Юлія Сінькевич стала генеральною продюсеркою Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ) у 2013 році. До цього вона здобула юридичну освіту, кілька років навчалася в консерваторії та займалася організацією великих мистецьких фестивалів і музичних концертів. За роки роботи в кіноіндустрії Юлія стала членом наглядової ради та співзасновницею Української кіноакадемії, членом Європейської академії, членом Національної спілки кінематографістів України та членом Українського Оскарівського комітету. А в жовтні цього року вирішила подати свою кандидатуру на конкурс на посаду голови Державного агентства України з питань кіно.

«Детектору медіа» Юлія Сінькевич розповіла, як прийшла в кіно та чому хоче очолити Держкіно. Ми також поговорили про Одеський фестиваль, успіхи українського кіно у світі, проблеми та виклики, що стоять перед українською кіноіндустрією, і способи їх вирішення.   

– Коли я готувалася до інтерв’ю, з усієї вашої біографії мене найбільше вразило навчання в консерваторії у Сан-Франциско. Як ви опинилися в Америці, чому повернулися та як від музики перейшли до кіно?

– З самого початку свого свідомого життя я планувала займатися музикою – з дитинства співала в хорі, займалася вокалом сольно, хотіла вступити до консерваторії, але в мене не було достатньо впевненості, отже після закінчення школи пішла на юридичний факультет до Києво-Могилянської академії, щоб мати «нормальну» професію. Але потім все ж підготувалася та вступила до Київської Консерваторії. Коли вирішила переїхати до США (з особистих романтичних причин), мені не дозволили взяти академічну відпустку, тож я вступила до консерваторії в Сан-Франциско. Я жила в Америці більше року, але так і не змогла призвичаїтися, мене тягнуло додому, здавалося, що є ще купа справ, які я маю зробити в Україні. Я повернулася і продовжила займатися музичними фестивалями («Джаз коктебель»), організовувати концерти (працювала з Ніно Катамадзе та іншими артистами). Одного разу потрапила в команду мультидисциплінарного фестивалю «ГогольFest», це було того ж року, коли стартував Одеський кінофестиваль, і мене як людину з досвідом організації великих заходів позвали працювати в ОМКФ.

Про Одеський кінофестиваль

– На цьогорічному десятому Одеському кінофестивалі Вікторія Тігіпко (президент фестивалю – ДМ) неодноразово говорила про те, що відтепер ОМКФ приділятиме більше уваги інноваціям, застосовуватиме нові підходи. Що вона мала на увазі й чи є вже конкретні ідеї у цьому напрямку для наступного фестивалю?

– Насамперед йдеться про зміни, які відбувається у світовій індустрії з виникненням нових технологій. Це стосується не лише того, яким чином виробляється аудіовізуальний продукт, а й того, як він споживається глядачем. Ми з командою вже кілька років обговорюємо можливість використання технології доповненої та віртуальної реальності. І ми вже робили такі покази: це були 15-хвилинні фільми, створені за допомогою технології віртуальної реальності. Але поки що ця технологія – скоріше видовище, яке вражає, а не зміст. Наразі ми думаємо над тим, щоб розробити окрему програму такого контенту на Одеському кінофестивалі.

Цікаво ще те, яким чином буде змінюватися кіноіндустрія – всі говорять про те, як Netflix і Amazon кардинально змінили розподіл сил на світовому кіноринку. А через появу технології блокчейн можуть взагалі зникнути сейлз-агенти, вони будуть просто непотрібні через це, що процес дистрибуції буде автоматизовано. В Україні цей процес ще в зародковому стані, але ми повинні тримати руку на пульсі.

– Цього року на ОМКФ вперше за всю історію існування було вручено одразу два Гранпрі. Один із них – українському фільму «Додому» Нарімана Алієва. Чи свідчить це про те, що наше кіно вийшло на новий рівень? Чи будете ви тепер виробляти додаткову статуетку про всяк випадок?

– Насправді в нас завжди є екстра статуетка, просто цього року так сталося, що її не було.  

Так, ми абсолютно не були готові до такого розвитку подій. Те, що глядачі проголосують за український фільм і він стане кращою стрічкою міжнародної програми, до десятого фестивалю здавалося майже неможливим, такого ще не було. Зазвичай перемагають фільми більш глядацькі, комедійні, глядачі люблять французькі, британські стрічки. «Додому» не можна назвати глядацьким кіно в повній мірі, це дуже серйозна, глибока, талановита робота. Крім того, український глядач схильний критикувати вітчизняний кінематограф, але не цього разу.

