28 травня «Українська правда» оприлюднила статтю «Всі свої. Як Офіс президента бере під контроль Укрінформ», у якій ішлося про те, що колишній генеральний директор державного інформаційного агентства Укрінформ Олексій Мацука, призначення якого пов’язують із представниками Офісу президента, намагався поширювати серед співробітників темники.

Люди з медійної команди ОПУ заперечили свою причетність до появи в медіа темників. Водночас у метаданих більшості документів виявили ім’я та прізвище радника голови Чернігівської ОДА Андрія Подорвана, який у 2020-му балотувався до облради від партії «Слуга народу», але не був обраний. У коментарі «Детектору медіа» Андрій Подорван сказав, що не готував жодних рекомендацій для медіа. На його думку, хтось міг використати його метадані, аби підробити ім’я автора оприлюднених документів.

Пізніше голова Комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин направив запит до Офісу генпрокурора, відзначивши, що дії ініціаторів темників підпадають під статтю 171 Кримінального кодексу України про перешкоджання професійній діяльності журналістів.

Укрінформ, за Законом України «Про систему іномовлення України» є частиною державного іномовлення України. Статтею першою цього закону прямо забороняється втручання в роботу агенції будь-яких державних чи інших органів влади, а також недержавних організацій «з метою встановлення цензури, попереднього контролю чи незаконного впливу на зміст інформації, що поширюється суб’єктами державного іномовлення України». 

У статті 2 п. 7  того ж закону йдеться: «З метою забезпечення дотримання принципів свободи слова та міжнародних стандартів інформаційної діяльності суб’єктами державного іномовлення Уповноважений орган утворює Наглядову раду». Це означає,  що МКІП має створити наглядові ради і для МПІУ, і для Укрінформу.

• Читайте також: Про яке посилення державного контролю над «Укрінформом», який щойно вийшов зі скандалу з державною цензурою, йдеться?  

Наглядова рада також передбачена статутом самої агенції, який затверджений МКІПом у 2020 році. Але станом на зараз ані про склад Наглядової ради, ані про її діяльність із відкритих джерел невідомо — останній склад наглядової ради агенції був затверджений у 2016 році прем’єр-міністром Володимиром Гройсманом. 

Поки правоохоронці вивчають ситуацію з правової точки зору, «Детектор медіа» вирішив запитати медійників, медіаюристів і народних депутатів про можливі зміни в роботі агенції, які могли б запобігти виникненню державної цензури та зберегти незалежність редакційної політики медіа. 

Відповідають Микита Потураєв, Діана Дуцик, Ярослав Юрчишин, Людмила Опришко, Тетяна Лебедєва, Олександр Харченко та Микола Типусяк. Розмову з новим гендиректором Укрінформу Сергієм Череватим читайте тут.

Микита Потураєв, голова комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики:

Головний урок, який ми маємо винести з цієї історії, — забезпечити незалежність медіа, розуміючи при цьому, що незалежність медіа не пов’язана з формою власності. НСТУ — це теж державна акціонерна компанія, що аж ніяк не заважає їй бути незалежною.

Тому Укрінформ може бути збережений як державна компанія, однак його потрібно реформувати за зразком НСТУ — з незалежною наглядовою радою, з незалежним правлінням, члени яких обиралися б на відкритих професійних конкурсах, і так далі. Можна ухвалити закон про Укрінформ, подібний закону про Суспільне телебачення і радіомовлення, куди вписати певні редакційні й журналістські стандарти, за якими він працюватиме. Тому що традиції в нас, як ми бачимо, не завжди спрацьовують, і стандарти необхідно прописувати в законі. Законодавчі правила роботи Укрінформу мають бути ідентичними тим, за якими працює Суспільний мовник.

Я також покладаю велику надію на саморегуляцію і співрегуляцію, запуск яких має відбутися згідно з законом про медіа. Невіддільною частиною цієї співрегуляції мають стати кодекси, напрацьовані медіаорганізаціями, зокрема кодекс журналістської етики, який створила Комісія журналістської етики. І національний регулятор враховуватиме ці кодекси при оцінці роботи медіа. І так ми маємо прийти до того, що всі дотримуватимуться загальноприйнятих норм, які передбачають незалежність редакційної політики та журналістів. Навіть якщо вони не прописані у законі.

Історія української журналістики складається з перемог, які відбуваються після кожного серйозного потрясіння чи скандалу. В принципі, це нормальний процес для будь-якої демократії, яка перебуває у процесі становлення. Нам тільки потрібно не звертати з цього шляху і після кожної подібної кризової ситуації робити висновки, щоб не допускати подібних помилок у майбутньому.

