Журналіст, блогер, колишній заступник голови Держкіно (2015–2019), а з кінця 2023 року — військовослужбовець ЗСУ Сергій Неретін 18 жовтня в Києві презентуватиме свій фільм із документального циклу «Спротив та єдність. Кінематографісти пояснюють, як не втратити майбутнє». Прем’єра стрічки відбудеться в рамках 8-го київського фестивалю «Тиждень критики». Фільм також можна буде подивитися на ютуб-каналі «Медіацентру», структурного підрозділу Головного управління комунікацій ЗСУ, за підтримки якого й створено проєкт.

«Детектор медіа» і Сергія Неретіна пов’язує давня історія знайомства та співпраці. Так, нагадаємо, у 2009–2012 роках Сергій був ведучим відеопроєкту «Детектора медіа» «Телятина», ми також співпрацювали в межах інших проєктів.

Після того, як у жовтні 2019-го уряд звільнив тодішнє керівництво Держкіно, зокрема й першого заступника голови цього органу Сергія Неретіна, він невдовзі заснував власний ютуб-канал «Ознаки». Під час інтерв’ю наш співрозмовник пояснив, чому наразі думає про закриття каналу.

Наприкінці 2023-го Сергій мобілізувався до ЗСУ за власним бажанням і з початку цього року розпочав роботу в «Медіацентрі» Головного управління комунікацій ЗСУ. Каже, що свідомо хотів потрапити на службу туди, де могли би бути корисними його професійні навички. Не вдаючись у деталі, каже, що за час служби встиг кілька разів потрапити під обстріли. Також Неретін згадує, що цього року на Харківщині загинув фотограф Арсен Федосенко, у підпорядкуванні якого він мав служити.

Ми з Сергієм давно не бачились і домовляємося про зустріч в одному із закладів громадського харчування. Він приходить на інтерв’ю натхненний своїм новим (принаймні для мене) захопленням — виданням українською найкращих книг із кіноосвіти. Сергій презентує мені свіже видання — світовий бестселер Стівена Каца «Кадр за кадром. Візуалізація від концепту до екрана», що вийшов у видавництві ArtHuss. До цього видання Сергій як «журналіст, блогер і фанат кіномистецтва» написав передмову. Здається, він готовий годинами пояснювати, чому саме таких книжок бракує сьогоднішнім студентам українських кінофакультетів.

«За час своєї роботи у Держкіно я ближче познайомився зі світом кіноіндустрії та побачив, що у кіновців ті ж самі проблеми, що й у журналістів. Ці проблеми походять із того, що й ті, й інші мають дуже погану освітню базу. Ми з директором ArtHuss вирішили започаткувати серію освітніх книжок для кіномитців — як для початківців, так і для тих, хто прагне вдосконалювати свої професійні навички», — розповідає Неретін.

Тепер, у статусі військовослужбовця, Сергій під час розмови частіше каже «це не для запису». Після мобілізації в нього з’явилися командири, яким він підпорядковується, тому став стриманішим в оцінках, хоча все ще фонтанує ідеями, що можуть бути корисними для розвитку медіа, для створення нових форматів, зрештою для просвіти, в широкому сенсі, аудиторії.

В інтерв’ю «Детектору медіа» Сергій Неретін детальніше розповів про свій документальний фільм, поділився новинами про власний ютуб-канал «Ознаки», а також згадав про конфлікт із кінокритиками (який, виявляється, залишається актуальним).

— Сергію, розкажи, що передувало прем’єрі фільму «Спротив та єдність. Кінематографісти пояснюють, як не втратити майбутнє», яка має відбутися 18 жовтня в рамках 8-го фестивалю «Тиждень критики».

— Головне управління комунікацій ЗСУ дало доручення своєму структурному підрозділу — «Медіацентру» й особисто мені створити такий проєкт. Його головний посил — у тому, що кіно є важливою частиною культурного спротиву українців, який мав тривати весь час після того, як Україна стала незалежною державою. Насправді нинішній випуск — це чергова серія документального циклу «Спротив та єдність», у рамках якого раніше я робив аналогічний проєкт за участі українських спортсменів. Мої колеги також робили випуски, в яких узяли участь історики, письменники.

