Дискусію про нову інформаційну війну Росії проти України та шляхи протидії «Детектор медіа» продовжує статтею відомого публіциста Сергія Грабовського. Нагадаємо, що в рамках полеміки ми вже опублікували статті Вікторії Сюмар, Віктора Ткаченка, Андрія Колесника, Валерія Зайцева.

Футбол, пиво, Донбас. Це для плебсу. І взувачка зі страусової шкіри плюс пісні Кобзона для можновладної еліти. І щоб ніяких там «бендер» та «церковних розкольників»! От і весь нехитрий ерзац-продукт, що його нинішні господарі України спробували було поставити на місце загальнонаціональної ідеї, покликаної об'єднувати якщо не всіх громадян, то, принаймні, їхню абсолютну більшість. Утім, які там ще громадяни, яке там громадянське суспільство? Стабільність, і ще раз стабільність, яка дозволить робити все, що потрібно правителям, тому - жителі, тутешні, місцеві, у кращому разі - малороси, як наполягають визначні теоретики Табачник/ Бузина/ Чаленко. А «громадяни», «реформи» й «демократія» - то для західних лохів, вони такі дурниці люблять, легко на них купуються, їм аби поговорити...

Протримавшись при владі за допомогою такої ідеології (яка позитивно сприймається приблизно третиною виборців) півтора роки, команда Партії регіонів несподівано для себе опинилася в не передбаченій нею (але легко прогнозованій будь-ким, хто прочитав хоча би підручник з історії України для випускного класу) ситуації. А саме: напередодні думських і президентських квазівиборів у Росії Кремль/ Луб'янка/ «Газпром» розпочали новий етап походу з метою встановлення контролю за економікою, а відтак і політикою України. Злиття «Нафтогазу» з «Газпромом», входження України до Митного союзу, надвисокі ціни на газ, а на додачу ще й «Русскій мір», модернізація Чорноморського флоту на базі в Севастополі - і т. д., і т. ін. Щось подібне, тільки з трохи іншим «джентльменським обладунком», вже кілька разів застосовувалося проти Лукашенка, наслідком чого став перехід до росіян контролю над білоруською системою трубопроводів в обмін на (поки що) не захмарні ціни на газ і першочерговий доступ російських корпорацій до неминучої і близької приватизації стратегічних підприємств.

Звісно, на повну й остаточну капітуляцію Печерських пагорбів у Москві навряд чи розраховують. Але на приборкання бізнес-амбіцій зарозумілих регіоналів (це ж треба - серед їхніх депутатів один із трійки найбагатших людей Європи, хто дозволяв?) та на набуття тією чи іншою формою контролю за газовими (і не тільки газовими) комунікаціями в Україні - безумовно. А заодно й на подальші ідеологічні й політичні поступки. Не випадково ж стільки разів приїздив патріарх Кіріл, не випадково стільки подано зараз у Раді надійними «соотечественниками» законопроектів, які мають віддалити Україну від Європи - від «скасування переходу на зимовий час» до мовних і виборчих. Отож, коли з'ясувалося, що офіційний Київ (він же Донецьк) не збирається одразу падати на коліна (цілком прогнозована московськими аналітиками реакція), негайно розпочалася добре зрежисована кампанія в державних і «незалежних» ЗМІ з використанням уже напрацьованих (на тому ж «батьці») технологій інформаційної (чи дезінформаційної?) війни.

І тут з'ясувалося те, про що нині ведуть мову всі, хто пише на цю тему: протиставити цій війні владний табір не може нічого й нікого. Крім хіба що високооплачуваного ландскнехта Савіка Шустера, котрий до того ж має особисті рахунки з деякими персонажами в Білокам'яній, та кількох колишніх націонал-демократів (із політичного і журналістського середовища) - тих, що знайшли хлібні місця на Банковій та в її околицях. Але чи буде ця «бойова діяльність» на інформаційно-пропагандистському фронті хоч якоюсь мірою ефективною? І чи вдасться владі мобілізувати як своїх прихильників (оту третину виборців, значна частина якої сьогодні в усьому розчарована), так і противників, плюс противсіхів (а це - більшість електорату як у 2010 році, так і сьогодні) на бодай символічну підтримку своєї позиції в боротьбі... звісно, не за національні інтереси, а за вигоди для свого кланового бізнесу, якому сьогодні загрожує ненажерливий «кооператив "Озеро"», як звуть російські ліберальні публіцисти російську ж владну корпорацію?

А от у цьому є серйозні сумніви. І не тільки в мене. Точніше, в багатьох моїх колег жодних сумнівів немає - нинішню російсько-українську інформаційно-дезінформаційну війно програно Україною ще до її початку. Бо ж в Україні жоден президент, жоден прем'єр, жоден лідер упливової політичної сили (крім хіба що В'ячеслава Чорновола) не мали і не мають розуміння ситуації, в якій об'єктивно опинилася держава з моменту юридичного відновлення її незалежності двадцять років тому.