Людмила Опришко, адвокатка, медіаюристка ГО «Платформа прав людини»:

У нас у країні давно триває процес роздержавлення медіа. І цей процес започаткований невипадково. Він необхідний, щоб відмежувати державу і суспільство. Бо медіа повинні працювати в інтересах суспільства. Втім, Укрінформ досі залишається державним підприємством і входить до системи державного іномовлення разом із ДП «Мультимедійна платформа іномовлення України». І поки навіть не йдеться про його реформування і дистанціювання від держави.

У законі про систему іномовлення України передбачено, що Укрінформ має вести незалежну редакційну політику в інтересах держави та дотримуватися загальносвітових журналістських стандартів. Але це лише декларації. А реальність така, що якщо держава має вплив на медіа, вона намагається втручатися в його інформаційну політику. 

Судячи з ситуації, описаної у статті «Української правди», це втручання було невдалим, тому що журналісти мають уже певну резистентність до таких дій. Але сам факт — держава намагається користуватися тим, що вона є власником медіа. Оскільки агентство є державним підприємством, його керівника призначає урядовий орган — Міністерство культури та інформаційної політики, і, звісно, на такого керівника завжди легко впливати й завжди можна знайти, за допомогою чого здійснювати такий вплив. До того ж у цього впливу є економічне підґрунтя, оскільки «Укрінформ» фінансується з державного бюджету і користується державним майном.

Причому цей вплив прямий. Немає якихось проміжних ланок, які б могли хоча би стримувати його, тобто ніяких навіть теоретичних перепон. А оскільки традиції такого впливу колись існували, влада не втрималась від спокуси та скористалася досвідом попередників. 

Хоча ми бачимо, що Україна вже пройшла у своєму демократичному розвитку певний шлях, і журналісти не погоджуються з обмеженнями, які їм нав’язують. Це викликає обурення, протести, і рано чи пізно ситуація виходить назовні. Як на мене, на тлі сумної інформації про темники це дуже хороший знак.

Як запобігти подібним історіям у майбутньому? Я погоджуюся з тими, хто говорить про законодавче регулювання цього питання. От дивіться: рік тому в Україні був ухвалений Закон «Про медіа». Але система державного іномовлення з нього випала. А якби медіаресурси, які входять у цю систему, зокрема Укрінформ, підпадали під дію закону, то впливати на них державі було б складніше. Але тепер потрібно або вносити зміни до закону про іномовлення, або приймати окремий закон і реформувати Укрінформ за таким же принципом, за яким був реформований Суспільний мовник. Адже ми бачимо, що при всіх непростих процесах Суспільний мовник найбільше дотримується журналістських стандартів.

Діана Дуцик, виконавча директорка ГО «Український інститут медіа та комунікації», членкиня Комісії з журналістської етики:

На мою думку, проблема Укрінформу набагато глибша, ніж просто проблема одного Укрінформу. Адже до цього часу немає інформації, хто ініціював розсилку цих темників — сам керівник агенції Олексій Мацука? Чи він це зробив під тиском когось іншого ззовні? Якщо то ініціатива менеджменту Укрінформу — це одна історія. Якщо ці «темники» або ідея їх створення спускалися з якихось владних кабінетів — це абсолютно інша справа. Надзвичайно важливо це з’ясувати. Бо всі припущення в медіа — лише припущення. І мені здається, це пряма відповідальність Комітету з питань свободи слова — встановити авторів темників. Адже поки цього не зроблено, історія не може вважатися завершеною.

Чому це важливо? Тому що цей випадок дуже негативно впливає на репутацію України, особливо в контексті переговорів про вступ до ЄС. Ми знаємо, що реакція послів G7 була вкрай негативною.

Про що ще говорить ця ситуація? Я про це вже говорила багато разів у різних контекстах і скажу ще раз — влада не розуміє справжньої ролі медіа у демократичному суспільстві. А варто було б розуміти, бо свобода слова — це якраз та цінність, за яку ми весь час боремося і яка нас завжди відрізняла і відрізняє від Росії. І саме це цінують західні партнери. Нам не можна втратити їхню підтримку, бо це означатиме капітуляцію перед ворогом.

Чи варто реформувати роботу агенції? Це залежить від того, що ми хочемо досягти у результаті. Бо ж вона з 2014 року працювала успішно до приходу Мацуки, входила в «білі списки» ІМІ, набрала мільйонну аудиторію, і претензій до неї не було ні у влади, ні у суспільства. Проте з приходом менеджменту під керівництвом Мацуки щось зламалося. Тому, як я вже зазначала, вкрай важливо з’ясувати всі обставини, що ж трапилося, щоб можна було приймати подальші рішення.

