Цього разу привернути увагу до колапсу українського кіно вирішили випускники Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого, представивши свої дипломні роботи. На думку режисера та викладача університету, засновника студії «Віател» Василя Вітра, плачевна ситуація з українським кіно, зокрема з великоекранними фільмами, зумовлена насамперед неправильною схемою фінансування та недолугістю законів: «За часи незалежності, за моєю інформацією, знято лише п'ять чи шість великоекранних фільмів, і жоден із них не доведено до кінця. Фінансування відбувається таким чином, що можна почати знімати фільм, а вас зупинять на будь-якому етапі».

Як розповідає пан Вітер, фінансування, як правило, йде через Міністерство культури. Як усі державні структури, Мінкульт діє інерційно: спочатку потрібно декларувати, а потім чекати наступного бюджетного року, щоб затвердили бюджет на ці декларації. На думку режисера, ця формула абсолютно неефективна, й набагато кращими були б інвестиції в кіно або система продюсерського кіно: «Формула проста: я маю ідею, я хочу зробити кіно, мені потрібні кошти. Я йду в банк чи до інвестора і беру ці кошти - це другий етап. Я ці кошти вкладаю у виробництво кіно - це третій етап, потім пропоную фільм глядачеві, глядач платить гроші, купуючи квитки, і я повертаю  кошти інвестору чи банку. Вона діє у всьому світі». Однак для такої схеми виробництва має бути прийнято ключові «закони продюсерського кіно»: про меценатство, про інвестиції в кінематографію і, власне, про українське кіно.

Що ж до телевізійних каналів, то там, за словами молодих режисерів, просто не хочуть ані показувати, ані знімати українського кінопродукту. В прокаті не можна побачити українських стрічок, тому що в сучасні кінотеатри переважно вкладено іноземні інвестиції, а інвестор хоче показувати те кіно, яке він промотує, тобто американське або російське. За таких умов потрібно або йти на міжнародні контакти, або будувати власну мережу кінопрокату. Подібна ситуація, за словами режисерів, склалась і з основними національними каналами: «Інвестиції там не українські. На 10 хвилин виробництва фільму, за розрахунками Міністерства культури, потрібно біля 200 тисяч гривень. Простіше купити серію фільмів за 20-30 тисяч гривень і закрити сітку. Тут немає нормальної державної політики... До речі, зовсім недавно в Голівуді були помічені українські депутати, які приїхали з грошима, пропонуючи свої інвестиції в американське кіно», - каже Василь Вітер.

На думку режисера Ірини Правило, проблема українського кінематографа в тому, що немає масовості виробництва кіно, «бо кіно високоякісне, гарне народжується тільки тоді, коли є маса, коли багато людей знімають різне, й у цього продукту є різний глядач». У Чехії, населення якої в чотири рази менше, ніж в Україні, щороку знімається двадцять фільмів для великого екрану, в Польщі - близько сорока.

Можливо, українські фільми нікому не потрібні? Чи українське кіно недостатньо якісне, а українські режисери недостатньо професійні? Журналісти раз у раз ставили подібні запитання кінематографістам.

«Професіонали є, спеціалісти є, але далі вони повинні бути затребуваними, - каже Василь Вітер. - Недонесення або спотворення інформації засобами масової інформації - це теж "підніжка" українським кінематографам».

Як стверджують режисери, більшість українських кінофестивалів не хочуть брати українське кіно, причому відмовляються не за технічними чи творчими ознаками, а за політичними. Так, наприклад, фільм Ірини Громозди «На службі режиму. Лені Ріфеншталь», який розповідає про відомого режисера часів фашистської Німеччини, свого часу не взяв жоден кінофестиваль. Натомість на одному з таких фестивалів (назви не уточнювали) Ірині відповіли, що фестиваль транслюватиметься на українському каналі, а тому «вони не хочуть сваритися з Путіним».

«Є фестиваль "Молодість". Гарно сказав Роман Балаян: добре, що на наших теренах проходить міжнародний кінофестиваль, однак ніякого стосунку до українського кінематографа він не має. Вони (організатори  «Молодості». - ТК) поставили нам умову, що має бути тільки кіноплівка; вони знали, що лише в Москві можна проявити цю плівку, а ми фізично не зможемо цього зробити», - коментує Ірина Громозда.

За словами Івана Канівця, українські студії та продакшн-компанії не хочуть робити фільми українською мовою про Україну. Будь-яке українське кіно, документальне чи ігрове, на його думку, повинно мати українську специфіку: «Про Москву нам дуже гарно знімуть росіяни, кіно про Нью-Йорк - американці, про Лондон - англійці. А якщо ми комусь дозволимо знімати кіно про Київ чи про Севастополь, то люди, які це кіно зніматимуть, будуть переслідувати власні інтереси, а не українські».

Одним із шляхів розвитку українського кіно є спільне виробництво. На фестивалях за кордоном працює технологія project marketing: якщо в молодого режисера є цікава ідея, яка сподобається продюсеру, він може профінансувати кінопроект. За схожою схемою випускниця університету імені Карпенка-Карого Марина Горбач зняла в Туреччині фільм «Гарчання чорних псів», який став найкращим фільмом за версією критиків на 21-му Міжнародному кінофестивалі в Анкарі та отримав відзнаку на міжнародному кінофестивалі у Роттердамі.

Як розповіла Ірина Правило, свій фільм вона створювала теж в основному за кордоном, у Грузії, коштом своєї родини, а також за сприяння Посольства Грузії в Україні. Однак, як каже пані Ірина, вічно так тривати не може: «Своїм коштом знімати кіно - це хіба що якась забаганка. Мені здається, кіно в Україні може врятувати небайдужість людей, тому що сподіватися на державу поки що особливо не випадає».

Втім, як зазначив Іван Канівець, недолік таких схем полягає в тому, що в Європі зазвичай орієнтуються на загальнолюдські теми, українські ж їх не цікавлять. Василь Вітер вважає, що ефективним кроком у просуванні українського кінематографа може стати вступ України до міжнародної організації, яка займається збереженням європейської культури. Однак для цього Міністерство культури або інша держструктура в Україні повинна сплатити внесок у розмірі кількох сотень тисяч євро. Поки що українська влада такого бажання не виявляє.

Наостанок Василь Вітер зазначив: «Ми всі відповідальні за створення бренду українського кіно. Один із кроків ми пропонуємо завтра: прийти і подивитися, яким є молоде українське кіно, яке лише починається».

Як уже повідомляла ТК, прем'єри дипломних робіт Ірини Правило (ігровий фільм «Кров»), Івана Канівця (документальний фільм «Тризуб Нептуна»), Ірини Громозди (ігрова стрічка «Дурочка» та документальний проект) і Владислави Чекмарьової («Політ») відбудуться 8 грудня в Будинку кіно. Деякі з цих стрічок уже погодилися показати 5 канал та канал «Культура» під час різдвяних свят.

Ілюстрація - kinoportal.kiev.ua