Українська режисерка Катерина Стрельченко нещодавно повернулася з Херсонської області, де знімала документальний фільм «Шукачі загублених душ», що розповідає про Павлоградський пошуково-рятувальний кінологічний загін «Антарес». Кінологи цього загону за допомогою видресуваних за спеціальною методикою собак шукають тіла загиблих українських воїнів. Вони працюють за будь-якої погоди та попри міни й загрозу прильотів, щоби повернути тіла тих, хто віддав своє життя за країну. Катерина Стрельченко каже, що під час роботи над картиною вони зібрали унікальний матеріал про унікальних людей, хоча емоційно їй було важко працювати з цією темою.

— Як з’явилася ідея зробити фільм «Шукачі загублених душ»?

— За роботою Лариси Борисенко, яка керує пошуково-рятувальним кінологічним загоном «Антарес», я давно стежу. Ми познайомилися на показі іншого мого фільму про безвісти зниклих — «Вірю, чекаю, молюся». Я знала, що вона займається дуже важливою справою, але уважніше на цьому я зосередилася вже після повномасштабного російського вторгнення, тому що почалися «прильоти» ракет по житлових будинках і потрібна була допомога саме цих волонтерів із їхніми тваринами для пошуку людей, які опинилися під завалами. Тоді в мене промайнула думка, що було б добре зняти фільм про цей загін. І мабуть, у певний час зірки на небі так зійшлися, що я побачила грант для цього й подумала, що історія загону і людей, які в ньому працюють, буде цікавою, щоби спробувати його отримати. Крім того, цей загін базується в Павлограді — а я сама народилася в цьому місті й тому в мене, напевно, є з ними якийсь ментальний та емоційний зв’язок.

— Припускаю, що працювати над цим фільмом вам було важко і психічно, і фізично.

— Так, надзвичайно. Інколи ти підходиш до певної межі, коли мусиш обрати: або ти режисер, або — звичайна людина. Як режисер розумієш, що це треба знімати, що це, як то кажуть, «момент істини», що цей кадр буде дуже сильно впливати на глядача. Але я ще й емпат, гостро відчуваю емоційний стан дружини, яка з надією дивиться на пошуковців і вірить, що, можливо, вони нарешті знайдуть тіло її коханого. І що мені робити? Продовжувати її розпитувати чи вимкнути камеру, співчуваючи її горю? Певною мірою я намагаюся «закривати» всі свої емоції, щоб вони не заважали мені працювати. Але в мене були два таких моменти під час зйомок, коли сльози ставали в очах й було дуже боляче. По-перше, мені було шкода людей у Херсонській області, які втратили своє житло. Вони повертаються у свої зруйновані села — і починають щось лагодити, ремонтувати, збирати. І роблять це з якимсь таким особливим спокоєм, навіть приреченістю, що мене дуже зворушило. Вони такі беззахисні, що в мене просто ком у горлі стояв, коли я на них дивилася та з ними спілкувалася. А другий такий важкий момент був, коли ми супроводжували тіло хлопця, якого знайшли волонтери «Антаресу». Це було в той день, коли на міні підірвалася Лариса Борисенко. Його везли до мами в Чернігівську область, і коли ми проїжджали селами, то люди виходили до дороги, ставали на коліна, схиляли голови, кидали квіти. На все це дивитися без сліз було неможливо.

Лариса Борисенко та Катерина Стрельченко

— Наскільки я знаю, зараз Лариса Борисенко вже відновлюється після поранення, і її життю, слава Богу, нічого не загрожує. А взагалі багато було «підривів» під час пошуку тіл загиблих?

— Таких випадків, наскільки мені відомо, було небагато. Пошуковців «Антаресу» намагаються не наражати на небезпеку. Річ у тім, що вони працюють як волонтери та завжди співпрацюють під час пошукових заходів з офіційними організаціями: з ДСНС, коли виїжджають на місця «прильотів» у містах, а в Херсонській області — з організацією «На щиті», яка є офіційною гуманітарною місією ЗСУ, що займається транспортуванням тіл полеглих захисників України. А в цих організаціях розроблені певні алгоритми дій для безпеки учасників пошукових робіт. Для цього залучені сапери та інші фахівці. Бо там справді дуже багато замінованих ділянок, тому в посадки заходити небезпечно, від маршруту відхилятися небезпечно і треба постійно залишатися уважними, бо навіть тіла полеглих росіяни теж мінують. У цих орків немає нічого людського, вони не дотримуються жодних правил війни, не зупиняються ні перед чим і навіть тілам загиблих не можуть дати спокою. Тому безпеці пошуковців приділяється дуже багато сил і уваги.