Якими б ці рішення не були, вони мають прийматися прозоро. Бо призначення нового керівника (Сергія Череватого. — «ДМ») відбулося в непрозорий спосіб. І це теж породило багато питань як у медіаспільноти, так і в наших міжнародних партнерів. Але, можливо, одним із рішень справді має бути перегляд статусу агенції Укрінформ на законодавчому рівні та її трансформація за зразком Суспільного. Бо я не вважаю, що зараз на часі ліквідація агенції.

Ярослав Юрчишин, голова комітету ВРУ з питань свободи слова:

Загалом, таких явищ як державна медіаагенція, відповідно до норм регуляції ЄС, не мало б бути. Але зрозуміло, що до кінця війни влада не буде продовжувати роздержавлення медіа, яке розпочалося до широкомасштабного вторгнення. Тому сьогодні логічно було б реформувати Укрінформ, узявши за стандарт формулу роботи публічних медіа, таких, як наше Суспільне. Тобто піти шляхом створення незалежної наглядової ради, яка організовує конкурс на посаду керівника, прийняття етичного кодексу агенції, впровадження публічної фінансової звітності медіа. Ну, і один з KPI для нового керівництва Укрінформу — повернення агентства до «Білого списку якісних медіа» від ІМІ.

Тетяна Лебедєва, почесна голова Національної асоціації медіа та членкиня Комісії з журналістської етики:

Ситуація з Укрінформом, безумовно, дуже сумна і вимагає осмислення і спільних дій. Бо насправді до цього Укрінформ із 2014 року був тим медіа, яке продукувало якісний, оперативний і збалансований контент. Я не пам’ятаю випадків появи там в останні десять років якоїсь недостовірної, неперевіреної, помилкової або маніпулятивної інформації. І коли знайомі чи друзі з інших країн запитували мене, де взяти достовірну інформацію про Україну, я завжди сміливо радила «Укрінформ».

Звичайно, ті події, які відбуваються останнім часом в агентстві, не на користь цьому ресурсу, а головне — не на користь іміджу України загалом у цей непростий і відповідальний для неї час.

До яких дій необхідно вдатися, щоб запобігти повторенню подібних історій у майбутньому? Можливо, згадати, що колись в Укрінформі була наглядова рада. Поновити її, створивши не просто призначеннями згори, а провівши відкритий конкурс, і обрати до неї людей, які будуть сприяти дотриманню в агентстві журналістських стандартів. Можливо, варто провести для співробітників тренінги з дотримання журналістських стандартів і Кодексу журналістської етики.

Але все це не буде достатньо ефективним без розв’язання проблеми в комплексі. Тут має бути вирішене триєдине завдання.

Перша його частина стосується журналістів. Вони мають винести з того, що трапилося, висновки про важливість своєї відповідальності, репутації та місії журналістики.

Друга частина стосується переосмислення ставлення до аудиторії українських медіа. Час уже нарешті зрозуміти, що після усього, що відбувалося з українським суспільством за останні роки, у своїй більшості воно здатне розрізнити, де правдива інформація, а де пропаганда, і його не так просто пошити в дурні. І якщо медіа подаватиме незбалансовану, неповну, тенденційну інформацію, його аудиторія піде від нього. Я не згодна з тими, хто каже, що в Україні немає інституту репутації. Є рейтинги, є списки якісних медіа, є рекламодавці, які зважають на ці рейтинги та списки, коли розміщують рекламу. І є найголовніше — довіра аудиторії.

Читайте також:

• Укрінформ. І що тепер?
• Сергій Череватий: «Ми нормальне медіа з дуже хорошим колективом. Не якийсь там засіб пропаганди. Тут не буде ніяких темників»
• Щодо ситуації з Укрінформом та Олексієм Мацукою

Третя частина розв’язання цієї проблеми стосується наших політиків і їхніх представників, які від імені цих політиків намагаються діяти в інформаційній сфері такими методами, як це було у ситуації з Укрінформом. Я не пам’ятаю жодного випадку в історії України, коли б такі методи допомагали тим, хто їх застосовує, добитися результату — підвищити рейтинг свого замовника чи нав’язати суспільству якусь потрібну їм думку. Це в Україні не працює. Саме такий висновок мають зробити з історії з темниками деякі політики та політтехнологи.

Бо насправді єдиний ефективний метод боротьби з дезінформацією та зневірою — це великий обсяг якісної, чесної, збалансованої інформації, якій довіряють.