У випуску, прем’єра якого відбудеться під час «Тижня критики», представники нашої культурної еліти, в цьому випадку — кіноіндустрії, діляться міркуваннями про те, чому Україна так повільно й тяжко відривалася в культурному плані від Росії.

Наш фільм дасть змогу подивитися, який крутий шлях пройшла Україна. Ми були країною, де майже не знімали кіно. Потім ми знімали для росіян, а потім сталася маленька історія успіху — поява українського дубляжу. Тоді ми зрозуміли, що наша кіноіндустрія має всі ознаки притомності. Після цього стався «золотий період» Держкіно (так принаймні виглядає на сьогоднішній момент), коли держава влила гроші в рідний кінематограф — і виявилося, що наше кіно є цікавим, а в чомусь навіть не гіршим за світові взірці.

— До речі, факт про українську культурну еліту. Днями новий очільник Міністерства культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький під час публічної дискусії повідомив, що до України не повертається кожен п’ятий діяч культури, який виїжджав за кордон за дозволом Мінкульту. Як ти це прокоментуєш?

— Я ж не можу коментувати слова міністра (сміється). Йому видніше! До речі, до своєї мобілізації я, маючи трьох дітей, виїжджав за кордон у справах без проблем. І у мене жодного разу не було думки не повернутися назад. Я відбувся тут, в Україні. А за кордоном мені світить хіба що посада вантажника у якійсь польській «Жабці» (мережа продуктових мінімаркетів). Було б дивно робити такий вибір у моєму віці. Відтак я не розумію тих, хто тікає від мобілізації. Безумовно, людьми рухає страх за власне життя... І тут я можу лише згадати слова правозахисника Йосифа Зісельса, який казав, що наш шанс — у тому, що за роки незалежності в Україні з’явилися люди, які ідентифікують себе з цією країною та які є мотивованими її захищати. На жаль, вони у меншості, але, на щастя, вони є. І вони зараз боронять нашу державу на всіх напрямах.

 Кінорежисер Антоніо Лукіч («Мої думки тихі», «Люксембург, Люксембург» тощо) — один із героїв документального фільму з циклу «Спротив та єдність»

— На ютубі досить багато такого контенту, який може конкурувати з тим, що ти та твої колеги з «Медіацентру» створюєте в рамках документального циклу «Спротив та єдність». Як привернути більше уваги до ваших фільмів? Чи є у вас розуміння або продумана стратегія, як донести ваш контент до широких верств?

— Я не уповноважений говорити про цілу стратегію, хоча вона точно є. Можу лише сказати, що в Головному управлінні комунікацій ЗСУ є аналітики, які вивчають статистику переглядів наших відео на всіх платформах. Ця інформація допомагає зорієнтуватися, який саме контент можна створювати більше. Тобто методи аналізу в чомусь схожі на ті, що використовують на телебаченні. І це не дивно, адже аналізують колишні телевізійники. Часом деякі матеріали «Медіацентру» мають 1,5 млн переглядів. Зокрема, один із роликів на тему курської офензиви, який я особисто монтував, зібрав 620 тисяч переглядів станом на 17 жовтня.

 Сергій Неретін та інші співведучі ютуб-проєкту «Пекельні хроніки»

— Поговорімо про твій ютуб-канал «Ознаки», який ти започаткував у 2019 році. У серпні цього року ти призупинив створення «Пекельних хронік», але після того виклав прем’єрний випуск проєкту «Галас», де ти рекомендуєш книжки, фільми тощо. Також на «Ознаках» з’явилася перша серія циклу «Невідомі люди», який ти називаєш «проєктом свого життя». Які твої подальші плани щодо розвитку свого ютуб-каналу?

— Чесно кажучи, думаю його закрити, але не завтра… Ще трохи помучуся (сміється). На жаль, мені не вдалося зробити ютуб-канал «Ознаки» комерційно успішним. Прожити лише на доходи з реклами в ютубі теоретично можливо, якщо ти маєш 100 тисяч підписників або більше, а мій канал має наразі 34,5 тисячі підписників. Можна шукати раціональні пояснення, чому аудиторія каналу така, а можна просто сказати: «Не злетіло». Знаєш, мені мій молодший син періодично показує на ютубі канали, які «злетіли». Наприклад, там є розпаковка товару чи якась інша туфта. Ну, я на таке не заточений (сміється).