Річ у тім, що в добу незалежності Україна ввійшла із неусталеною національною культурою та потужними осередками совєтської тоталітарної культури в усіх її виявах - від політичної до мистецької. Вулиці Рози Люксембург та Фелікса Дзержинського, численні пам'ятники Ульянову-Леніну, поблизу яких і далі виконуються ритуали прийому в піонери, хіба що у значно меншому масштабі, музеї Паші Ангеліної та «Молодої гвардії», фільми московського виробництва (старі й нові) про славетних чекістів та мудрих Сталіна з Жуковим на телебаченні - все це і багато чого іншого подекуди, звісно, сусідить із музеями жертв Голодомору, пам'ятниками Бандері, Мазепі та Грушевському, виставами і телестрічками про злочини доби комунізму, а подекуди їх витісняє на маргінес усіх культурних сфер, усього простору життя. І навіть якщо не зважати на потужний потік неототалітарних книг, фільмів і пісень із-за російського кордону, культурно-мистецьких явищ тоталітарного і неоколоніального штибу вистачає і в самій Україні. Не називатиму конкретних прізвищ, але серед творців такого мистецтва є навіть Герої України.

Та головне - у постколоніальному баченні багатьма українцями світу та своєї нації крізь соціокультурно-інформаційну призму, витворену метрополією.

А отже той, хто вважає, наче Росія всі останні 20 років веде інформаційно-пропагандистську війну проти України, помиляється. Йдеться про звичайний інформаційний неоколоніалізм та неоімперіалізм у дії, коли метрополія прагне з різних причин тримати свою політично унезалежнену колонію (чи протекторат, якщо комусь більше подобається цей варіант) у своїй орбіті.

Такі явища спостерігаються далеко не тільки в російсько-українських відносинах (для пуристів: «російське» тут на першому місці тому, що саме ця сторона виступає ініціатором та рушієм подібного типу взаємин). Проте наш випадок особливо тяжкий. Не заглиблюючись в історичні подробиці, зауважу, що маємо воістину унікальну для початку ХХІ століття ситуацію, коли імперська метрополія не те що проводить самоочищення від гріхів колоніалізму й тоталітаризму, а й активно намагається реанімувати в масовій свідомості як свого народу, так і народів недавніх колоній і/чи протекторатів бажання повернутися до ледь підправленого «світлого минулого». Ці намагання цілком органічно збігаються з намаганнями олігархічних кланів України зупинити чи, принаймні, переформатувати у вигідному для себе ключі (останнє стосується найрозумніших мільярдерів, серед яких «дони» відсутні) процеси усталення модерної нації та ствердження громадянського суспільства.

А для цього хороші всі засоби. Та передусім - інформаційно-дезінформаційні. І в цьому плані чи не переважне число олігархічних медіа України працювали в унісон із московськими - особливо це стосується телебачення. От і виходить, що «отечественное» в медіапросторі й масовій культурі постійно відтісняє ледь не на маргінес власне українське. Ясна річ, не на всіх громадян України це діє в повну силу. Але... Ґрунт для спрямованого проти чинної влади України новітнього наступу за допомогою мас-медіа - просто-таки чудовий, і не в останню чергу його створено саме цією владою та її командою. А як же інакше, коли підконтрольні владі ЗМІ втовкмачували і втовкмачують навіть сьогодні аудиторії всю велич Росії (офіційної, ясна річ, при цьому якої саме - царської, сталінської чи путінської, не має особливого значення) та ницість і підступність Заходу.

Отож і маємо те, що маємо. І в інфопросторі, і в побуті. Якщо індійський чи китайський чай - то розфасований і зіпсований у Москві, а не від виробника. Якщо кава - то «Петровская слобода» (наче той цар-сифілітик привніс звичай пити каву до України, а не Богдан Хмельницький на півстоліття раніше частував московських послів духмяним напоєм). Якщо телесеріали - то з російськими режисерами й акторами, хай і на українському ґрунті, як-от «Белая гвардия» (де персонажі-кияни розмовлятимуть «па-масковски», тоді як сам Булгаков після переїзду до Москви вирізнявся своєю вимовою...).

А на додачу реального російського життя не знає ані більшість мешканців півдня і південного заходу України (телесеріали й телепропаганда!), ані самі можновладці з їхніми інтелектуальними спроможностями. Не знають вони, скажімо, й того, що приведення за кілька років внутрішніх цін на газ до рівня експортних є чи не головною умовою прийняття Росії до Всесвітньої торговельної організації. Іншими словами, навіть приєднання до Росії всієї України чи тієї її частини, де розташовані майже всі металургійні та хімічні заводи, не порятує олігархічну економіку від високих цін на газ...

І от за цих обставин - війна. Поки що інформаційна. А на обрії - економічна. З майже неминучою капітуляцією в обох. Оскільки (повторю це ще раз) загальнонаціональна мобілізація на підтримку влади сьогодні неможлива з цілком об'єктивних причин, і не в останню чергу тому, що ця влада замежно бездарна у відстоюванні будь-яких інтересів, крім своїх шкурних, і в якихось зусиллях, що вимагають напруження інтелекту. Тож у перспективі всім притомним українським громадянам та хоч трохи незалежним від примх бездарних можновладців медіа стелиться шлях самостійної боротьби як проти експансії метрополії (в усіх формах, яких вона набула і ще набуде), так і проти «проФФесіоналів» із владної команди, завжди готових здати інтереси країни на догоду своїм інстинктам необмеженого накопичення багатства. Що ж, можливо, саме цей шлях матиме наслідком реальну деколонізацію України.

Ілюстрація - www.volyn.com.ua