Микола Типусяк, директор із маркетингу телеканалу «Еспресо», голова Громадської ради при парламентському комітеті з питань свободи слова:

Ситуація, що виникла в Укрінформі у зв’язку з намаганням запровадити в редакції медіа цензуру, безперечно, є тривожною і вимагає реакції та змін. Однак це не поодинокий випадок. Ми вже стикалися з проблемами відсутності представників певних політичних сил у національному телемарафоні «Єдині новини». Такі інциденти свідчать про системні порушення ключових стандартів журналістики в медіа, до керівництва яких залучена держава.

Українське суспільство перебуває на шляху трансформації від авторитарного минулого, в якому вільних медіа не існувало як явища, до демократичного майбутнього. Всі учасники цього процесу — влада, медіа та люди — мають історичну пам’ять про наше минуле, яка впливає на їхні дії. Тому представники влади періодично прагнуть поставити медіа на службу собі, медіа — час від часу йдуть на певні компроміси в порушенні стандартів, а суспільство — не довіряє ні одним, ні другим.

На мою думку, найкращий спосіб пришвидшити наш рух до спільноти демократичних країн — позбутися такого явища як державні медіа. Медіа мають бути лише приватними та суспільними. Це усуне спокусу влади тиснути на медіа та дозволить журналістам швидше напрацювати ефективні моделі роботи. Це стосується не лише Укрінформу, а й новостворених державних телеканалів і медіа.

Медіаспільнота має усвідомити, що мовчання у ситуаціях, коли влада намагається обмежити свободу слова, неприпустиме, а відповідальність перед українським суспільством є значно вищою за будь-які спокусливі пропозиції. Влада повинна зрозуміти, що стратегічно вигідніше припинити тиск на медіа та почати сприймати їх як важливу, відповідальну гілку влади з унікальною місією. Політики мають якнайшвидше зробити все необхідне для того, щоб суспільні медіа не мали потреби вести переговори з владою про фінансування.

Водночас суспільство має продовжувати розвивати медіаграмотність, яка допомагатиме критично сприймати інформацію та довіряти відповідальним і якісним медіа, що дотримуються журналістських стандартів.

Таким чином, спільними зусиллями ми зможемо побудувати дійсно демократичну та вільну медіасферу в Україні.

Світлана Остапа, заступниця шефредакторки «Детектора медіа», голова Наглядової ради Суспільного:

Необхідно було звільнити того, хто запровадив в Укрінформі темники — і це вже зроблено. За інформацією джерел, Олексій Мацука нібито зробив це не з власної ініціативи. Але цього замало. Тому що має бути ще якась відповідальність за запровадження цензури. Втім, Мацука навіть не прокоментував цю ситуацію.

Що стосується реформування Укрінформу, то один із його шляхів — це роздержавлення агентства. Для цього необхідно внести зміни до закону та прописати певні норми, які б перетворили Укрінформ на незалежне медіа з незалежною редакційною політикою. Приміром, можна створити наглядову раду, яка обирала б на конкурсній основі керівника. Незалежності редполітики сприятимуть обрана редакційна рада та редакційний статут.

Головний урок, який ми маємо винести з цієї історії, полягає у тому, що ніколи не можна розслаблятися і думати, що в демократично обраній владі всі дотримуються демократичних цінностей. На моїй пам’яті кожна влада в Україні вважала держбюджет своїм власним, кожна хотіла мати державні медіа, щоб управляти ними в ручному режимі та піарити себе. І практично кожна намагалася тиснути на незалежні медіа та незалежних журналістів. Повернення темників після їхньої першої появи 20 років тому — цьому доказ.

Ігор Розкладай, заступник директора ЦЕДЕМ, експерт із медійного права:

Історія з реінкарнацією темників говорить про те, що у людей дуже коротка пам’ять. Вони забули про те, що якщо хтось в Україні починає тиснути на медіа, він дуже погано закінчує в Ростові-на-Дону. Втім, наскільки мені відомо, парламентський Комітет з питань свободи слова звернувся до Офісу генпрокурора щодо можливого порушення статті ККУ про перешкоджання професійній діяльності журналістів, і все це переведено у правову площину. Тож будемо спостерігати за діями правоохоронних органів.

Інше питання, яке набагато глобальніше, складніше і на яке немає чіткої відповіді, — що ми надалі робимо з системою державного іномовлення, до якої входить «Укрінформ», як такою. І тут по-хорошому мала б відбутися розмова усередині цеху, як ми взагалі бачимо подальше існування цієї інституції, яку функцію вона має виконувати та що вона може робити такого унікального, чого не роблять звичайні суспільні або приватні медіа.

