Вечірні ідоли радянських дітей, Хрюша і Стєпашка, лишилися в минулому, але досі їх ніхто не замінив. На початку 1990-х композитор і телеведуча Алла Мігай запропонувала глядачам УТ-1 авторський формат «Вечірньої казки», в якому поєднала музичні імпровізації, колискові й українські казки. Проект виходив в ефірі до 2007 року і відновився лише у січні 2011-го. Однак це була вже інша казка: з професором у фраку Олександром Пугачовим і плюшевим «інопланетянином» Супермульті, що, за сценарієм, не знайомий із життям на Землі та був неземним за своєю подобою. Ведучий щовечора розповідав «пізнавальну історію», після чого транслювався мультфільм. Не встигли малюки пережити шок, як проект призупинили, спрямувавши його або на апгрейд, або на сегрегацію.

Відчувши себе чужою в умовах нової цивілізації на Першому, Алла Мігай, яку діти звикли кликати «тьотею Аллою», розпочала співпрацю з КДР ТРК. «Детектор медіа» поспілкувалася про дебютні випуски її проекту «Казка» та про особливості виробництва авторського проекту.

- Пані Алло, як створювався ваш авторський формат програми?

- Вечірню казку глядачам УТ-1 я почала розповідати десь у 1989 році, коли працювала на Хрещатику, 26. Тоді виходила суто музична версія: до кожного випуску я писала композиції, і кожен герой мав свою пісеньку - Лисичка, Зайчик, Колобок.

Далі, коли переїхали на Мельникова, я запрошувала дітей і ми робили маленькі театралізовані вистави за всіма законами оперної або мюзиклової драматургії. У цих міні-мюзиклах на 10-15 хвилин з'явилися ведучі-ляльки - Чуня, Буня, Муня, Сонечко і ворона Варвара. Ляльки для цього своєрідного «Маппет-шоу» зробив художник, головний режисер Театру маріонеток на Подолі Михайло Яремчук. Це єдиний майстер в Україні, хто знається на таких «живих» ляльках: вони розмовляють і співають, мають рухомі ручки-ніжки. Таких ляльок у мене було п'ять: левенятко, слоненятко, єнотик, ворона і сонечко, яке загубила десь на Першому каналі, а воно розмовляло дуже класно. З цими ляльками я вела програму, а діти перевдягалися в костюми і грали ролі у різних казках. Їм допомагали викладачі. «Вечірня казка» була дуже популярною і ми виступали з концертами.

У 2005-му казку робити мені доручили щодня, і через великі навантаження довелося все спрощувати. Я вже не писала фонограми для кожної пісні, перейшла на аранжування. Такий графік потребував і особистого часу, і власних коштів. Але я не рахувала грошей, я хотіла, щоб у дітей була хороша казка. Ми знімали так само, по десять казок на день: я готувала сценарій, а музику вигадувала вже під час зйомок - сідала за фортепіано й імпровізувала. І виявилося, що така форма дуже подобається глядачам: на їхніх очах відбувається диво, складається музика, і пальчики композитора бігають клавішами - мені писали, що дітям найбільше подобається, коли режисер показує, як бігають пальчики... І ніхто з народних артистів такого не вміє, хіба Муслім Магомаєв колись так виступав...

- У 2007 році проект призупинив вихід. Причина - умови роботи чи фінансові чинники?

- Умови були дуже важкі, зарплати - дуже маленькі. Акторам на Першому каналі платили 20 грн на місяць. Я вибивала 30: вибивала-вибивала, і мою програму закрили.

Взагалі, це дуже важка професія - актор-лялькар. Вони на пенсію навіть ідуть раніше, у віці акторів балету. На зйомки вони приходили у власні вихідні, і це була каторжна робота: терпнуть руки й ноги, треба робити якісь перерви, щоб випростати тіло й розім'яти... А ще ж умови були страшні: у павільйоні панував холод. Пам'ятаю, оператор справує мені світло в обличчя, а я прошу : «Євгенію Сергійовичу, будь-ласка, посвітіть ще в спину, я так змерзла!». Окрім фізичного та емоційного навантаження, додайте організаційні питання: на «Казку» працювало 40 служб Першого, і зібрати всіх докупи було нелегко. То мікрофон не працює, то оператор пиво п'є, то звукорежисер пішла палити...

Знімаючи по 20 проектів на місяць, ми отримували мізерні зарплати, хоча казка вироблялася на держзамовлення і на неї мали виділятися кошти.

- І ваша казка зникла з телевізора?

