Півторагодинний документальний фільм «Віддалений гавкіт собак» (The Distant Barking of Dogs) Симона Леренга Вільмонта розповідає про 10-річного Олега, який живе у прифронтовому селищі Гнутове на Донеччині. Після смерті матері через тяжку хворобу його виховує бабуся Олександра. У 2015–2017 роках їхнє селище багато разів обстрілювали, тож мешканцям доводилося ховатися в підвалах. Данський режисер зафільмував рік із життя родини, спостерігаючи за дорослішанням Олега та його двоюрідного брата Ярика й за зміною сезонів. У кадрі обстріляні хати, підвал-укриття та залишена солдатами будівля разюче контрастують із мальовничими пейзажами Донеччини — ланами, річкою, засніженим садком та першою весняною травою… А герої одного дня говорять російською, а іншого — українською.

Стрічка Симона Леренга Вільмонта не про війну, а про дитинство. Щемка, добра й естетична, вона розповідає про дружбу двоюрідних братів-шибайголовів, які б’ються, а за мить — обіймаються, про безцінну взаємну підтримку онука й бабусі, про те, що таке страх і що таке любов.

«Віддалений гавкіт собак» — перший повнометражний фільм 44-річного данського режисера. До цього Симон Леренг Вільмонт зняв два короткі метри — обидва вони розповідали про дітей, які зростали в комфортних умовах, проте в якийсь момент утратили ґрунт під ногами. Режисер розповідає, що в повному метрі захотів продовжити досліджувати внутрішній світ дитини: «Я подумав про те, що у світі так багато дітей, які перебувають у зовсім інших обставинах: їхнє щоденне життя сповнене небезпек, потрясінь і непевності. І захотів дослідити, де дитина в такому вразливому віці може знайти підтримку й відчуття стабільності, які потрібні, щоб вирости цілісною людиною», — каже пан Вільмонт.

Фільм дансько-шведсько-фінського виробництва спіткав миттєвий успіх. Його показали по всьому світу, він здобув нагороду одного з найпрестижніших фестивалів документального кіно IDFA в Нідерландах, премії в Салоніках, Гетеборзі, Барселоні, на батьківщині режисера і в інших країнах Європи. Творці фільму також привезли нагороди зі США (Cinema Eye Honors Awards, San Francisco International Film Festival) та Ізраїлю (DocAviv Film Festival).

Фільм опинився серед номінантів нагород від двох найбільших кіноакадемій — Європейської (EFA), члени якої присуджують Європейський кіноприз найкращим фільмам року, та американської, яка нагороджує «Оскарами». «Віддалений гавкіт собак» потрапив до переліку з 15 документальних фільмів, які претендують на цю відому відзнаку. Завдяки потраплянню в шортлист команда фільму вирушила у промотур, Олег та Олександра вперше полетіли за кордон — презентувати фільм у Нью-Йорку. Наприкінці січня стало відомо, що стрічка не пройшла у п’ятірку остаточних номінантів на «Оскар».

Проте режисер не засмучується й не прощається з Україною. Симон Леренг Вільмонт зізнався «Детектору медіа», що закохався в нашу країну, вчить російську мову та прагне зняти наступний фільм тут. «Із Олегом та Олександрою ми підтримуємо зв'язок, і я досі стежу за брифінгами Збройних сил України, переживаючи, чи тихо там у них», — каже режисер.

– Симоне, як ви шукали героїв для «Віддаленого гавкоту собак»?

– Разом із моїм фіксером, асистентом та водночас перекладачем Азадом Сафаровим ми проїхали південною частиною прифронтових територій. Походили по школах і поспілкувалися з великою кількістю учнів. Наприкінці розмови я кожній дитині ставив одне запитання, щоби зрозуміти, наскільки поетично вона висловлюється. Я питав, як він чи вона почувається, коли налякані. Мало хто міг це описати словами... Добре пригадую відповідь Олега. Він сидів навпроти мене, дивився своїми блакитними очима на камеру, й після миті роздумів сказав: «Коли чую обстріл, то наче крижана рука торкається грудей, із кожним вибухом ця рука стискає серце все міцніше». Після цих слів він усміхнувся, так гарно, як він уміє. І я зрозумів, що знайшов свого героя. (Усміхається.)

– Олег — неймовірний у кадрі, такий безпосередній та глибокий. Але й із іншими героями вам теж пощастила — бабуся Олександра говорить дуже цікаво й образно, деякі її слова — як афоризми. Вашій команді вдалося розкрити і другорядних героїв. Як вам вдалося налагодити контакт?

