Преамбула до теми — про відповідальність

Медіакарта Держкомтелерадіо показує для цієї області 34 комунальних видання. На жаль, до газетних фондів Національної бібліотеки імені Вернадського за останній рік надходить менше половини комунальних районок Львівщини. Ось що відповіла на мій запит зав. сектору обслуговування відділу газетних фондів Наталія Носкіна: «До відділу газетних фондів надходить 101 видання (газети) з м. Львова та Львівської області, зокрема з 18 районів та інших міст. Дійсно, надходять, можливо, не всі зареєстровані у Львівській обл. видання, це відбувається через те, що не всі редакції дотримуються українського законодавства, зокрема того, що стосується їхнього обов'язку надсилати обов'язкові примірники видань. З нашого боку ми робимо все можливе, щоб мати всі видання: пишемо листи видавцям, телефонуємо до редакцій».

Авторка переконалася, що й про доступні електронні архіви турбуються лише окремі редакції. От і перше запитання, що його мають поставити перед редакціями в ході реформування: «Якщо маючи в засновниках органи влади і отримуючи фінансування з бюджету, керівники газет не дотримуються закону, то чого від них можна очікувати надалі?»

Львівські районки — не виняток. Це вже радше система. Отже, наші нащадки років так через 50–100 не матимуть жодної можливості вивчати історію територій рідної країни. Авторці випадало чути від регіональних газетярів, мовляв, коштів обмаль. Та, здається, не в цих копійках справа. А у відповідальності. Тож чи додасться її після звільнення від диктату (а також контролю, підтримки) влади?

Зауважу, що деякі редакції таки надсилають обов’язкові примірники, і вже навіть за перші місяці 2016 року: «Бойківщина», «Воля народу», «Голос відродження» та інші. Отже, справа таки у відповідальності? Чи, можливо, ще й увазі та вимогливості поки що засновників — інституцій місцевої влади?

На сайті дніпропетровської обласної організації НСЖУ нещодавно було опубліковано полемічну статтю групи авторів «Кто девушку ужинает, тот ее и танцует» про непродумане реформування комунальної преси. Важливим негативним фактором автори називають низький професійний рівень апарату органів місцевої влади, що мав би опікуватися розвитком інформаційної сфери, а зараз поспішає скинути неприбуткові ресурси з своїх плечей, і буде, як казав дотепно Чорномирдін, «хотіли, як краще, а вийшло, як завжди».

Львівські районки: ближче до Європи

Та повернімося до нашої головної теми — інформпродукту районок Львівщини. А саме:

• «Бойківщина» — засновник Турківська райрада, редактор Василь Васильків, тижневик, 12А4, наклад 2700 прим.;
• «Голос відродження» — засновники Бродівська райрада і первинна організація НСЖУ, редакторка Надія Забокрицька, тижневик, 8А3, наклад 1740 прим.;
• «Воля народу» — 18 лютого Буська районна рада вийшла зі складу співзасновників, газета готується до участі в пілотному проекті реформування, редактор Микола Іванців, тижневик, 8А3, наклад 2615 прим.;
• «Голос з-над Бугу» — видання Сокальської райради і творчого колективу редакції, головний редактор Василь Сорочук, сторінка в інтернеті http://golossokal.com.ua, тижневик, 16А3, наклад за січень 2016-го — 12480 прим.;
• «Народна справа» — засновник Радехівська райрада, редакторка Петра Ткачук, тижневик, 6-8А3, наклад 2150;
• «Новий час» — засновники Жидачівська райрада і трудовий колектив редакції, головний редактор Андрій Данилець, сторінка в інтернеті http://www.newtime.lviv.ua, тижневик, 12А3, наклад січня 2016 — 7498 прим.;
• «Життя і слово» — засновник Кам’янко-Бузька райрада, головний редактор Ігор Поламаний, сторінка в інтернеті http://www.zislovo.com.ua, тижневик 8А3, наклад 1200 прим.;
• «Наш край» — засновники Мостиська райрада і трудовий колектив редакції, головна редакторка Галина Сорока, виходить двічі на тиждень, наклад 2500 прим.;
• «Рідне поле» — засновники Стрийська райрада і трудовий колектив редакції, тижневик, 12А3, головна редакторка Оксана Микитка, загальний тираж (?) 8046 прим.;
• «Яворівщина» — засновник Яворівська райрада, головний редактор Володимир Дацко, тижневик, 8А3, наклад 2400 прим.;
• «Ходорівщина» — засновник Ходорівська міськрада, редакторка Марія Краєвська, виходить двічі на місяць, 4А3, наклад 500 прим.