– Це було повне співпадіння за кількістю голосів чи все ж таки мінімальний відрив був?

– Різниця 0,03 бали – це настільки несуттєва похибка, що неможливо було не нагородити обидва фільми.

– Подейкували, що бюджет ОМКФ цього року зменшився. У кулуарах обговорювали, мовляв, місце проведення індустріальної секції скромніше за розмірами, ніж зазвичай (Film Industry переїхала з Одеської кіностудії до готелю «Лондонська»), що не усім журналістам забезпечили можливість приїхати та працювати на фестивалі тощо. Чи це так і з чим це пов’язано?

– Бюджет навпаки зріс через те, що були додаткові гості, заходи, активності, які ми придумали для того, щоб відсвяткувати ювілей. Був другий перформенс на Потьомкінських сходах, це досить серйозна частина фестивалю. Що стосується індустріальної секції, все теж навпаки – ми переїхали до легендарного готелю «Лондонська», який коштує дорожче, ніж оренда Одеської кіностудії, і зал там не менший.

Щодо журналістів, я розумію проблеми редакцій, які не мають бюджетів на те, щоб відправляти працівників у відрядження, але, з іншого боку, редакції повинні мати власну мотивацію отримати ексклюзивний контент з Одеського кінофестивалю.

– Яким є приблизний бюджет кожного фестивалю?

– Близько 2 млн євро. Цього року було більше. Це спонсорські кошти, кошти від продажу квитків, кошти держави та бартерна участь наших партнерів.

– Скільки людей наразі працює в команді ОМКФ?

– Залежить від конкретної пори року. Весь рік (fulltime) працюють 30 людей, а в розпал фестивалю – 150-170 осіб, плюс 250 волонтерів.

– Чи стало простіше домовлятися з іноземними гостями фестивалю з «розквітом» української кіноіндустрії? Коли саме ви відчули цей момент?

– Перші роки Одеса була скоріше екзотичним напрямом, деякі іноземці щось чули з літератури (наприклад, Бабеля читали), тому була магія в цьому слові, але це не було місцем для ділових інтересів. З роками, з розвитком української індустрії та кіноринку взагалі подія почала більше приваблювати іноземних професіоналів і зірок так само, останні три роки я спостерігаю, що люди приїжджають, мають багато ділових зустрічей, проєкти, які роблять разом. Однозначно стало легше, і в цьому є заслуга і нашої команди бо ми просуваємо українське кіно в Україні та за межами країни. Влаштовуємо активності не лише в період проведення фестивалю, у нас є Зимовий кіноринок, українська кінопремія «Золота Дзиґа» тощо.

– Який з Одеських фестивалыв став для вас особливим?

– Перші п’ять років я пам’ятала кожен фестиваль у всіх деталях, потім стало складніше тримати все в голові, але я досі вважаю особливим ОМКФ 2014 року, який проводився вже у стані війни, і прямо під час нього було збито малазійський боїнг. Це було важко. Ми до останнього не знали, чи проведемо фестиваль і як проведемо. Всі переживали за те, що відбувається в країні, було набагато складніше привезти іноземних гостей, хоча, з іншого боку, були й ті, хто хотів підтримати Україну й фестиваль.

Також цьогорічний фестиваль став особливим, уже з позитивного боку, бо колись мені не вірилося, що може бути десятий ОМКФ, здавалося, що до цього моменту так далеко. А тепер можна побачити, як він розвивався, як став великою масштабною подією, це дуже приємно.

Про «Золоту Дзиґу» та DzygaIMDB

– Ви згадали про українську кінопремію «Золота Дзиґа», яка у квітні наступного року проводитиметься вчетверте. Чи можете ви вже зараз розповісти, що нового чекає на нас – можливо, нові номінації абощо?

– Наразі закінчується прийом пропозицій від членів Української кіноакадемії, наступного тижня відбудеться зібрання правління, де обговоримо всі пропозиції, зміни до регламенту, якщо вони будуть. Тоді можна буде говорити, чи з’являться нові номінації чи нові правила прийому фільмів, який розпочнеться вже у грудні.