– Усі вони прекрасні люди. Олег миттєво почав нам із Азадом довіряти, йому було дуже цікаво більше дізнатися про нас. А от довіру Олександри ми завоювали лише після кількох зустрічей. Бо це ж її робота в цьому світі — захищати Олега й піклуватися про нього. Потім я дізнався, що спершу бабуся поставилися до нас із пересторогою, бо в тій місцевості ходили чутки про людей, які видають себе за представників громадських організацій, а насправді крадуть дитячі органи. Олександра розповіла, що не довіряла нам до тих пір, поки хтось не прислав їй фото, де ми з Азадом їмо у шкільній їдальні. Тоді вона зрозуміла, що люди з поганими намірами такого би не робили! (Сміється.)

– Під час перегляду фільму складається враження, що знімальна група просто невидима. Скільки людей працювало на локації?

– Нас було всього двоє. Адже я сам займаюся зйомкою та звуком.

– Нерідко, коли дивишся документальні фільми, відчувається присутність знімальної групи, і не лише у сценах, де герої сидять за столом та відповідають на запитання, дивлячись у камеру… Важко уявити, що поряд із хлопцями, які вирушали купатися на річку, йшли ви, й ви ж тікали з ними під час обстрілу від вогнища в полі. Як вам вдалося досягти такої невидимості?

– Це одна з найпрекрасніших особливостей роботи з дітьми. Якщо ти заслужив їхню довіру й дозволяєш їм робити те, що вони й так робили б, а не нав’язуєш своє бачення, діти перестають тебе помічати. Щоб досягти цього, я просто робив те ж, що й вони. Бешкетував та грався з ними, брав участь у різноманітних змаганнях, на кшталт — хто далі стрибне… Приєднуючись до них, я наче знову повертався у власне дитинство. Але в якийсь момент я казав, що впродовж наступної години мене тут не буде, я наче стану привидом. Перші десять хвилин хлопці намагалися дражнити мене, викликати якусь мою реакцію, але потім, бачачи, що я це ігнорую, поверталися до своїх справ. Тоді й починалася магія.

– Це ваш метод — так інтегруватися в компанію дітлахів?

– Мабуть, бо я так само поводився з героями двох своїх попередніх фільмів. Та й мені це подобається.

– Деякі режисери документального кіно все ж спонукають героїв щось зробити чи сказати перед камерою. Ви ніколи такого не робите?

– У нас було так: Азад стояв за 50 метрів від дітей, бо я хотів досягти найменшого нашого втручання. Він навчив мене кількох фраз, пов’язаних із війною, і я міг їх розпізнати в розмовах хлопців. Якщо я не був упевнений, що добре зняв цю сцену, міг потім спитати героїв, чи пам’ятають вони, що саме говорили про війну. Якщо вони пригадували, то я міг попросити їх повторити цю розмову ще раз на камеру. Але це, безперечно, був їхній всесвіт. Я ж лише міг спробувати посадити в цей ґрунт насіння, з якого або «проростав» цікавий діалог для фільму, або ні.

– Ви до цього не знімали в зоні бойових дій. Наскільки травматичним виявився цей досвід для вас особисто?

– Це й справді був новий досвід, але я уникнув посттравматичних проявів. Одна з причин, чому я знімаю документальне кіно, — бо це непросто. У процесі роботи постійно виникають різнопланові виклики. В зоні обстрілів їх теж не бракувало. Було тяжко й водночас прекрасно працювати з такими героями. Ця робота стала певним звільненням для мене. А війна — свого роду тлом до всього хорошого, що ми там побачили.

Крім того, більшість часу не відчувалася присутність війни. Доки в одну мить вона не вривалася в реальність. І тоді одразу згадувалося, чому ми тут.

Воєнні дії в Гнутовому відбуваються хвилями, й ти ніколи не знаєш, коли настане наступний раз.

– Ще одна прикметна річ у фільмі — те, як ви показуєте природу і зміну сезонів. І як уся ця краса контрастує з обставинами, в яких живуть герої. Чи для вас у документальному кіно важлива естетика?

– Так. На початку я не мав чіткого плану розповіді, і єдиною сталою річчю була зміна пір року. Те, як війна виглядає в кожну з них... Я мав оце дивне відчуття, що таким був, є й буде цикл природи, а війни — це щось тимчасове. Тому для мене було важливо мати таку константу — більшу за життя. Час і природа для мене дуже важливі.

– Часто в подібних фільмах також акцентується на бідних умовах життя, показуються усі ці «екзотичні» для західного глядача інтер’єри українських хат, килими, старий посуд. У вас цього немає…

– Показувати таке — це був би найбільш стереотипний шлях. Я дуже полюбив цих людей і місця. Я побачив там дуже багато краси. Тому й показати глядачу хотів у першу чергу прекрасні речі.

– Ви яскраво зобразили стосунки двоюрідних братів. Думаю, чи не кожному глядачу згадалися канікули в бабусі в селі, всі ці битви подушками, жарти, кепкування…

– У мене є брат-близнюк, тож стосунки Олега та його меншого брата Ярика мені багато в чому нагадували наші в цьому віці. Я пригадував певні конкретні моменти й питав себе, чи це так само в цих хлопців. Наприклад, коли ми лягали спати, то точнісінько так дражнилися.