Перше враження — Львівщина таки ближча до Європи, ніж Київщина. Особливо зовнішнім виглядом. Більшість газет мають повноколірні обкладинки, пристойний друк, бо виготовляються в сучасних друкарнях Львова і навіть деяких сусідніх обласних центрів. В попередній статті ми висловлювали здивування, що багато районних видань Київщини друкуються в місцевих застарілих друкарнях. Зрозуміло, якісний друк, особливо нині, — непідйомні гроші. А про фінансування львів’ян серед газетярів ходять просто легенди. Тож чому б і не пошикувати. Однак не всі тут ласі на бюджетні гроші, та все ж знаходять кошти на якісний друк, бо газету, як і людину, зустрічають по одежинці.

Хоча й на Львівщині, як і на Київщині, при перегляді районок впадає в око величезна залежність верстки, дизайну, планування подачі матеріалів від особистих уподобань, смаків, професіоналізму редакторів. Зрозуміло, що кожному хочеться, щоб його газета вирізнялася на загальному фоні. Та чи не краще вибрати підходящий стандарт, що їх чимало вироблено професіоналами дизайну, й не пнутися заново «відкривати Америку»? Звісно, треба про ці стандарти знати, вивчати їх. Скажімо, використання кольору. А то, наприклад, «Голос відродження» просто заштриховує матеріали різними кольорами.

І на Львіщині, як і на Київщині, в багатьох районок проблеми з навігацією по номеру, рубрикацією. Чомусь не вважають за потрібне зорієнтувати читача на своїх 8 чи 16 шпальтах. На цьому тлі вигідно вирізняється «Новий час»: перша шпальта чітко орієнтує читача щодо публікацій номера.

Взагалі чільна сторінка — болюча проблема для багатьох місцевих видань. Чомусь по всій Україні переважна більшість комунальних районок відкриває номер прізвищами й світлинами дорогих начальників. Доходить до смішного. Скажімо, той же «Голос відродження» в останньому за 2015 рік числі на першій сторінці дає три (!) вітання бродівського міського голови: з днем Миколая, днем адвокатури й днем міліції.

А ось «Бойківщина» винайшла родзинку в цьому питанні: на першій шпальті вони друкують приватні вітання з подіями чи датами в особистому житті: священника, кумів, посадовця, сусідів, батьків, дітей… Взагалі-то платні приватні вітання — непогана стаття доходу місцевого видання. Але їм відводять останні шпальти. А «Бойківщина» віддає їм чільну сторінку й цим привертає увагу читача, бо звідки ж іще місцева аудиторія дізнається про те, що відбувається в житті земляків.

Звернула увагу: переважна більшість презентованих вище районок чільні сторінки віддає не звітам про дії влади, а саме місцевим подіям і проблемам.

«Бойківщина» в традиційній колонці новин, «Голос відродження» під рубрикою «Одним абзацом» повідомляють і про нові призначення, і про різні заходи, й про кримінальні злочини, пригоди.

На жаль, і львівські районки не можуть похвалитися хорошими комунікаціями з читачами. Листів на їхніх сторінках обмаль. Хоча «Голос з-над Бугу» може й на першій шпальті поставити рубрику «З редакційної пошти», надрукувати лист матері захисника Батьківщини.

На загальному фоні, що в цілому справляє позитивне враження, все ж таки виділяються перші шпальти «Волі народу», на яких присутні рубрики «Сумні реалії життя», «Болюча тема», «З місця події», «Про це говорять». І заголовки на першій шпальті відразу привертають увагу: «Він приходить до них увісні і просить: не плачте — я живий», «Як в окопі — то за всіх, як удома, думай сам за себе», «Вже й дихати не дають», «Від раю до пекла».

«Болить біда, що зараз в Україні»

Цими рядками Ліни Костенко можна визначити головну тему й головну тональність місцевої преси Львівщини. Жодного номера жодної газети з переглянутих автором — без матеріалів про події на Донбасі й про те, як вони відлунюються в житті регіону. Болем відлунюють: прочитала в мостиській районці «Наш край» за 29.12.2015, що на Львівщині офіційно зареєстровано 5800 учасників АТО, 207 загинуло.

Патріотичній, україноцентричній тональності комунальних районок Львівщини притаманна органічність, всеосяжність, природність. І цьому, мабуть, не варто дивуватися, бо такі тут панують загальні настрої. Автор піймала себе на тому, що багато матеріалів історичної тематики просто хотілося читати. Яскраво, помітно подається й релігійна тематика.

Однак життя багатогранне, й патріотизм — це ще й сумлінне виконання службових обов’язків, продуктивна і якісна робота. З цим на Львівщині, як і скрізь, є проблеми, отже подивимося, як комунальні видання критикують вади.

Можуть і так, як писав редактор «Бойківщини» про неосвоєні кошти на ремонті доріг: «Винних не називаю, аби не наражати на гнів громад, а хороші справи громади й самі побачать».Мало місцевих проблем і на сторінках «Голосу відродження», «Ходорівщини» (ця міська газета виходить мізерним накладом 500 примірників, за передплатою не розповсюджується, і взагалі незрозуміло її призначення: офіційний вісник?).