Це якраз велике питання. Перше, що спадає на думку: оскільки ми маємо справу з доволі хорошим та ще й багатомовним ресурсом, який є державним медіа, то найкращим призначенням було б виконувати роль дистриб’ютора певного контенту на закордон. У агентства є і японська версія, й англомовна, і франкомовна, й іспаномовна. Тобто є контент, перекладений ключовими мовами світу, і, відповідно, він може бути скерований на пул країн, яким нам необхідно доносити потрібну Україні інформацію.

Це дає можливість скерувати Укрінформ не так на внутрішню, як на зовнішню аудиторію. Відповідно, можна перебудувати його роботу таким чином, щоб журналісти продовжили збирати інформацію і робити свої матеріали, як і раніше, а спеціальний підрозділ це все перекладав би й адаптував для іншомовної аудиторії. Оскільки тут треба ще розуміти, з ким ти говориш, якою мовою ти говориш, який меседж надсилаєш і як подаєш контекст для тих споживачів інформації, які не дуже знайомі з українськими реаліями.

Таким чином ми б зберегли агенцію як унікальне медійне явище зі столітньою історією, і при цьому вона виконувала б корисну функцію. Але цьому має передувати серйозна розмова усередині медійного цеху з залученням до неї представників держави про те, у якому форматі зможе надалі функціонувати Укрінформ, щоб бути максимально корисним для держави. Враховуючи, що це ресурс, який існує на кошти платників податків.

Але тоді постане питання щодо подальшої долі всієї системи державного іномовлення, до ідеї створення якого я завжди ставився скептично. Принаймні, у тому вигляді, у якому воно є зараз. Я завжди був прихильником того, щоб дистрибутувати якісний контент через уже наявні майданчики, а не винаходити велосипед, створюючи нові канали, щоб потім не знати, як ці канали завести в інші мережі. Але це окрема велика розмова, і я б хотів, щоб така розмова була не хейтерська, як у нас це часто буває, тобто не з позиції «нумо все закриємо, тому що це погано».

Потрібно визнати, що оскільки в нас немає на іномовлення стільки фінансових ресурсів, скільки у Росії, то беззмістовно з нею змагатися у цьому. Але ми можемо змагатися, роблячи меншого об’єму, але якісніший контент, який можна просувати через, скажімо, BBC, CNN або Reuters. І таким чином досягати своєї мети у поширенні тієї інформації, яка потрібна Україні.

Тому було б добре, якби Укрінформ як цінний ресурс, у якого є потужна мережа власкорів і багато інших переваг, посилив би свою функцію як джерела інформації про Україну за кордоном. Або, якщо все-таки буде вирішено, що він працюватиме на внутрішню аудиторію, була б визначена його унікальна роль у цьому, яку не виконують вже інші медіа.

Олександр Харченко, генеральний директор Укрінформу (2014–2023):

Ми переконливо показали за ці роки, що державне агентство теж може бути об’єктивним медіа, але це завжди дається непростою ціною і залежить від багатьох факторів. Якщо у владі є харизматичні, вольові, але наполегливі й у чомусь цинічні люди, а на чолі державного медіа виявляться люди, менш стійкі до їхніх впливів, то виходить ситуація, яку ми побачили. Якщо керівники державного медіа стійкі до впливів з боку влади, то в принципі державне медіа може нормально функціонувати та бути об’єктивним. Але було б справді важливо, щоб уникнути таких випадкових моментів, — тобто щоб не враховувати, як складуться стосунки влади й медіа, — мати системне рішення, і саме ця ситуація продемонструвала, чому не можна залишити все, як було раніше.

Не знаю, чи міг би бути це якийсь аналог того, як це працює на Суспільному, але це мало б бути рішення, яке проведено законодавчо, яке б створило систему противаг, і в якій би була присутня наглядова рада та фінансування за схемою Суспільного. Мені здається, це був би хороший вихід. Я знаю, що зараз ця ідея починає все активніше обговорюватись, і мені вона здається не позбавленою глузду. Це допомогло б, оскільки інформаційне агентство дуже потрібне державі, особливо зараз під час війни, коли багато критики було щодо роботи військових медіа.

Наглядова рада в Укрінформі завжди існувала, але вона була декоративною. Вона була ліквідована, якщо не помиляюся, рішенням Олександра Ткаченка (міністр культури й інформаційної політики у 2020–2023 роках. — ДМ), але була формальністю, яка ні до чого не зобов’язувала, і не мала серйозного впливу на роботу агентства. У випадку із Суспільним ми чудово розуміємо, що Наглядова рада — це серйозний інструмент, який може працювати разом з іншими.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»