- 2007 року я працювала в музичній редакції, займалася програмами, знімала фільми - цикл «Слава козацька», готувала творчі портрети музикантів.

Я не лишала казку, лише знімала її для каналу СТВ (Севастопольськое телевидение). Програма називалася «Казкотерапія». Брала відпустки, відгули, а інколи й лікарняні і рушала у південному напрямку записувати чергові 10 випусків за один приїзд.

Дуже щиро сприймали севастопольці казку українську. Там є Палац дитячої творчості, і дитячий колектив виступав учасником програм: я розповідала казки, а діти співали. Ми записали чотири казки, а тоді прийшли батьки. Ми саме прощалися, коли до мене підійшов маленький хлопчик років семи і сказав: «Я ненавижу вас. Я вас ненавижу! Я не понимаю вашу сказку и не хочу ее слушать». З усього відчувалося, що його «накрутили» батьки. Та це був єдиний випадок, що вибив мене з колії. Набагато більше було дітей, які любили казку і з великим бажанням брали участь у зйомках. Я ставила їм прості запитання на кшталт: «У тебе є котик? А як його звати?». І діти співали разом зі мною та читали казки без підготовки. Все ж Крим - це також Україна.

Крім Севастополя я дуже багато їздила виступати з казками по Україні - куди покличуть, туди й їду. Була у Великих Мостах Львівської області, була у Донецьку, Горлівці, донецьке телебачення зняло шість випусків...

- Чи подавали свої пропозиції щодо «Вечірньої казки» новому керівництву Першого?

- Кілька проектів подавала, як тільки прийшов Бенкендорф... Зі змінами керівництва завжди приходить надія, що буде краще. Я взагалі така оптимістка, сподівалася на прорив у музичних та дитячих проектах... Тож, з-поміж інших, я подавала концепції й дитячих проектів, у тому числі й «Вечірньої казки». Але мене вороже сприйняла нова директорка дитячої редакції Ніна Пономарьова. Вона не знає, хто я, і я прийшла знайомитися, принесла свої книжки і диски... А вона запитала: «А за які гроші ви видавали ці книжки?». І стало ясно, що це людина більше від комерції, аніж від творчості, яка відповіла мені стандартно: «Я ознайомлюся». Так само Семенову передала свої проекти і книжки, але жодного результату не дочекалася. До Бенкендорфа не ходила - він зайнятий власними справами.

- Як ви оцінюєте психологічний ефект дебюту в «На добраніч» Супермульті та «професора»?

- Мені здається, що авторам цієї кальки варто було порадитися з дитячими психологами та запросити професійного режисера. На мій погляд, цей формат не витримує жодної критики. На Першому це назвали «казкою», але казки там немає. Тут сценарій має бути казковим, казкові персонажі й одяг ведучого. А коли чоловік у краватці й піджаку гороскопи розповідає - хіба це казка? Казка це - «жили-були», і в цю концепцію вкладається все що завгодно - планети, риби на дні океану, хлопчики та дівчатка...

Гороскопи розповідати дітям? У цьому немає ані літератури, ані режисера. Якби редакція «На добраніч» звернулася до мене, я би писала і для них сценарії. Але до них звертався прекрасний казкар, сценарист, режисер та письменник Сергій Ільницький. Він багато співпрацює з різними виданнями і студіями, пише казки і розповідає їх дуже добре. Він приходив на Перший, але йому також не запропонували нічого.

- Ваша нова програма на КДР ТРК має назву «Казка». Чи запозичено в ній щось від вашого авторського формату на Першому?

- До 7 березня я працювали в стилі «Тьотя Алла повертається». Єдине, що змінилося - немає у студії червоного, як вітрила, рояля з Першого національного. По-перше, в нас ніде його розмістити, по-друге, роялю не маємо :). Зате я поставила професійний синтезатор Yamaha, додалося звучання та простору у студії. А декорації колишні й назва майже та ж сама. Але дещо змінили художнє оформлення.

10-хвилинний проект виходить щодня. По суті, це не зовсім дитяча передача, а програма для сімейного перегляду. Запрошуємо в студію талановитих дітей і українських виконавців, акторів, письменників... Я сиджу за музичним інструментом, ставлю запитання, представляю гостя. Він розповідає казочку, а тоді під мій акомпанемент виконує колискову. Часом співаємо на два голоси. Без музики ніяк - у нас музична казка. Та й діти дуже люблять, коли звучить музика: глядачі пишуть, що дітлахи сприймають музику досить активно - підспівують, підтанцьовують.

- Розкажіть детальніше про учасників програми.