Хоча в «Ходорівщини» може бути цікаве майбутнє, пов’язане з ходом децентралізації, про яку (на відміну від київських видань) багато пишуть на Львівщині. Ходорівська територіальна громада буде однією з найбільших в області (окрім власне міста Ходорів Жидачівського району, до неї увійдуть ще понад десяток сільських і селищних рад, чотири десятка сіл), і 27 березня вже мають відбутися перші вибори депутатів і міського голови. Ось вам і колізія: як розділять читацький масив районний «Наш край» і міська «Ходорівщина»?

До речі, аналогічні проблеми виникнуть не тільки на цій території, однак то вже тема для іншої публікації.

Але повернімося до наявності / відсутності критичних матеріалів, взагалі місцевої аналітики, дискусійності на сторінках районок.

Щодо аналітики. Практично всі видання в цей час писали про виконання бюджету-2015 і планів на 2016 рік. По-різному. Більшість просто надрукували доповідь керівника фінуправління. «Прожувати» цей шмат сірого тексту з купою цифр практично неможливо. Зрозуміло, треба давати офіціоз. Але можна це зробити так, як зробив «Новий час»: колонка-узагальнення журналіста й окремо, крупно, на «плашках» — планові цифри на 2016 рік по кожній галузі. Цікаво, що не приховали й бюджет на ЗМІ — 350 тисяч грн.

Без системи й планування — як без керма

Інколи, вивчаючи газети, не могла дати відповіді на просте запитання: навіщо це було опубліковано? Скажімо, інтерв’ю підприємця-сантехніка на цілу шпальту «Рідного поля»: ні до нього, ні після не побачила чогось подібного, якоїсь газетної лінії. До чого ж тут унітази й водопровідні труби?

Або така собі аберація (викривлення) дійсності в № 55 за 2015 рік «Голосу відродження»: чотири звіти про різні заходи й декілька списків переможців різноманітних конкурсів. Розумію, що рік закінчувався й організаторам цих заходів треба було відзвітувати, але газета й читачі не винні! Тут потрібен твердий редакторський характер. А ще — план, система.

Пригадую, з яким ентузіазмом на початку перебудови ми відкидали всі газетні правила й напрацювання, як мотлох. І викинули багато корисного. Скажімо, листування з читачами. Але про це — далі. Відкинули тоді й будь-яке планування: мовляв, будемо плисти за подіями. Та скоро розумніші допетрали, що без системного підходу потонеш в подіях. Однак в багатьох місцевих газетах системний підхід геть відсутній.

Часто інформприводом для тієї чи іншої публікації стає «паркет»: відбулося якесь засідання, і газета сумлінно озвучує обговорені на ньому проблеми. Наприклад, відбулося засідання комісії з прав дитини, і журналіст «Голосу з-над Бугу» під рубрикою «Мораль» описує всі життєві перипетії, про які там ішлося.

Системність передбачає активну включеність редакції в життя території, глибоке розуміння тенденцій, настроїв. Не тільки з доповідей, протоколів та засідань газетярі мають отримувати інформацію. І на Львівщині, як і на Київщині, на газетних шпальтах читача вкрай мало. Не знайшла й повідомлень про якісь редакційні акції, контакти, заходи. Зрозуміло, що кореспондентів у районках мало, от і виходить, що цікава авторка «Голосу з-над Бугу» Любов Пузич пише й про похорон бійця АТО, і про історію старовинного села, й про сім’ю переселенців, і в нардепа бере інтерв’ю. В одному номері може бути по три матеріали.Місцевий газетяр має бути «на всі руки». І добре, що в цій газеті працюють універсальні журналісти: практично кожен матеріал ілюструється світлинами автора, зокрема й редактора Василя Сорочука.

Однак газета ніколи не буде популярною в читача без широкого авторського активу. А в районках (наприклад, в «Нашому краї») «автори» — чиновники, методисти, іноді бібліотекарі й вчителі та керівники різних гуртків. Про що пишуть? Здебільшого звітують…

Або, скажімо, в одному номері «Рідного поля» (13.11.2015) серед авторів — п’ятеро посадовців!

Системність — це ще й дієвість публікацій. Повертатися до опублікованого, добиватися вирішення зазначеної в попередніх публікаціях проблеми. На жаль, складається враження, що газетярів це мало цікавить. І тому особливо приємно, коли бачиш справді фаховий підхід. Скажімо, «Воля народу», дізнавшись із інтернету, що їхній земляк із Буська, екс-керівник фракції регіоналів в облраді Грещук, про «діяння» якого газета розповідала ще в 2014 році, коли він провалив будівництво маркету в рідному Буську, тепер, переписавши свій львівський бізнес на родичів, виплив на Київщині, де нібито будуватиме дороги.