– Нещодавно на 3-му Київському тижні критики кінокритики вручали свою премію «Кіноколо», і, чесно кажучи, там не було жодних несподіванок. Так зазвичай відбувається і з «Золотою Дзиґою» – можна спрогнозувати, хто і що отримає. Очевидно, наприклад, що фільм «Додому» Нарімана Алієва, який уже здобув низку премій на міжнародних кінофестивалях і висунутий Україною на «Оскар», візьме багато статуеток «Золота Дзиґа» у квітні. Чи бачите ви проблему в такій передбачуваності? І якщо так, то як її вирішувати?

– Сюрпризи будуть, є ще «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, наприклад.

Організатори премії не можуть на це впливати, бо є фільми, зняті у конкретний рік і не кожного року трапляються шедеври. Мені здається, що цього разу інтрига буде, бо є очевидні номінації, а є такі, де я досі не знаю, як голосувати.

– Продовжимо тему фільму «Додому». Ви є членом Українського оскарівського комітету. Те, що цього року на розгляд комітету було подано лише один вітчизняний фільм (на відміну від попередніх років) – це поганий знак для індустрії? Чому так сталося, на вашу думку?

– Рік від року не залежить. Звісно, будь-який режисер хоче, аби його стрічку висунули на «Оскар» від України, але для продюсера це великий головний біль, бо треба знайти бюджет, щоби провести хоча би мінімальну промокампанію. Кожен, хто був кандидатом від України в попередні роки, навіть знаючи, що шансів небагато, все одно проходили цей шлях, знаходили кошти, щоб знати, як це. Я впевнена, що держава повинна підтримувати такі оскарівські кампанії, бо це як Олімпіада, але в кіно.

Щодо ситуації цього року, щоб пройти відбір, треба витримати певні критерії, врахувати багато факторів. Так сталося, що претендент був лише один. Я не думаю, що це погано.

Я повторювала і буду повторювати, що єдиний шанс потрапити до шортлиста «Оскара» був у фільму «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, але ми всі пам’ятаємо, як його «профукали».

– Які у вас ставки щодо «Додому»?

– Я не дуже об’єктивна, мені би дуже хотілося, щоб фільм пройшов, але вже було оголошено номінації Європейської кінопремії, «Додому» в шортлист не потрапив, а це в якомусь сенсі є маркером. Хоча від сюрпризів ніхто не застрахований.

Складно, коли це суто український фільм, не копродукція, бо тоді об’єдналися би зусилля кількох країн. Крім того, це дебютна картина, а дебютні стрічки рідко проходять. Я щиро бажаю фільму потрапити в шортлист «Оскара», але, об’єктивно кажучи, те, що американські академіки побачать фільм, – це вже добре.

– Минулого місяця було запущено сайт DzygaMDB, ініціатором створення якої виступає Українська кіноакадемія та ОМКФ. Чи можете поділитися, як він розвивається наразі, скільки професіоналів галузі на ньому вже зареєструвалися, скільки простих прихильників кіно? Чи отримуєте ви активний фідбек від користувачів?

– Це питання скоріше до виконавчої директорки Української кіноакадемії Анни Мачух, це повністю її проєкт, яким вона жила майже рік. Наскільки я знаю, уже є майже 700 реєстрацій кінопрофесіоналів. Індустрія сприйняла появу цього ресурсу дуже об’єктивно, особливо за відсутності сайтів, якими ми користувалися раніше (на кшталт «Кинопоиск»). Є ще багато модулів, які планується додати на DzygaMDB, щоб база для кінопрофесіоналів була якомога комфортнішою для всіх.

До нас активно надходять відгуки. У перші дні багато повідомляли про якісь баги, але їх було не дуже багато.

Про конкурс на посаду голови Держкіно

– Чому ви вирішили брати участь у конкурсі на посаду голови Держкіно?

– Ще кілька місяців тому я про це не думала, або думала, що це трапиться пізніше, коли прийде час. Але я бачу, як змінилася українська кіноіндустрія і як вона ще може змінитися. Я бачу, що той досвід, який я здобула на Одеському кінофестивалі, може допомогти мені. Адже я не хотіла, щоб ОМКФ був одноразовим щорічним івентом, я прагнула, щоби він працював як інституція, яка може комплексно підтримувати українські таланти, просувати українське кіно в Україні та за її межами, щоб ми переходили на наступний рівень. У рамках фестивалю це виходить робити, але я бачу, що можу застосувати свій досвід у такому важливому органі, щоб це було системою і не залежало від зміни віяній, політичних ідеологій тощо. Я хочу, щоб була зроблена система, яка буде працювати незалежно від будь-яких обставин.