- Записуємо казки з усієї України, до нас приїздять діти з усіх регіонів. Але це не талант-шоу чи «Євробачення», а талановиті дітки, які хочуть поділитися своєю творчістю.

Серед відомих людей, що розповідатимуть казки - Жанна Боднарук, Володимир Гришко, квартет «Кобза», тріо «Козачка», Анатолій Гнатюк, Василь Лазарович, Олександр Василенко, театр «Романс» із циганською казочкою і колисковою. Запросимо ведучого «Вечірньої казки» з Баку, ректора дитячої Академії мистецтв Михайла Чимбержі, який теж пише музичні казки і колискові.

На кожному записі за участі акторів і дітей ми знімаємо нову колисаночку - створюємо базу колискових пісень. Хочемо зробити підбірку різних колискових: сьогодні в нас співає Жанна Боднарук, завтра - Гнатюк, післязавтра - Чембержі, Іво Бобул. До речі, всі абсолютно артисти беруть участь у зйомці безкоштовно, адже відчувають відповідальність перед дітками. А Олександр Василенко навіть зробив запис нової фонограми пісні «Рученьки-ніженьки» власним коштом. Ми хочемо і традиції української казки підтримати, і зробити щось нове, залучаючи й молодих виконавців - наприклад, дует «Анна Марія», Анастасію Приходько. Уже ціла черга вишикувалася. :)

- Чи достатньо на нашому ТБ проектів у форматі «Вечірня казка»? І чи актуальні ці продукти, адже діти дорослішають швидко...

- Я не можу сказати, що діти надто змінилися. Сюжети їхніх малюнків ті ж самі, і це не комп'ютери і не хмарочоси. Діти зображають сонечко, зайчиків, ведмежаток. От усі кинулися до японських мультфільмів. Так, є мультфільми Міядзакі, які «Оскарів» беруть, але ж решта їхніх анімаційних фільмів - бездарні.

Тисячоліттями діти гралися в ляльки, і жива лялька ніколи не замінить комп'ютерної. Коли вони приїздять до нас, то і цілують, і обіймають цих ляльок. Актор вкладає в цю ляльку свою душу, свою майстерність і талант.

Що більше «Казок», то краще - нехай обирає дитина. Пам'ятаю, була казка на каналі ТЕТ, тепер її немає. В Росії теж проблема з російською казкою, адже прайм-тайм дуже дорогий. Колись давно до мене звертався телеканал «Інтер», і я приходила показувала свої роботи, але вони поставили умову знайти кошти: «Ты знаешь, сколько стоит одна секунда времени на телеканале "Интер"? Ты представляешь себе, какие это деньги?».

Для мене найскладніше - це знайти гроші. Написати казку, музику, заспівати, станцювати, ляльок привезти - я можу все. Не можу лише одного - йти і просити гроші. Приходити до якогось мурла і казати: «Будь-ласка, дайте нам хоч тисячу гривень на передачу, щоб ми могли мікрофони взяти хороші, щоб ми могли бантики якісь для ляльок причепити, записати фонограму нової колискової». А він сидить у своїх діамантах і ролексах і дивиться на тебе зверхньо. Я колись намагалася домовлятися з цими людьми. Але вони мене принизили настільки, що я не хочу цього робити. Та й для забезпечення фінансування існують спеціальні служби. До речі, комерційний відділ є й на КДР ТРК. І мені здається, що це його пряме завдання - знайти спонсора для програми. Ми у важких умовах працюємо, але стараємося, тому що любимо дітей.

Мали би кошти, знімали б мультики. В мене багато зібралося комп'ютерної графіки гарної, яка прикрасила б цю казку, зробила б її яскравішою, більш темповою, насиченою, динамічною. Але дитячі програми ніхто не фінансує. І я вважаю, що Олександр Cавенко навіть ризикує, віддаючи прайм-тайм «На добраніч» дітям. Мені попередники його казали: «Кому потрібна твоя казка? Вона не приносить грошей. Кому потрібні твої діти?».

Довідка ТК

Алла Мігай - телеведуча, журналістка, казкарка, дитячий композитор, автор понад 400 музичних казок для дітей різного віку, а також близько 200 пісень для дитячої й дорослої аудиторії, серед яких чимало популярних; екс-оглядачка творчого об'єднання музичних та розважальних програм Національної телекомпанії України; заслужена діячка мистецтв України (2008).

За фахом музикознавець. Випускає дитячі книжки і збірники колисанок власним коштом. Понад 20 років була ведучою й автором «Вечірньої казки», що виходила на Першому національному.