Щодо циклу «Невідомі люди», то це справді проєкт, ідея якого визрівала років чотири, а власне на створення одного відео пішло три місяці. Я задумував цей проєкт як цикл інтерв’ю відомих дорослих людей, де я як ведучий присутній мінімально, я намагався побудувати розмову на низці історій самого героя. Ця програма технологічно складна, ми знімали розмову з Віталієм Капрановим шістьма камерами. Разом зі мною над цим випуском працювала сценаристка Наталя Ковальова.

Щоб розвивати свій ютуб-канал, потрібна системність, видавати раз на тиждень класний продукт і все — цього недостатньо. Наразі можу сказати, що у мене є попередня домовленість з одним з телеканалів про те, що він транслюватиме мої проєкти та розміщуватиме їх у себе на ютубі. Але при цьому, мабуть, я прикрию свій канал «Ознаки». Мене цілком влаштовує така домовленість, бо я в цьому випадку шукаю аудиторію для свого контенту, а не гроші чи славу. Просто маю потребу час від часу щось сказати вголос… А без аудиторії не бачу сенсу у своєму ж творчому висловлюванні.

Читайте також:

• Неретін & критики: справжня причина конфлікту
• Доки крутиться вентилятор: кінокритична драма
• Про караван, що йде, і тих, хто біля нього

— У часи, коли ти був заступником голови Держкіно (2015–2019), ти був відомий зокрема своєю гострою критикою на адресу українських кінокритиків. На «Детекторі медіа» вийшла не одна публікація на цю тему (наприклад, ось або ось). Якщо коротко, ти висував претензії до кінокритиків, які, за твоїми словами, працюють не на привернення уваги до українських фільмів, не на їх просування, а на їх нібито знецінення. Чи змінилися з того часу твої відносини з кінокритиками та претензії до їхньої роботи?

— До речі, мені директор компанії «Артхаус Трафік» Денис Іванов розповів, що тодішній мій конфлікт з Олександром Гусєвим, Ярославом Підгорою-Гвяздовським, Дар’єю Бадьйор та іншими кінокритиками підштовхнув його до започаткування фестивалю «Тиждень критики». Власне, вісім років тому він звернувся до Держкіно з проханням підтримати таку ідею.

Я вважаю, тодішній конфлікт був потрібним, бо спровокував дискусію про те, чи потрібна така українська кінокритика, яка є, і яка, власне, дійсно потрібна. Я залишаюся на тих же позиціях, що і раніше: є критика, а є критиканство. Гусєв і йому подібні називали українські фільми, що виходили в прокат, поганими, оцінюючи їх за взірцями світового кіно. Я ж казав, що не варто так робити, поки українське кіно перебуває на етапі розвитку. І продовжую вважати, що для українського кіно ще треба робити знижки в його критичній оцінці.

— Сварити українське кіно можна?

— Можна, але аргументовано.

 Сергій Неретін розповів, як сварився з українськими кінокритиками, а в результаті з’явився фестиваль «Тиждень критики»

— Чи ти маєш власне бачення того, що таке перемога у нинішній війні з Росією?

— У цьому питанні я погоджуюся з Віталієм Портниковим: перемога неможлива без збереження нашої ідентичності. Історія не раз бачила зникнення цілих народів, і не буде нічого гіршого, ніж російська окупація всієї України.

— Але вибір між життям під окупацією та загибеллю надто складний, як ти розумієш…

— І тому далеко не кожен українець зможе відмовитися від життя, нехай і під окупацією. Власне, про це йдеться у всіх серіях документального циклу «Спротив та єдність». Якби ми з 1991 року безперервно чинили спротив російським зазіханням, зокрема в культурному плані, зараз би ми мали іншу державу й інше суспільство. Відтак і наш спротив був би куди сильнішим.

Фото з особистого архіву Сергія Неретіна