Чесно скажу, мені страшно. У мене немає відповідей на всі питання, я не знаю до кінця, з чим можу стикнутися. Але в мене є бачення і я точно знаю, що йду туди для того, щоб спробувати його реалізувати з чистим серцем і з вірою в українське кіно.

Мене також спонукало те, що я отримувала поштовхи від кіноіндустрії. Коли було оголошено конкурс, багато людей телефонували та писали мені, казали, що це маю бути я. Така довіра є дуже цінною для мене, але це й велика відповідальність.  

– Чи отримували «благословення» Вікторії Тігіпко, бо у разі перемоги вам доведеться піти з ОМКФ? Чи радилися з Пилипом Іллєнко як із колишнім головою щодо цих планів?

– Вікторія першою дізналася про мої наміри, бо ми одна команда і вона довіряє мені наймасштабніший свій культурний проєкт. Вона знає мій потенціал і абсолютно мене підтримала. І Одеський кінофестиваль, і створення Української кіноакадемії доводять, що Вікторія Тігіпко переживає за українську кіноіндустрію, хоче, щоб у ній були зміни.

З Пилипом Іллєнком я бачилася дуже коротко. Ним було багато зроблено на посаді голови Держкіно і про це не варто забувати. Психологи кажуть, що наші гени – це, з одного боку, наші проблеми, але, з іншого боку, наша опора. Попередній досвід – це теж і проблеми, і опора, на якій можна щось створювати.

– Коли було опубліковано список кандидатів на посаду голови Держкіно, а їх було тринадцятеро…

– Я здивувалася, що так багато…

– У тому списку був актор і режисер Олексій Кірющенко (знімався в серіалах «Свати», «Слуга народу», знімав російський серіал «Моя прекрасная няня»). Саме його називали найймовірнішим кандидатом на цю посаду, адже він, грубо кажучи, є наближеним до президента Зеленського. Але після першого етапу конкурсу – тестування на іноземну мову – Національне агентство України з питань державної служби опублікувало перелік із уже з восьми кандидатів, і в ньому пана Кірющенка немає.

Тепер серед усіх кандидатів особисто я бачу лише двох явних фаворитів, яких знають у галузі – це ви та директор кінотеатрів «Бумер» і «Магнат» Сергій Зленко. А кого вважаєте найбільшим конкурентом?

– Тут не можна говорити про конкуренцію. Так, це конкурс, але він має завершитися тим, щоб не було зруйновано те, що вже побудовано, а навпаки – примножилося й перейшло на інший рівень розвитку. Навіть якби я не брала участі у конкурсі, для мене було би надзвичайно важливо, хто буде очолювати Держкіно. Серед усіх кандидатів Сергій Зленко має досвід, ми обидва закінчили Києво-Могилянську академію, у нього є юридичний бекграунд, він є членом Ради з державної підтримки кінематографії, тому я би сказала, що він є моїм конкурентом. Я знаю не всіх кандидатів. Там є ще Сергій Слєпак та Олексій Пантелєєв, які також займаються кіно.

– Чи легко вам дається участь у конкурсі? Як оцінюєте свої шанси?

– Конкурс на посаду голови Держкіно проводить Національне агентство з державної служби, воно надасть міністру культури, молоді та спорту Володимиру Бородянському результати (п’ятеро найкращих кандидатів), а далі вже він прийматиме рішення про те, хто очолить Держкіно. Я не знаю, які мої шанси, але, звісно, я налаштована на те, щоб виграти конкурс, інакше я би на нього не подавалася.

Так, конкурс дуже складний.

– Як саме проходить конкурс на посаду голови Держкіно? Розкажіть, будь ласка, про етапи відбору.

– Перший етап. Письмове тестування з однієї з офіційних мов Євросоюзу – англійської або французької. Я здавала англійську, тести були приблизно рівня В2, для мене це завдання не було складним.