Я чула, як один представник місії «На щиті» розказував, що рідні зниклих безвісти ображаються на те, що їхніх близьких шукають недостатньо наполегливо. По-людськи їх зрозуміти можна, але вони бачать тільки один бік проблеми. А бувають випадки, коли, як би це цинічно не звучало, керівники пошукових робіт не можуть ризикувати живими заради мертвих.

До речі, хлопець, тіло якого ми повертали на Чернігівщину, загинув під час швидкого відступу наших захисників. Була досить складна ситуація, його побратими не мали змоги забрати загиблого. Його шукали понад рік і врешті-решт знайшли недалеко від того місця, де він загинув. Тепер він похований у рідній землі.

— Чому для своїх фільмів ви зазвичай обираєте болісні теми, такі як пошук тіл загиблих бійців?

— Я ніколи не оцінюю себе, а роблю те, в чому відчуваю потребу. Так, нам постійно кажуть, що те, що ми робимо, — дуже важливо. Що те, що ми показуємо, може шокувати, але воно справді доходить і до серця, і до розуму. Я не знаю, чому так виходить, що ми начебто підсвідомо вибираємо такі важкі теми. Я не намагалася розібратися в собі та чому саме це мені цікаво. Так, ми фільмуємо страшне, важке, але водночас і те, що надихає. Фільм про пошук безвісти зниклих — насамперед про те, що ми не забуваємо всіх тих, хто віддав своє життя за рідну країну. Ми шукаємо їх, щоб віддати їм шану та гідно поховати на батьківщині. І це не тільки наші воїни, які загинули в боях. Багато цивільних на деокупованих територіях також вважаються зниклими безвісти.

— У мирний час документальне кіно значно поступається та програє в популярності ігровим фільмам. А ось під час війни значення кінодокументалістики, її роль у суспільстві помітно зросла. Зараз люди навіть у кінотеатри ходять, щоб дивитися документальне кіно про цю війну. Тобто можна зробити висновок, що війна дала своєрідний поштовх для розвитку вітчизняної кінодокументалістики?

— Я не згодна з тим, що наше документальне кіно не дивилися. Може, його не було достатньо, це пов’язано з особливостями українського кіноринку, але документальним кіно в нас цікавились. Так, його не було в прокаті, але зазвичай документальне кіно і не орієнтується на прокат на великих екранах. Навіть ми, створюючи свої стрічки, робили зазвичай обмежені покази, але на ці покази завжди приходили люди й тут, в Україні, і за кордоном. Безперечно, що зараз документальне кіно стає більш актуальним і більш затребуваним, бо саме документалісти фіксують важливі моменти історії. І можна умовно визнати, що ми зараз маємо країну з мільйонною кількістю операторів. Адже кожен, хто має телефон, може зняти унікальні кадри, які одразу ж через інтернет потрапляють до глядачів. Саме документалісти наближують цю війну до кожного глядача, й вона буквально відчувається на відстані витягнутої руки. І все, що пов’язано з Україною, з війною, охоче дивляться не тільки в нас, а й в інших країнах. Підтвердженням цього може бути наш фільм «Олесь Гончар. Слово як зброя», який ми планували показати спочатку в Дніпрі, Полтаві та Харкові. Цим планам завадила війна — та натомість фільм побачили торік глядачі в п’ятнадцяти країнах.

— А як вам вдалося організувати показ цієї картини за кордоном?

— На той час у нас уже був певний досвід попередніх показів інших наших стрічок за кордоном. Тому ми подумали: якщо зараз глядачів небезпечно збирати в Україні, то їх можна знайти в інших країнах, показати їм фільм, привернути їхню увагу до того, що відбувається в Україні, а паралельно зібрати кошти на підтримку наших захисників. Проте у нас було замало часу для підготовки туру. Я підняла свої контакти, наш сценарист Антон Базелінський — свої. Тому ми досить швидко змогли організувати перший показ у Словаччині. Потім почали налагоджуватися звʼязки в нових країнах. Ми в режимі подорожі домовлялися про покази в інших країнах, ще при цьому паралельно роблячи субтитри відповідною мовою. Останній на сьогодні показ у нас був на Канарських островах. Я хочу висловити велику вдячність українським діаспорам усіх країн, де ми побували, бо без їхньої допомоги цей тур точно не відбувся б. Зараз я можу сказати, з огляду на те, як ми масштабно змогли показати цей фільм по всьому світу, що він сам себе перестрибнув на дві голови.