«Воля народу», «Голос з-над Бугу» не уникають дискусій на свої сторінках («52 копійки чи 15 мільйонів», «Трактор купили, проте…», «Не видавайте бажане за дійсне»). «Народна справа» детально розповіла про конфлікт в районній раді, надавши слово й голові, й депутатам.На жаль, це поодинокі випадки. Хоча переконана, кожен місцевий редактор знає стандарти щодо оприлюднення різних точок зору. Чому ж уникають гострих кутів? Питаннячко…

Джинса від… Яценюка

Як нотатки на полях. Гортаючи газети, ще в листопаді минулого року почала подибувати знайомі ознаки джинси. І від кого ж? Від нашого реформатора Яценюка. Тобто не від нього особисто, а від когось, хто на його імідж працює.

Автори — не працівники редакцій розповідали про підступних ворогів України, які хочуть позбавити її єдиного захисника. Звісно, позначки «реклама» ніде не було.

Чому вважаю ці публікації банальною джинсою? Тому що, скажімо, така собі Олена Кулько не тільки в «Яворівщині» друкує «Хто і навіщо хоче відставки головного ворога Кремля», а й у петрівській районці «Трудова слава» на Кіровоградщині, в «Николаевских новостях». А Олег Самчук розповідає, що «Саакашвілі йде у велику політику» не тільки у районці «Життя і слово» на Львівщині, а й у «Шполянських вістях» на Черкащині, «Південній зорі» в Бердянську.

Замість підсумків

Львівські газетярі не були серед тих, хто активно рвався до реформування. Навпаки, висловлювали чимало сумнівів. Признаюся, і автор цих рядків була переконана, що вся причина — в щедрому бюджетному фінансуванні, якого боялися втратити. Вивчивши той десяток видань, що потрапив мені до рук, дещо змінила свою позицію.

До того ж, багато залежить і від підходів до бюджетного фінансування. Ось що розповів мені редактор газети «Воля народу» Микола Іванців: «З обласного бюджету за наполяганням ЛОО НСЖУ було започатковано творчий конкурс "Четверта влада". Спочатку 300 тис. грн. були пропорційно розділені між усіма комунальними ЗМІ на придбання техніки. Два роки поспіль проводився творчий конкурс у чотирьох номінаціях. Ми брали в ньому участь. Щороку займали призові місця і отримували грошові нагороди: у 2013 році — перше місце за цикл матеріалів про взаємодію з органами місцевого самоврядування (30 тис. грн.); друге місце за цикл резонансних матеріалів (20 тис. грн.); у 2014 році — друге місце як краща місцева газета (30 тис. грн.). Торік конкурс не проводився бо облрада не виділила коштів. Цьогоріч обіцяють 400 тис. грн. для учасників пілотного проекту, тому вже зараз, крім нашої газети, з'явилось більше охочих».

400 тисяч на всю область — небагато. Втім, щось, мабуть, перепаде й із районних бюджетів. Бо наклади львівських районок, як вказано вище, зовсім не ті, що забезпечують самоокупність. Реклами тут більше: видно, що малий та середній бізнес ще животіє. Та й із іноземними інвестиціями краще: як повідомила «Яворівщина», в економіку району було залучено 42 млн доларів. Однак неозброєним оком видно: і при таких обсягах реклами газетам вкрай складно стати самоокупними.

Ось і виходить: відпускаючи комунальну пресу у вільне плавання, держава не має права забувати про свій обов’язок перед населенням територій.

Вивчення інформпродукту комунальних районок лише другої за рахунком області вже наштовхнуло автора на певні висновки щодо перспектив реформування. Зрозуміло, мета реформування — забезпечити свободу слова. Але заради чого? Мабуть, все ж таки для того, щоб населення УСІХ територій отримувало незаангажовану й одночасно якісну інформацію. Та чи досягнемо бажаного результату, якщо просто відпустити колективи редакцій на волю з усіма її плюсами й викликами? Виходить, відповідальність за надважливу державну функцію інформаційного забезпечення територій держава просто скидає на плечі невеликих груп людей, які дуже різні за потенціалом, професійністю, інтересами тощо?

Можуть заперечити, що Держтелерадіо буде моніторити ситуацію, що розгорнуть систему тренінгів, навчання… Все так, але відвідування тренінгів, по-перше, справа добровільна, а по-друге, хто перевіряє, як результати цієї просвіти втілюються в практику?

І взагалі, треба по кожній області мати якісний моніторинг конкурентності медійного середовища: скільки, які й де саме сьогодні виходять комерційні медіа. Щоби знати: в кожному найвіддаленішому районі навіть при зникненні комунальної газети населення матиме можливість отримувати місцеву інформацію.

Фото надані Вірою Черемних