Другий етап. Тестування на знання законодавства: Конституція, закони про державну службу, виконавчі органи центральної влади тощо. Тестування проходить на комп’ютері, потрібно відповісти на 40 питань у випадковому порядку, їх потрібно було вивчити, бо для непідготованої скласти цей іспит складно. Результати на комп’ютері видно одразу.

Третій етап. Розв’язання ситуаційних завдань.

Четвертий етап. Співбесіда з комісією, де потрібні вже не лише загальні знання законів, але й закону про кінематографію, державну підтримку кінематографії, положення Держкіно, публічні закупівлі. На співбесіді також перевіряють лідерські якості, комунікацію тощо.

Далі – співбесіда з міністром культури, молоді та спорту. Тобто це досить складний процес, і, наскільки я розумію, це нова процедура, не така, яку проходив, наприклад, Пилип Іллєнко.  

Про державне фінансування кіно

– Що ви думаєте про ситуацію з результатами 11-го пітчингу Держкіно, коли міністр Бородянський звинуватив Раду з державної підтримки кінематографії у некомпетентності та перевищенні бюджету на фінансування переможців. Після чого Рада переглянула результати і скоротила перелік переможців майже в два рази.

– Тут правильного виходу немає, він все одно був би суб’єктивний, на розсуд кожного. Для цього існують експерти, члени Ради з державної підтримки кінематографії, які можуть аргументовано захищати своє рішення, спираючись на свій професіоналізм, досвід тощо.

Пітчинг вперше проводився за новими правилами на основі нового закону «Про державну підтримку кінематографії» і це виявило розбіжність в багатьох нормативних документах, у розумінні фінального результату. Тобто коли все запрацювали, стали очевидні недоліки в розробці нормативних актів і в розумінні чітких задач, як повинна працювати Рада або які фільми треба підтримати та в якому об’ємі. Я би не звинувачувала когось одного, так вийшло, але постраждали від цього продюсери та режисери тих проєктів, які врешті вилетіли.

Щодо того, яким чином було переглянуто результати, я не можу до кінця погодитися з рішенням Ради, але й не можу на нього впливати, лише висловлювати власну думку. Я дуже рада за велику кількість тих проєктів, які пройшли, але є й такі, які не ввійшли в цей список, а могли би. Рада могла піти двома шляхами: математичним – взяти перші позиції рейтингу (але мені здається, це хибний шлях), адресним – розглядаючи кожен фільм окремо. Члени ради обрали другий шлях, але застосували різні критерії до кожної категорії, не завжди до кінця аргументовано.

Я можу говорити про свій проєкт – ігровий повнометражний фільм «Леся Українка». Він змагався у категорії авторського копродукційного кіно, де аргументом стале те, що перевага надається українським режисерам, але якщо ми говоримо про співпрацю, то не можна надавати перевагу лише національній складовій, на мою думку..

Щодо категорії національного кіно для широкого глядача, критерієм було те, що ті чи інші фільмі можуть зібрати боксофіс у кінотеатрів. Але, якщо подивитися на список режисерів, які перемогли в пітчингу, то серед них є багато дебютантів, які ще не показали, що вони здатні принести боксофіс.

Цей пітчинг залишиться в історії української кіноіндустрії як один із великих скандалів і спірних питань. Висновки будуть зроблені, коли фільми-переможці буде знято за кілька років. Тоді можна буде говорити про те, наскільки зваженим було це рішення членів Ради з державної підтримки кінематографії.

– Як ви ставитеся до ідеї Володимира Бородянського про рейтинг продюсерів і режисерів, який має допомогти обирати переможців пітчингу?

– Це було однією з тез та ідей, це не є вказівкою або напрямком розвитку. Насправді я цю думку поділяю в тому сенсі, що потрібно зрозуміти, чому саме ті чи інші фільми підтримуються, чому даються гроші на фільми, які потім вийдуть в обмежений прокат або не вийдуть взагалі. Важливо мати чіткість критеріїв, які зменшать цю статистичну похибку.

З 2010 року в українське кіно було інвестовано велику суму, потрібно якимось чином збільшити шанси на успішність цих фільмів. Знайти цей механізм – зараз є головним викликом для всіх, хто має стосунок і може на це впливати. Тут не має ідеальної формули, це просто неможливо, бо ми маємо справу з творчістю і не можемо передбачити, який фільм стане супер успішним. Таких прикладів дуже багато, коли взагалі не думали, а фільм потім ставав хітом і входив у історію.