— А як узагалі за кордоном сприймали цей фільм? Адже постать Олеся Гончара там відома небагатьом.

— Знаєте, ще в Словаччині та Польщі про Гончара щось чули й там був певний зворотний зв'язок. Проте для багатьох іноземців, які відвідували наші покази, це було нове ім’я. Тому я хвилювалася, як вони будуть сприймати цей фільм. Бо в ньому досить багато персонажів, за участю яких ми у фільмі робили певні реконструкції: то Шелест із Підгорним про щось домовляються, то ще якісь реальні історичні постаті між собою спілкуються. І відповідно було багато тексту, тобто постійно глядачам треба було відволікатися на субтитри на екрані. Але ніхто з наших показів не пішов, люди реагували, дякували, проводили паралелі із сучасністю. Тобто покази пройшли досить успішно й навіть душевно. Наші земляки, яких війна вигнала з домівок, бачили на екрані рідні міста — Харків, Дніпро — і тому дуже зворушливо сприймали цю картину.

— Під час цих показів ви збирали пожертви, за які потім придбали три позашляховики для Української добровольчої армії. Чому саме їм?

— По-перше, тому що мій чоловік Дмитро Панков 25 лютого 2022 року пішов добровольцем саме в Українську добровольчу армію. На момент, коли ми вирушали в цей тур, він перебував там, і мені хотілося підтримати хлопців із його підрозділу. А по-друге, в мене особливе ставлення до добровольців, бо свого часу я знімала фільми про них — «Все буде Дніпро» та «Піски. Лицарі неба». Для мене це особливі люди, яких хочеться якось підтримати. Я розумію, що всі, хто боронить нашу землю, — герої, що всі можуть загинути, але для мене історія УДА — це приклад найбільшої жертовності, яка може бути. До речі, коли я повернулася в Україну, Дмитро вже перейшов у ЗСУ, та ми все одно передали автівки в УДА, бо в нас була така попередня домовленість.

Дмитро Панков та Катерина Стрельченко 

— А чим зараз Дмитро займається в ЗСУ, якщо це не секрет?

— Я, чесно кажучи, точно не знаю, як називається його посада, але вони з хлопцями кожної ночі виїжджають у поле й охороняють місто від «шахедів». Тут стало в пригоді його вміння курувати коптерами та якісь інші технічні навички. До речі, саме Дмитро підштовхнув мене вирушити в цей тур. У нього є така риса — він може генерувати гарні ідеї. Наприклад, ідея створити фільм про Олеся Гончара була саме його, і поїхати з цим фільмом за кордон також запропонував він. Припускаю, що він таким чином хотів відправити мене в безпечне місце, тому що тоді ніхто не знав, як події будуть розвиватися далі. Тож коли він зрозумів, що я в жодному разі не поїду з країни й залишуся у Дніпрі, він просто сказав мені, що є така можливість — показати наш фільм і при цьому допомогти побратимам. І от тут я «зламалася» й погодилася поїхати за кордон, щоб там презентувати нашу картину.

— Можна сказати, що після цього туру ви повернулися в Україну з почуттям виконаного обов’язку?

— Чесно кажучи, коли я повернулася з Європи, в мене було певне емоційне спустошення. Тому що хоча я й не звикла себе жаліти, та все ж це було колосальне навантаження — вдвох із Катериною Базелінською «тягнути» весь цей благодійний тур, розвʼязувати всі організаційні питання, витримувати ці нескінченні переїзди два з половиною місяці. А треба ж було щось віддавати глядачам, бути емоційною. У певний момент я відчула, що мені вже немає чим поділитися — але тур мав тривати.

Зараз я розумію, що не треба себе так заганяти, бо коли я повернулася — у мене кілька місяців зовсім не було сил. Зараз я навіть не розумію, як ми все це витримали. Напевне, хтось нам згори в цьому допомагав і давав сили. Ми спали на вокзалах, у потягах, у літаках. Ми весь час були в дорозі та, як це не дивно, ми жодного разу ніде не запізнилися. Всяке бувало — але жодного показу ми не зірвали. Мені здається, що я щось таке відчувала, якусь третю силу, яка нас підтримувала. Можливо, це був дух самого Олеся Гончара. Цим туром ми довели, що люди, які справді хочуть чогось досягти, інколи роблять навіть більше, ніж сподівалися.