Від однойменного фестивалю Київський міжнародний кіноринок, який проходив 21 – 24 жовтня, відрізняється тим, що організаторів та конкурсантів кінофестивалю, за великим рахунком, здебільшого не цікавить подальша доля представлених фільмів. На кіноринку зустрічаються виробники та дистрибутори. Перші хочуть продати кіно, зроблене в Україні, другі – купити для кіно-, телепрокату або для розповсюдження на DVD. У зв’язку з цим за дужки одразу виноситься Національна студія імені Довженка: вона виробляє художні кінофільми, представляє їх і на фестивалі, і на кіноринку, але в якості товару свою продукцію не розглядає.

 

Це помітили навіть пересічні журналісти. Після перегляду стрічки Дмитра Сана «Час, коли я писала вірші», а пізніше – переглянувши фільм Марини Кондратьєвої «Одного разу я прокинусь», колега видав парадоксальну фразу: «Студія Довженка в своєму репертуарі. Кіно повільне і нікому не цікаве. Але добре, що студія живе і працює!».

 

Здається, присутність національної студії на фестивалі та кіноринку з однаково міжнародним статусом дуже важлива насамперед для самої студії. Так можна почуватися як реальним учасником сучасного кінопроцесу, так і потенційним гравцем на благенькому, несформованому, але все ж таки – ринку.

 

Ще один дивний гравець вітчизняного кіноринку – харківський правозахисник та вегетаріанець Ігор Парфьонов, керівник студії «Ступени». Позаминулого року він привіз на кіноринок стрічку «Коли Боги поснули» з Арменом Джигарханяном та Сергієм Джигурдою в головних ролях. Тепер – «Сповідь Диявола» з тими самими зірками. І на аналогічну тематику: попередній фільм захищав права тварин, новий – права радикальних правозахисників, яких закривають у психушках. Притому, що обидві стрічки вже через масштаб виконавців головних ролей в теорії мали б сі шанси для прокату хоча  на тих же умовах, що «Владика Андрей» чи «Аврора», знайти їх складно навіть на піратській Петрівці. Тому майданчик «Кіноринку Молодість» – чи не єдиний шанс побачити правозахисні художні фільми та нові роботи Джигарханяна в належних умовах.

 

Загалом українські виробники представили на ринок сім повнометражних фільмів, із яких один – «Сповідь Дон Жуана» Андрія Бенкендорфа, уже мав і телевізійний прокат, і певний резонанс. Показово, що цього разу виробники фільмів частіше обмежувалися трейлерами, відмовившись навіть від прес-показів фільму. Це, очевидно, свідчить про бажання зацікавити насамперед прокатників, яким для початку переговорного процесу трейлерів справді досить.

 

Ще одна тенденція, яка особисто мене потішила – серед представлених стрічок є, нарешті, інші жанри, крім солодких камерних мелодрам чи драм із претензією на «розумняк». Жорсткі кримінальні драми «Контракт» (кінокомпанія «Паноптикум») та «Анестезія» (студія «Круг»)роблять перші заявки на розширення жанрової палітри сучасного українського кіно. Контроверсійний режисер Олександр Шапіропредставив проект психологічного хоррору «Зруб», який буде реалізовано вже наступного року продюсерськими центрами «Фільм Порт» і «Сага». Звісно, всі інші жанри, крім мелодрами, потребують більших бюджетів. І продюсери поступово починають їх знаходити та освоювати.

 

Серед міжнародних проектів виділяється стрічка «Англійська полуниця», спільний продукт Росії та Чехії, представлений Михайлом Іллєнком, що дає підстави вважати – хтось тут представляє й українські інтереси. Щоправда, на презентації чеські гості дуже багато говорили про своє бажання потрапити насамперед у російський прокат. Хоча мали цілком обґрунтовані застереження: кіно про радянське вторгнення Чехословаччини в 1968 році може не лягти на душу путінсько-медвєдєвській Росії. Тому український прокат – запасний варіант.

 

Короткий метр на кіноринку теж не обійшли увагою. Представляючи роботи, показані на камерному фестивалі «Своє кіно», керівники компанії «TimeLine Україна» брати Діхтенки повідомили: ці короткометражки мали прокат у 12 українських кінотеатрах і навіть заробили 500 гривень, хоча заробіток для фестивального кіно, тим більше маленького – не головне. Мета – показати його якомога більшій аудиторії й одночасно виявити потенціал. Задумка фестивалю така: митці отримують ресурс, тобто техніку, і за десять днів повинні зняти своє кіно, включно із процесом постпродакшну. Від того, що побачив, враження неоднозначні. Принаймні, у порівнянні з представленими одразу після того роботами переможців фестивалю «Відкрита ніч» творці «свого кіно» трошки програють.

 

Нарешті – про своєрідне ноу-хау заходу. IV Міжнародний київський «Кіноринок Молодість» змінив локацію, переїхавши з фойє та залів кінотеатру «Київська Русь» до кінотеатру «Жовтень», окупувавши для показів та прес-конференцій компактний зал «Класик». Цього року організатори – компанія «Вавілон» – вирішили обійтися без пафосу та промов голови Держкіно Ганни Чміль про те, що завтра українське кіно будуть показувати в найкращих залах сучасних мультиплексів. Через те, що атмосфера тут була радше діловою, ніж творчою, не спостерігалося й ажіотажу під час зустрічей та показів. Проте організатори та виробники прокатного кіно воліють бачити подібний ажіотаж у кінотеатрах, коли глядачі платять гривні за можливість подивитися їхню продукцію.