– А що ви думаєте про «патріотичний пітчинг», який Міністерство культури провело в 2018 році? Нам такі потрібні?

– Одним із переможців патріотичного пітчингу якраз був фільм Нарімана Алієва «Додому», і це добре. Але тут можна дуже маніпулятивно використовувати поняття патріотичного кіно або патріотизму в цілому. Я є членом цієї експертної комісії і я дала для себе відповідь, які фільми мають пройти в цій категорії. Якщо ви хочете подивитися або показати своїй дитині фільм про героїв українських казок, письменників, художників, історичних постатей, чи є у вас така можливість? Немає такого контенту. Тому додаткова підтримка держави тут потрібна. Щоб діти зростали із тими героями, які притаманні українській культури. Мені це здається нормальним і це повинно було статися набагато раніше.

– Які найбільші проблеми і виклики наразі має українська кіноіндустрія?

– Кіноіндустрія – це комплексна галузь. Не можна сказати, що якщо ми вирішимо одну проблему, все стане добре. Важливою є багатовекторність, виділяти один єдиний пріоритет було би невірно. Потрібно створювати освітні ініціативи, важливо зрозуміти, яким чином організувати ефективну дистрибуцію українських фільмів тут і закордоном, яким чином розвивати мережу кінотеатрів або альтернативних майданчиків для демонстрації вітчизняних стрічок, як приваблювати великі продакшни в Україну, щоби запрацювали кешрібейти й Україна була повноцінним гравцем, принаймні європейського кінобізнесу. Якщо усі ці напрямки паралельно і пов’язано між собою розвивати, це дасть певний результат.

Про продюсування кіно

– Як ви прийшли до продюсування кіно? Наразі у вас є досвід роботи над документальними стрічками «Рідні» Віталія Манського та «Співає Івано-Франківсьтеплокомуненерг» Наді Парфан. Ви свідомо обираєте документальне кіно?

– Моя робота над документальними фільмами – це випадковість. Мені було важливо стати частиною фільму Віталія Манського, бо він розкриває болючу для нашого суспільства тему – стосунків із ріднею на фоні війни з Росією. Стрічка у 2015 році отримала фінансування від Міністерства культури Росії, але потім була позбавлена цього фінансування. Усі події відбуваються в Україні, яка не була ніяк причетна до свторення фільму, тому для мене це було принципове питання.

Щодо фільму Надії Парфан, то моя компанія просто надала можливість його створити, я жодним чином не втручалася ні в процес, ні в те, яким вийшов фільм в результаті. Це абсолютно авторський проєкт.

Але це випадковість, а не збиралася продюсувати лише документальне кіно. Більше того –уже більше ніж три роки я працюю над великою ігровою історичною стрічкою про Лесю Українку.

– Яке місце у вашому професійному житті посідає продюсування кіно?

– Я не можу назвати себе повноцінним продюсером, бо кожен фільм, який траплявся в моєму житті, з’являвся з певних причин. Я не можу сказати, яким буде мій наступний проєкт після «Лесі Українки». Це просто бажання розповісти історію, яка мені близька і цікава. Якщо такі історії будуть з’являтися постійно, проєктів буде більше, якщо ні – займатимуся іншими справами, дивлячись куди мене життя направить. Але працювати над таким великим ігровим фільмом займає багато часу, це велика кількість людей, відповідальність перед постаттю, про яку ми робимо стрічку. Це велика частина мого життя.

– Українські кіноматографісти останнім часом масово входять до Європейської кіноакадемії. Які переваги надає цей вступ і навіщо вона особисто вам?

– Це пов’язано безпосередньо із премією «Золота Дзиґа», бо в нас є партнерство з Європейською кіноакадемією, коли номінантів української кінопремії автоматично запрошують стати членами Європейської кіноакадемії.

Серед переваг – право голосувати за стрічки, які номіновані на премію Європейської кіноакадемії, мережа контактів, бо це «цвіт» європейської кіноіндустрії. І це вже багато, бо в нашій галузі контакти – це дуже важливо.

Крім того, 70% членів Європейської кіноакадемії – громадяни Німеччини, тому завжди є якась нагорода для німецького фільму. Тож нам потрібно нарощувати наші потужності й нашу присутність, щоб на нас звертали увагу.

Фото: Руслан Новосьол