– Ви з Азадом у період зйомок жили разом із героями в їхньому домі?

– Зазвичай ми ночували в готелі в Маріуполі. Частково тому, що я вважаю дуже серйозним кроком попросити людей впустити тебе у своє життя. Це було б занадто для них. Крім того, це було б важко і для мене, бо в такій ситуації будь-що могло би стати сценою майбутнього фільму. Краще на якийсь час поїхати, відпочити й повернутися. Хоча Олександра й хлопці весь час запрошували нас лишитися. Кілька разів ми погоджувалися.

– Я звернула увагу на кілька фактологічних моментів. Перший — це те, що в титрах на початку фільму ви використали формулювання «збройний конфлікт на сході України». Чому обрали саме його?

– Щоби зробити фільм настільки політично неупередженим, наскільки це можливо. Бо я намагався розповісти людську історію, без політичного забарвлення. Я дав слово дитині з цього боку, але такі ж самі є і з іншого. Це завжди так у всіх конфліктах.

Крім того, в таких місцях єдина тема, якої люди не хочуть обговорювати, — це політика. Як тільки ти її торкаєшся, з тобою припиняють спілкуватися. Над головами цих людей літають снаряди, й вони не знають, у якій країні житимуть… Якби я як режисер стояв на якійсь позиції, це б тиснуло на героїв і впливало на те, що вони кажуть. Я б не зміг із цим жити. Бо насамперед Олег та Олександра хочуть, щоб їх залишили у спокої й безпеці.

– Однак у фільмі лишилася фраза сусідського підлітка Кості, старшого за Олега на кілька років, який каже, що це Путін веде війну.

– Так. Він сказав, що якщо колись Путін захоче, то загарбає всю Україну. І це для нього факт. Цікаво, що 16-річний хлопець у курсі реальної політичної ситуації, попри таку різну інформацію навколо.name="_GoBack">

– Після перегляду стрічки в будь-якої аудиторії, я думаю, виникне бажання допомогти цій родині. Можливо, були якісь такі ініціативи?

– Так, фільм показали по всьому світу, й безліч людей після показів казали, що хочуть допомогти. Спочатку ми думали про фонд, через який можна було б це організувати, але це заскладно з бюрократичної точки зору. Тож тепер ми радимо небайдужим робити внески в благодійні організації, які працюють у цій місцевості. Це допоможе не одній цій родині, а й іншим. Я ж сподіваюся, що фільм і іншим чином змінить життя Олега та Олександри — на глибшому рівні. Що він покаже їм самим, які вони особливі і що якщо вірити, то можна зробити все.

– Я знаю, що ваші герої дивилися фільм. Які в них були враження?

– Ми влаштували перший показ у міні-кінотеатрі. Хлопці одразу сіли на перший ряд. А Олександра наполягала, щоби я сів поруч. Аби вона могла мене в разі потреби побити. (Сміється.) Я почав переживати, чи фільм їй подобається, бо в процесі перегляду цього не можна було зрозуміти по її обличчю. І збагнув, як дивно їй бачити все це на екрані, як документальний фільм… Коли дійшло до моменту, де Ярик їде, вона почала плакати. Врешті всі були дуже задоволені тим, якою вийшла стрічка. Хіба що Костя ні — бо він багато лаявся у фільмі, й почав хвилюватися, що його мама про це подумає.

– Чи дивилися ви інші фільми про війну на Донбасі?

– Чесно кажучи, ні. Бо, з одного боку, побоювався, що вони виявляється надто хорошими, а з іншого, — не хотів потрапляти під вплив.

– Симоне, а чи ви відповіли собі на запитання, що війна робить із дитиною?

– Певним чином, так. Зростання за таких обставин надзвичайно травмує дітей. Та мені важко уявити, як сильно це проявиться в майбутньому, які глибокі шрами лишаться в них і як вони вплинуть на їхні особистості, на життя наступних поколінь.

Водночас я не думаю, що в Олега найгірша ситуація. Ні. Бо він має Олександру. Вона захищає його від більшості жахів війни, і при цьому не каже йому неправди. Вона — та підтримка, той острівець стабільності, який так потрібен цій дитині. Водночас Олег також дає бабусі дуже багато — дарує оптимізм, любов і тепло. Вони діляться одне з одним цією силою. Тому я вірю, що війна не так сильно травмує його, як багатьох інших дітей із прифронтової місцевості, про яких, на жаль, ніхто так не піклується.

– Яким буде ваш наступний фільм?

– Я почав працювати над одним проектом, але про нього ще зарано говорити. Я не впевнений, що з цього вийде фільм. Але ця історія — також про Україну, яку я дуже полюбив.

Фото: Азад Сафаров, Final Cut For Real, Docudays UA