населення, які колізії виникають? Хотілося почитати, але не знайшла. Можливо, ще буде.

Як не побачила, чи відгукнулися читачі на запрошення острозького «Життя і слово»: «У вас є новина? Ви маєте цікаву пропозицію? Вас хвилює гостра проблема? Повідомляйте нам за телефоном…». Можливо, відгукнуться…

Інколи говорять, що село існує доти, доки в ньому є дитсадок, школа, пошта. Спеціалісти стверджують, що це міф. Село існує доти, доки в ньому є робота. Звідси, мабуть, і бурштинові, й інші проблеми Рівненщини й Хмельниччини. Й про це варто більше писати місцевим газетам.

Підсумовуючи тему забезпечення місцевої газети інформацією, можу порадити редакціям ретельно продумати й обговорити, які джерела використовувати. Щоб і система була, й інформатори у кожного журналіста і у редакції. Списки, контакти – це такі ази журналістської професії.

Район – як частина України

Інколи, вивчаючи місцеву пресу, питаєш: а це взагалі Україна? Локальні медіа мають бути зосереджені на місцевій проблематиці, але не забувати про те, що їхній район – частина держави.

Про те, що Рівненщина й Хмельниччина – невід’ємна частина України, переконують, на жаль, часті повідомлення про загибель місцевих чоловіків, які воюють в АТО. Можливо, так співпало, але останні три місяці в місцевій пресі було багато розповідей про похорон. «Вже восьмого бійця з нашого краю забирає ця жахлива, жорстока війна», - пише «Життя Теофіпольщини». «Чому мало прийшло нетішинців на похорон бійця Правого сектору?» - питає «Нетішинський вісник». А у Ярмолинцях склалося так, що й 1.09, і 13.09 газета «Вперед» мусила розповідати про похорон загиблих в АТО.

Страшною правдою про війну вразили розповіді бійців, що повернулися зі сходу, волонтерів. «Повернувся з війни … у чужий світ» («Володимирецький вісник», 7.07). «Боронити свою землю треба, бо ворог не зупиниться» (1.07), «Давали відсіч, щоб залишитися живими» ( 22.07) – це публікації «Вісника Демидівщини».

А як має писати локальна преса про загальнодержавні події й проблеми? Звичайно, всі подають новини. Хто – продумано й системно, хто – як доведеться. Один розумний редактор говорив, що добірку загальнодержавних новин має готувати особисто редактор, бо це дуже відповідально.

Інформації, однак, недостатньо для розуміння процесів, що відбуваються. Ми вже розповідали в попередніх публікаціях, що деякі редактори присвячують свої колонки аналізу державної й навіть світової політики. І редактор газети Хмельницької міськради «Проскурів» Богдан Теленько щономера видає свою колонку, в якій гостро критикує центральну владу. Який сенс подібних публікацій? Нині не лає Київ хіба що лінивий. Будь-який крок, будь-яке рішення піддається сумніву. Негатив ллється з телеекранів, радіо, ним переповнений інтернет.

Критична налаштованність – рушій розвитку. Але тільки до певної міри. Можна посіяти таку зневіру, такий песимізм, що ні про який конструктивний рух і говорити не доведеться. А можна ж аналізувати спокійно й професійно. Ефективний шлях винайшов «Володимирецький вісник», домовився з київським політологом, який спеціально для «ВВ» регулярно аналізує політику, поточні справи й тенденції.

… Ось-ось «пілотники» скинуть ярмо місцевої влади, на яке вони стільки років скаржилися. І тоді жителі районів прочитають розслідування місцевих журналістів про помилки, зловживання районних чиновників, міських та сільських голів, депутатів  й інших владних персоналій місцевого масштабу? І тоді, нарешті, побачать реальну картину навколишнього життя?

Фото: Віра Черемних